Навряд чи можна сумніватися в тому, що нашій Церкві, попри її відносне зовнішнє й матеріальне благополуччя, загрожує найглибша небезпека зсередини: небезпека секуляризації, справжнього духовного згасання.
Саме ця секуляризація, ця розцерковленість церковного середовища призводить до того, що багато людей, а особливо молодь, просто відходять від Церкви, де їм ніхто не відкриває, у чому полягає сутність Церкви, що означає бути її членом; у якій усе духовне зведене до мінімуму… у якій так мало чути заклик до поглиблення внутрішнього життя, до одухотворення й воцерковлення…
І насамперед це стосується найбільшої святині Церкви — святих Таїнств…
Питання участі вірян у Таїнствах, а в даному випадку — частішої або, точніше кажучи, регулярнішої участі в Таїнстві Євхаристії, є ключовим питанням усього нашого церковного життя, питанням, від розв’язання якого буквально залежить майбутнє самої нашої Церкви: її відродження або ж швидке згасання…
Там, де церковне й парафіяльне життя не ґрунтується насамперед на Господі Ісусі Христі, а це означає — на живому спілкуванні та єдності з Ним і в Ньому, в Таїнстві Церкви — Євхаристії, там неминуче, рано чи пізно, на перший план виходить щось інше: майно та його захист, гроші, а зрештою — адвокати й суди. Там уже не Христос, а будь-що інше — націоналізм, політика, матеріальний успіх, колективна гординя тощо — рано чи пізно починає переважати і водночас розкладати церковне життя…
Загальновідомо і не потребує жодних доказів, що в ранній Церкві причастя всіх вірних, усієї Церкви на кожній Літургії було самоочевидною нормою. Важливо, однак, підкреслити, що саме причастя сприймалося не лише як акт особистого благочестя та освячення, а насамперед саме як акт, що випливає із самого членства в Церкві та це членство звершує і здійснює. Євхаристія була і називалася Таїнством Церкви, Таїнством зібрання, Таїнством спілкування. «Для того Він змішав Себе з нами, — говорить святий Йоан Золотоустий, — і розчинив Своє Тіло в нас, щоб ми становили щось єдине, як тіло, з’єднане з головою...». Жодної іншої ознаки чи критерію належності до Церкви та членства в ній, окрім причастя, давня Церква просто не знала. Відлучення від Церкви було відлученням від євхаристійного зібрання, у якому Церква здійснювала і являла себе як Тіло Христове. Причастя Таїнству Церкви безпосередньо випливало з Хрещення — Таїнства входження до Церкви, і жодних інших умов для причастя в ранній Церкві не існувало. Член Церкви — це той, хто причащається Церкви в Таїнстві Церкви…
Як могло в надрах Церкви — Тіла Христового — виникнути вчення про причащання раз в рік як норму, відступ від якої допускається лише у виняткових випадках?...
Причина цього, хоч і складна у своєму історичному розвитку, доволі проста: це страх профанації Таїнства. Це страх недостойного причастя, наруги над святинею. Страх, звичайно, духовно виправданий і правильний, бо «хто їсть і п’є недостойно, суд собі їсть і п’є». Він виник рано, невдовзі після перемоги Церкви над язичницькою імперією, перемоги, яка протягом відносно короткого часу перетворила християнство на масову, державну й народну релігію. Якщо в епоху гонінь сама належність до Церкви прирікала кожного її члена на вузький шлях, проводила між ним і цим світом самоочевидну межу, то тепер, із включенням усього світу до Церкви, ця межа була знищена, і з’явилася цілком реальна небезпека номінального, поверхового, теплохолодного й мінімалістичного сприйняття християнського життя. Якщо раніше важким і духовно відповідальним був сам доступ до Церкви, то тепер, із обов’язковим включенням до Церкви всіх, виникла потреба встановити внутрішні межі та перевірки, і такою межею поступово стало Таїнство та доступ до нього.
Треба, однак, підкреслити, що ні в Отців Церкви, ні в самих богослужбових текстах ми не знайдемо навіть натяку на заохочення до неучасті в Таїнствах. Наголошуючи на святості Причастя та його величі й трепетності, закликаючи до гідного приготування до нього, святі Отці ніде й ніколи не узаконили тієї думки, яка тепер поширена майже всюди, що саме тому, що Таїнство святе й страшне, до нього не слід або навіть неправильно приступати часто…
«Ми не повинні, — пише преподобний Йоан Касіян Римлянин, — утримуватися від причастя Господнього через те, що усвідомлюємо себе грішниками. Навпаки, треба ще більше й більше поспішати до нього для зцілення душі й очищення духа, однак із таким смиренням духа та вірою, щоб, вважаючи себе недостойними прийняття такої благодаті, ми ще більше прагнули ліків для наших ран. Інакше й один раз на рік не можна було б достойно приймати причастя, як роблять деякі...
Набагато правильніше було б, якби ми з тим смиренням серця, завдяки якому віримо й визнаємо, що ніколи не можемо достойно торкатися Святих Тайн, кожної неділі приймали їх для зцілення наших недуг, аніж, звеличуючись марною самовпевненістю, вірити, що після річного строку ми стаємо достойними їх прийняття»…
І найстрашніше в цьому занепаді те, що його виправдовують і пояснюють пошаною до святині та благоговінням. Бо якби це було так, то ті, хто не причащається, відчували б на Літургії скорботу, втрату, тугу за Богом, бажання приступити до Святих Тайн. Насправді ж нічого цього немає… І один раз на рік вони виконують свій обов’язок і причащаються після двохвилинної сповіді у перевтомленого священника. Вбачати в цьому торжество благоговіння, а не занепад і трагедію, духовно просто страшно…
Люди шукають і прагнуть справжнього, живого й істинного. І тому, якщо нам судилося жити й зростати, то, безумовно, лише на основі самої сутності Церкви. А її сутність — це Тіло Христове, та таїнственна єдність, у яку ми вступаємо, причащаючись від єдиного Тіла і Чаші «на причастя єдиного Духа Святого»...
Але це, звичайно, з новою гостротою і глибиною ставить питання про гідне приготування до Причастя і, насамперед, про місце в цьому приготуванні Таїнства Покаяння.
Відтоді як причастя вірян на кожній Літургією як акт, що випливає з їхньої участі в Літургії, перестало бути нормою і було замінене практикою рідкого, зазвичай щорічного, причащання, цьому останньому природно почало передувати Таїнство Покаяння, тобто сповідь та возз’єднання із Церквою через розрішальну молитву. Але ця практика, повторюю, природна й самоочевидна у випадку рідкого, щорічного причастя, призвела до виникнення в Церкві теорії, згідно з якою причастя вірян, на відміну від духовенства, взагалі неможливе без Таїнства Покаяння, так що сповідь є обов’язковою завжди і в усіх випадках умовою причастя. Насмілюся стверджувати, що ця теорія не лише не має під собою підстав у Переданні Церкви, але й відкрито суперечить церковному вченню про саму Церкву, про Таїнство Причастя і про Таїнство Покаяння.
Щоб переконатися в цьому, досить хоча б кількома словами нагадати про сутність Таїнства Покаяння. Це Таїнство вже від перших століть було в свідомості та вченні Церкви Таїнством Возз’єднання з Церквою відлучених від неї. Первісна, дуже сувора дисципліна допускала лише одне таке возз’єднання, хоча в подальшому розвитку церковного життя, особливо після масового входження до Церкви народних мас, ця дисципліна була частково пом’якшена. Як би там не було, у своїй основі й суті Таїнство Покаяння як Таїнство Возз’єднання з Церквою звершувалося лише над тими, хто був відлучений від Церкви за певні гріхи й проступки, чітко перелічені в канонічному Переданні Церкви. Про це й нині ще свідчить справжня розрішальна молитва: «Примири і з’єднай його зі Святою Твоєю Церквою у Христі Ісусі, Господі нашому...».
Це, однак, зовсім не означає, що тих, хто не був відлучений, тобто вірних членів Церкви, Церква вважала безгрішними. По-перше, Церква ніколи не вважала безгрішною жодну людину, окрім Пресвятої Богородиці. А по-друге, соборне, літургійне визнання гріхів і благання про їхнє прощення входить і до молитви Трисвятого, і до молитов вірних на Літургії. І, нарешті, саме причастя Святих Тайн Церква завжди сприймала як таке, що звершується «на відпущення гріхів». Отже, справа не в безгрішності, якої не дарує й жодне відпущення гріхів, а в тому розрізненні, яке Церква завжди проводила між гріхами та вчинками, що відлучають людину від благодатного життя Церкви, і тією гріховністю, якій неминуче підлягає кожна людина, «носячи плоть і живучи у світі», але яка ніби розчиняється в зібранні Церкви і про прощення якої Церква молиться в молитвах вірних, що читаються перед предложенням Святих Дарів. Адже й перед самою Святою Чашею, у саму мить причастя, ми просимо прощення гріхів вільних і невільних, «словом, ділом, свідомо й несвідомо», і віримо, що мірою нашого покаяння отримуємо це прощення.
Усе це означає, звичайно, — і цього по-справжньому ніхто не заперечує, — що єдиною справжньою умовою причастя Святих Тайн є членство в Церкві, і навпаки, що членство в Церкві здійснюється й звершується в причасті Таїнству Церкви. Причастя дарується «на відпущення гріхів і на зцілення душі й тіла», а тому передбачає покаяння, усвідомлення людиною свого цілковитого недостоїнства та сприйняття причастя як небесного дару, який ніколи не може бути заслужений жодним земнородним. І вся суть установленого Святою Церквою приготування до причастя («Правила до Святого Причастя») полягає, звичайно, не в тому, щоб людина відчула себе достойною та такою, що заслужила причастя, а навпаки — у тому, щоб їй відкрилася безодня Божого милосердя й любові: «Вірую, що Ти це вчиниш...»
Перед трапезою Господньою єдина гідність причасника полягає в тому, що він зрозумів і побачив безодню свого недостоїнства. У цьому — початок спасіння…
Зі статті о.Олександра Шмемана зреферував Василь Стадник
