КОРОТКА ПОВIСТЬ ПРО АНТИХРИСТА

“Українська книжка” – Нью-Йорк

“Ясон – К” – Київ

2000

…Двадцяте сторіччя по Різдві Христовому було епохою останніх великих війн, міжусобиць і переворотів. Найбільша зі зовнішніх війн мала своєю віддаленою причиною інтелектуальний рух панмонголізму, котрий виник ще наприкінці XIX сторіччя в Японії. Охочі до наслідування японці, з дивовижною вправністю й успішністю перейнявши матеріяльні форми европейської культури, засвоїли також і деякі европейські ідеї нижчого порядку. Дізнавшись з газет та з історичних підручників про існування на Заході панеллінізму, пангерманізму, панславізму, панісламізму, вони проголосили велику ідею панмонголізму, тобто збирання воєдино, під своїм провідництвом, усіх народів Східної Азії з метою рішучої боротьби проти чужоземців, тобто европейців. Скориставшись з того, що Европа була зайнята останньою, вирішальною боротьбою з мусульманським світом на початку XX сторіччя, вони розпочали здійснювати свій великий план – спершу зайняли Корею, а відтак і Пекін, де з допомогою проґресивної китайської партії скинули стару манчжурську династію й посадили на її місце японську. З цим невдовзі примирилися й китайські консерватори. Вони зрозуміли, що з двох бід краще вибрати меншу, і що свій своєму мимоволі брат. Державна самостійність старого Китаю все одно не мала сили втриматися, і неминуче належало підкоритися або европейцям, або японцям. Проте ясно було, що володарювання японців, скасовуючи зовнішні форми китайської державности, що виявилися таки ні на що не придатними, не торкалося внутрішніх засад національного життя, тоді як переважання европейських держав, котрі підтримували, заради політики, християнських місіонерів, загрожувало найглибшим духовним основам Китаю. Попередня національна ненависть китайців до японців виросла тоді, коли ні ті, ні ті не знали європейців, перед лицем яких ця вражда двох споріднених націй ставала міжусобицею, втрачала сенс. Европейці були цілком чужі, тільки вороги, і їхнє переважання нічим не могло лестити племінному самолюбству, тоді як у руках Японії китайці бачили солодку принаду панмонголізму, який разом з тим виправдовував у їхніх очах і сумну неминучість зовнішньої європеїзації.

 «3розумійте, вперті брати, – казали японці, – що ми беремо у західних псів їхню зброю не зі схиляння перед ними, а для того, щоб бити їх цією ж зброєю. Якщо ви з’єднаєтеся з нами і приймете наше практичне керівництво, то ми невдовзі не тільки виженемо білих дияволів з нашої Азії, але й завоюємо їхні власні країни і заснуємо справжнє серединне царство над усім всесвітом. Ви маєте рацію у своїй народній гордості і в своїй зневазі до европейців, проте ви даремно живите ці почуття одними мріями, а не розумною діяльністю. У ній ми вас випередили й повинні вам показувати шляхи спільної користи. Бо погляньте самі, що вам дала ваша політика самовпевнености і недовір’я до нас – ваших природних друзів і захисників: Росія й Англія, Німеччина і Франція ледь не поділили вас між собою дорешти, і всі ваші тигрові заміри показали тільки безсилий кінчик зміїного хвоста». Розважливі китайці зважили на ці арґументи, і японська династія міцно закоренилася. Першою її турботою було, самозрозуміло, створення могутньої армії і флоту. Більша частина військових сил Японії перейшла до Китаю, де стала ядром нової величезної армії. Японські офіцери, які розмовляли по-китайськи, діяли як інструктори значно успішніше вигнаних европейців, а в незчисленному населенні Китаю з Манчжурією, Монголією і Тибетом знайшлося досить придатного бойового матеріялу. Вже перший богдихан з японської династії міг успішно випробувати зброю оновленої імперії, витіснивши французів з Тонкуну й Сіяму, а британців з Бірми, і включивши в Серединну Імперію весь Індо-Китай. Спадкоємець його, за матір’ю китаєць, поєднуючи в собі китайську хитрість і гнучкість з японською енерґією, рухомістю і заповзятливістю, мобілізує в китайському Туркестані чотиримілйонну армію, і в той час, коли Цунь-і-яминь конфіденціяльно повідомив російського посла, що його армія призначена для завоювання Індії, богдихан вторгується у нашу Середню Азію й, піднявши тут все населення, швидко рухається через Урал й наводнює своїми військами всю Східну і Центральну Росію, тоді як нашвидку мобілізовані російські війська частинами спішать з Польщі і Литви, Києва і Волині, Петербурґу і Фінляндії. За відсутности попереднього плану війни і за величезної кількісної переваги противника, бойова гідність російських військ дозволяє їм лише гинути з честю. Швидкість нащастя не залишає часу для потрібної концентрації, і корпуси знищуються один за одним в жорстоких і безнадійних боях. I монголам це дається не дешево, але вони легко поповнюють свої втрати, володіючи всіма азіятськими залізницями, в той час як двохсоттисячна російська армія, давно зформована біля кордонів Манчжурії, робить невдалу спробу вторгнення в добре захищений Китай. Залишивши частину своїх сил в Росії, щоб заважати формуванню нових військ, а також для переслідування розмножених партизанських рухів, богдихан трьома арміями переходить кордони Німеччини. Тут встигли підготуватися, й одна з монгольських армій розбита дощенту. Та у цей час у Франції бере верх партія запізнілого реваншу, і невдовзі в тилу у німців опиняється мільйон ворожих багнетів. Потрапивши між молотом і наковальнею, німецька армія змушена прийняти почесні умови роззброєння, запропоновані богдиханом. Раденькі французи, братаючись зі жовтолицими, розсипаються по Німеччині, втрачаючи всяку уяву щодо військової дисципліни. Богдихан наказує своїм військам перерізати непотрібних більше союзників, що виконується з китайською акуратністю. У Парижі відбувається повстання робітників sans раtrіе, і столиця західної культури радісно відчиняє ворота перед володарем Сходу. Вдовольнивши свою цікавість, богдихан вирушає у приморську Болонь, де, під прикриттям флоту, що підійшов з Тихого океану, готуються кораблі, щоб переправити війська у Велику Британію. Однак йому потрібні гроші, і англійці відкуповуються мільярдом фунтів. Через рік усі европейські держави визнають свою васальну залежність від богдихана і, залишивши в Европі достатнє окупаційне військо, він повертається на Схід і здійснює морські походи в Америку та Австралію. Півсторіччя триває новий монгольський гніт над Европою. З боку внутрішнього цій епосі властиве змішання і глибоке взаємопроникнення европейських і східних ідей, повторенням en grand давнього александрійського синкретизму; а в практичних галузях життя найхарактернішими стають три явища: широкий приплив в Европу китайських і японських робітників й сильне загострення, внаслідок цього, соціяльно-економічного питання, паліятивні спроби елітарних прошарків розв’язати це питання, і посилена міжнародна діяльність таємних громадських організацій, що в цілому творила всеєвропейську змову з метою вигнання монголів і відновлення европейської незалежности. Цю колосальну змову, у якій брали участь і місцеві національні уряди, наскільки це було можливим за контролі богдиханських наглядачів, майстерно підготовлено і блискуче здійснено. У визначений момент починасться різанина монгольських солдатів, побиття і вигнання азіятських робітників. Скрізь відкриваються таємні формування европейських військ, і згідно із заздалегідь складеним докладним планом, відбувається загальна мобілізація. Новий богдихан, внук великого завойовника, поквапно вирушає з Китаю в Росію, проте тут його незліченні полчища вщент розгромлені всеєвропейською армією. Їхні розсіяні рештки повертаються углиб Азії, й Европа стає вільною. Якщо півсторічне підкорення азіятським варварам сталося внаслідок роз’єднання держав, котрі дбали тільки про свої національні інтереси, то велике і славне визволення досягнуто міжнародною організацією об’єднаних сил всього європейського населення. Природним вислідом цього очевидного факту виявляеться те, що старий традиційний устрій окремих націй скрізь губить значення, і майже скрізь зникають останні залишки старих монархічних установ. Европа у XXI сторіччі – це союз більш чи менш демократичних держав –европейські з’єднані штати. Успіхи зовнішньої культури, дещо загальмовані монгольським нашестям і визвольною боротьбою, знову пішли пришвидшеним кроком. А предмети внутрішньої свідомости – питання щодо життя і смерти, щодо остаточної долі світу і людини, ускладнені і заплутані безліччю нових фізіологічних і психологічних відкрить, залишаються й надалі без розв’язання. З’ясовується лише один важливий неґативний результат: рішуча дискредитація теоретичного матеріялізму. Уявлення про всесвіт як про систему рухомих атомів, і про життя як результат механічного накопичення найдрібніших змін речовини – таким уявленням не вдовольняється більше жодний живий розум. Людство назавжди переросло цю сходинку філософського дитинства. Однак ясно ста, з іншого боку, що воно також переросло і дитячу здатність наївної, неусвідомленої віри. Такі поняття, як Бог, що створив світ з нічого, і т. п., перестають вивчати й у початкових школах. Випрацьовано деякий загальний підвищений рівень уявлень про такі предмети, ниже від якого не може опускатися ніякий догматизм. I якщо величезна більшість мислячих людей залишається зовсім невіруючими, то небагато віруючих з необхідности стають і мислячими, здійснюючи пораду апостола: будьте дітьми за серцем, але не за розумом.

Була у той час між небагатьма віруючими спіритуалістами одна особлива людина, – дехто називав її надлюдиною, – яка була однаково далека як від розумового, так і від сердечного дитинства. Та людина була ще юнаком, проте завдяки своїй високій геніяльності до тридцяти трьох літ він виявився як великий мислитель, письменник і громадський діяч. Усвідомлюючи в самому собі велику силу духу, він був завжди переконаним спіритуалістом, і ясний розум завжди вказував йому істини, в які слід вірити: Добро, Бога, Месію. В це він вірив, але любив він тільки одного себе. Він вірив у Бога, та в глибині душі мимовільно віддавав перевагу не Богові, а собі. Він вірив у Добро, але всевидяче око Вічности знало, що ця людина схилиться перед злою силою, як тільки вона підкупить її – не обманом почуттів й низьких пристрастей і навіть не високою принадою влади, а через одне безмежне самолюбство. Втім, це самолюбство не було неусвідомленим інстинктом, ні безглуздим зазіханням. Попри виняткову геніяльність, красу і шляхетність, високі прояви самообмеження, безкорисливости і діяльного благодійництва, здавалося, досить виправдовували величезну самолюбність великого спіритуаліста, аскета і філантропа. Й чи звинувачувати його за те, що так щедро нагороджений дарами Божими, він побачив у них особливі знаки виняткового благовоління до нього з неба і вважав себе другим після Бога, єдиним у певному значенні сином Божим. Одним словом, він визнав себе тим, чим насправді був Христос. Та це усвідомлення своєї вищої гідности на ділі визначилося в ньому не як його моральний обов’язок перед Богом і світом, а як його право і перевага перед іншими і передусім перед Христом. Спершу він не мав ворожости до Ісуса. Він визнавав Його месіянське значення і гідність, проте він щиро вбачав у Ньому лише свого великого попередника, – моральний подвиг Христа і Його абсолютна єдиність були незрозумілі для цього затьмареного самолюбством розуму. Він роздумував так: «Христос прийшов раніше, я приходжу другим; але ж те, що в часі приходить опісля, є, властиво, першим. Я приходжу останнім, наприкінці історії, саме тому, що я досконалий, остаточний спаситель. Той Христос – мій предтеча. Його покликанням було – приготувати мій прихід». I в цій думці велика людина XXI сторіччя буде застосовувати до себе все, що мовлено в Євангелії про друге пришестя, не як повернення того ж Христа, а як заміну попереднього Христа остаточним, тобто ним самим.

На цій стадії майбутня людина мас ще небагато характерного й ориґінального. Адже в подібний спосіб дивився на свій взаємозв’язок з Христом, наприклад, Мухаммед, чоловік правдивий, якого в жодному злому намірі не можна звинуватити.

Самолюбне вивищення себе над Христом буде виправдовуватися в цієї людини ще й таким міркуванням: «Христос, проповідуючи і в житті своєму виявляючи моральне добро, був вихователем людства, я ж покликаний бути благодійником цього почасти перевихованого, почасти невиправного людства. Я дам усім людям все, що треба. Христос, як мораліст, розділював людей добром і злом, я ж з’єднаю їх добробутом, котрий однаково потрібний і добрим, і злим. Я буду справжнім представником того Бога, який здіймає сонце своє над добрими і злими, й посилає дощ на праведних і неправедних. Христос приніс меч, я принесу мир. Він погрожував землі страшним останнім судом. Проте останнім суддею буду я, й мій суд буде не тільки судом правди, але й милости. Буде й правда у моєму суді, проте не правда відплатна, а правда розподільна. Я усіх розрізню й кожному дам те, що йому треба».

Й ось у цьому чудовому настрої чекає він якого-небудь ясного заклику Божого до справи нового спасіння людства, якого-небудь явного і яскравого свідчення, що він є старшим сином, любим первістком Божим. Чекає і живить свою самість усвідомленням своїх надлюдських добродійництв і обдарувань, – адже це, як мовлено, людина бездоганної моральности і надзвичайної геніяльности. Чекає згірдливий праведник вищої санкції, щоб почати своє спасіння людства, – і не дочекається. Вже йому сповнилося тридцять літ, минає ще три роки. Й ось зблискує в його розумі й до мозку кісток гарячим тремтом проймає його думка: «А якщо?... А раптом не я, а той... галілеянин... Раптом Він не предтеча мій, а справжній, перший і останній? Але ж тоді Він мав би бути живим... Де ж Він?... Враз Він прийде до мене... ось тепер, сюди... Що я скажу Йому? Адже я повинен буду схилитися перед Ним, як останній дурненький християнин, як російський мужик який-небудь безглуздо бурмотіти: Господи Сусе Христе, помилуй мя грішного, або як польська баба простягнутися кжижем? Я, світлий геній, надлюдина. Ні, ніколи!» Й тут на місці попередньої розумно-холодної поваги до Бога і Христа зароджується і росте в його серці спершу якийсь жах, а відтак пекуча заздрість, що пройняла усе його єство, і шалена, несамовита ненависть. «Я, я, а не Він! Нема Його серед живих, нема і не буде. Не воскрес, не воскрес, не воскрес!. Згинув, згнив у гробниці, згнив, як остання...». I з запіненим ротом, судомними стрибками вискакує він з дому, з саду і глухої темної ночі біжить скелястою стежкою... Шаленість стихла й змінилася сухим і тяжким, мов ті скелі, темним, мов та ніч, відчаєм. Він зупинився біля стрімкого провалля й почув далеко внизу невиразний шум потоку. Нестерпна нудьга душила його серце. Враз у ньому щось ворухнулося. «Покликати Його, – спитати, що мені робити?». Й серед темряви йому уявився сумирний і сумний образ. «Він мене жаліє... Ні, ніколи! Не воскрес, не воскрес!». Й він кинувся в провалля. Та щось пружнє, як водяний стовп, втримало його в повітрі, він відчув струс, як від електричного удару, і якась сила відкинула його назад. На мить він знепритомнів й прийшов до тями, стоячи на колінах в декількох кроках від провалля. Перед собою він бачив якусь постать, що світилася фосфоричним туманним сяйвом, і з неї два ока нестерпним гострим блиском проймали його душу...

Бачить він ці два проникливі ока і чує чи то в собі, чи зовні якийсь дивний голос, глухий, ніби здушений і водночас чіткий, металевий і зовсім бездушний, наче з фонографу. I той голос каже йому: «Сину мій любий, в тобі все моє благовоління. Чому ти не звернувся до мене? Нащо шанував того, негожого, і батька його? Я бог і батько твій. А той злиденний і розіп’ятий – мені і тобі чужий. Я не маю іншого сина, крім тебе. Ти єдиний, єдинородний, рівний зі мною. Я люблю тебе і нічого від тебе не вимагаю. Ти й так чарівний, великий, могутній. Роби свою справу в ім’я твоє, не моє. Я не маю заздрости до тебе. Я люблю тебе. Мені нічого не потрібно від тебе. Той, кого ти мав за бога, вимагав від свого сина послуху і послуху безмежного – до смерти на хресті, – і він не допоміг йому на хресті. Я нічого від тебе не вимагаю, і я допоможу тобі. Прийми дух мій. Як раніше мій дух народив тебе у красі, так тепер він народжує тебе в силі». I з цими словами невідомого гостя уста надлюдини мимовільно відкрилися, два пронизливі ока зовсім наблизилися до його обличчя, й він відчув, як гострий льодяний струмінь увійшов у нього й сповнив все єство його. Й тут таки він відчув незнану ще силу, бадьорість, легкість і захват. В ту мить сяючий обрис і два ока враз щезли, щось підняло надлюдину над землею й опустило в його саду, перед дверима дому.

Наступного дня не тільки відвідувачі великої людини, але навіть слуги були вражені його особливим, якимсь надхненним виглядом. Та вони були б ще більш вражені, якби могли бачити, з якою надприродною швидкістю й легкістю писав він, зачинившись у бібліотеці, свій знаменитий твір під назвою «Відкритий шлях до вселенського миру і добробуту».

Попередні книжки і громадські дії надлюдини зустрічали суворих критиків, хоч то були переважно люди особливо релігійні й тому позбавлені всякого авторитету, – адже тут ідеться про часи пришестя антихриста, – так що мало хто критиків слухав, коли вони завважували в усьому, що писав і говорив «чоловік майбутнього», ознаки абсолютно виняткового, напруженого самолюбства і самовпевнености, при відсутності істинної простоти, відвертости і сердечности. Проте своїм новим твором він привабить до себе навіть декого зі своїх попередніх критиків і противників. Ця книга, написана після пригоди на скелі, викаже в ньому незнану раніше силу генія. Це буде щось всеохопне, щось таке, що примирює усі суперечності. Тут поєднається шляхетна пошана до давніх переказів та символів з широким і сміливим радикалізмом суспільно-політичних вимог і вказівок, безмежна свобода думки з найглибшим розумінням всього містичного, безумовний індивідуалізм з палкою відданістю загальному добру, високий ідеалізм керівних засад з повною визначеністю і життєвістю практичних рішень. I все це буде з’єднане і пов’язане з такою геніяльною художністю, що всякий однобокий мислитель чи діяч легко побачить і прийме ціле під своїм приватним кутом зору, нічим не жертвуючи для самоістини не вивищуючись для неї справді над своїм я, ніскільки не відмовляючись на ділі від своєї однобокости, ні в чому не виправляючи своїх помилкових поглядів і бажань, нічим не надолужуючи їхню недостатність. Цю дивну книгу негайно буде перекладено на мови усіх освічених і деяких неосвічених націй. Тисячі газет в усіх кутках світу протягом цілого року наповнюватимуться видавничими рекламами і захопленнями критиків. Дешеві видання з портретами автора розходитимуться в мільйонах примірників, й весь культурний світ, – а тоді це буде майже значити те саме, що вся земна куля, – сповниться славою незрівняного, великого, єдиного! Ніхто не буде заперечувати цієї книги, усі приймуть її, як втілення повної правди. Усьому минулому в ній буде віддано цілковиту справедливість, все сучасне оцінене так безпристрасно і всебічно, і краще майбутнє так наочно і відчутно присунуте до теперішнього, що кожний скаже: «Ось воно, те саме, що нам потрібно; ось ідеал, який не с утопією, ось задум, який не є химерою». I чарівний письменник не тільки захопить усіх, але й бу­де усім приємний, так що здійсниться слово Христове: «Я прийшов в ім’я Отця, і не приймаєте мене, прийде інший в ім’я своє, – того приймете». Адже для того, аби бути прийнятим, треба бути приємним.

Щоправда, деякі благочестві люди, гаряче вихваляючи ту книгу, стануть з’ясовувати тільки, чому в ній ні разу не згадано про Христа, однак інші християни заперечать: «І слава Богу! – досить вже в минулі сторіччя все священне було заяложене всякими невизнаними ревнителями, й тепер глибоко-релігійним письменник мусить бути дуже обережним. Й коли зміст книги пройнятий істинно-християнським духом діяльної любови і всеохопного благовоління, то чого ж вам іще?». I з цим усі згодяться. Невдовзі після написання «Відкритого шляху», який зробив свого автора найпопулярнішим з усіх людей за усі часи, повинен був відбутися в Берліні міжнародний установчий з’їзд союзу европейських держав. Союзові цьому, заснованому після низки внутрішніх і зовнішніх війн, пов’язаних з визволенням від монгольського ярма, загрожувала небезпека міжусобиць – тепер вже не між націями, а між політичними і соціяльними партіями. Поводирі спільної европейсьої політики, які належали до могутнього братства франкмасонів, відчували брак загальної виконавської влади. Досягнута з таким трудом европейська єдність кожної хвилини готова була знову розпастися. У союзній раді чи всесвітній управі (Comite permanent universel) не було одностайности, оскільки не всі крісла вдалося зайняти справжніми, втаємниченими у справу масонами. Незалежні члени управи вступали між собою в сепаратні угоди, і пахло новою війною. Тоді «втаємничені» вирішили заснувати одноосібну виконавську владу з достатніми повноваженнями. Головним кандидатом був неформальний член ордена, – «майбутня людина». Він був єдиною особою з великою всесвітньою знаменитістю. Бувши за професією артилеристом, а за соціяльним станом великим капіталістом, він скрізь мав дружні зв’язки з фінансовими і військовими колами. Проти нього в інший, менш освічений час говорила б та обставина, що походження його було вкрите глибокою мрякою невідомости. Мати його, особа сумнівної поведінки, була добре знана для обох земних півкуль, однак надто багато різних осіб мали однакові підстави вважати себе його батьком. Ці обставини, певна річ, не могли мати ніякого значення для сторіччя настільки передового, що йому навіть довелося бути останнім. Майбутня людина була вибрана майже одноголосно довічним президентом европейських з’єднаних штатів. Коли ж він вийшов на трибуну в усьому блиску своєї надлюдської юної краси і сили та з надхненною промовистістю виклав свою універсальну програму, захоплений і зачарований з’їзд в порухові ентузіязму вирішив надати йому вищу почесть, обравши римським імператором. Конґрес закрився серед всезагального тріюмфування, й великий вибранець видав маніфест, що починався так: «Народи землі! Мир мій даю вам!» і закінчувався такими словами: «Народи землі! Здійснилось провіщене! Вічний вселенський мир забезпечено. Будь-яка спроба порушити його негайно зустріне нездоланну протидію. Бо віднині є на землі одна серединна влада, яка сильніша усіх інших влад, окремо і разом взятих. Ця нічим нездоланна, всепереможна влада належить мені, повноважному вибранцеві Европи, імператорові усіх її сил. Міжнародне право має, нарешті, санкцію, якої йому дотепер не вистачало. Й від­нині ніяка держава не відважиться сказати: війна, коли я кажу: мир. Народи землі – мир вам!». Цей ма­ніфест спричинив бажаний вислід. Скрізь поза Европою, особливо в Америці, утворилися сильні імперіялістичні партії, які змусили свої держави на різних умовах приєднатися до европейських з’єднаних штатів під верховною владою римського імператора. Залишилися ще незалежні племена і державки де-не-де в Азії й Африці. Імператор з невеликою, але відбірною армією з російських, німецьких, польських, угорських і турецьких полків здійснюс воєнну прогулянку від східної Азії до Марокко й без великого кровопролиття підкорює непокірних. В усіх країнах обох частин світу вражене і зачароване населення проголошує його верховним богом. Протягом одного року засновується всесвітня монархія, у власному і точному розумінні. Паростки війни вирвані з коренем. Всесвітня ліґа миру зійшлася востаннє і, висловивши захоплений панегірик великому миротворцеві, саморозпустилася за непотрібністю. В новий рік свого владарювання римський і всесвітній імператор видає новий маніфест: «Народи землі! Я обіцяв вам мир, і я дав вам його. Але окрасою миру є лише добробут. Кому у цьому світі загрожують біди злиднів, для того й мир не приносить радости. Прийдіть же до мене тепер, усі голодні і холодні, щоб я наситив і зігрів вас». I відтак він проголошує просту і всеохопну соціяльну реформу, вже окреслену у його творі і вже там діставши схвалення усіх шляхетних і тверезих розумів. Тепер, завдяки зосередженню в його руках всесвітніх фінансів і колосальних земельних володінь, він міг здійснити цю реформу на бажання бідних і без відчутної образи для багатих. Кожний став одержувати за своїми здібностями, а кожна здібність – за своїми грудами і заслугами. Новий владика землі був передусім добросердим філантропом, – й не лише філантропом, але й філозоєм. Сам він був вегетаріянцем, він заборонив вівісекцію й заснував суворий нагляд за бойнями; товариства захисту тварин мали від нього рішучу підтримку. Та важливішим, ніж усі ці подробиці було непохитне заснування в усьому людстві найважливішої рівности – рівноваги всезагальної ситости. Це сталося на другому році його царювання. Соціяльно-економічне питання було остаточно розв’язане. Та коли ситість є першим інтересом для голодних, то ситим хочеться ще чогось.

Навіть ситі тварини хочуть звичайно не тільки спати, але й бавитися. Тим більше людство, яке завжди post panen вимагало circеnsеs.

Імператор-надлюдина зрозуміє, що потрібно його натовпові. У цей час з далекого Сходу приїде до нього в Рим великий чудодій, огорнутий густою хмарою дивних небилиць і диких казок. За слухами, що їх розповсюджували необуддисти, він був божественного походження: від сонячного бога Сур’ї і якоїсь річкової німфи.

Цей чародій, ім’я його було Аполоній, людина поза сумнівами геніяльна, напівазіят і напівєвропеєць, католицький єпископ in partibus infidelium, дивним чином поєднав в собі володіння останніми висновками і технічними винаходами західної науки зі знанням і вмінням користуватися усім тим, що є справді солідного і значного в традиційній містиці Сходу. Результати такого поєднання будуть разючі. Апологій дійде, між іншим, до напівнаукового, напівмагічного мистецтва притягати й спрямовувати своєю волею атмосферну електрику, і в народі казатимуть, що він зводить вогонь з небес. Втім, вражаючи уяву натовпу різною нечуваною дивиною, він не зловживатиме до часу своєю могутністю заради якихось особливих цілей. Так ось ця людина прийде до великого імператора, вклониться йому, як істинному синові Божому, проголосивши, що у таємних книжках Сходу він знайшов прямі провіщення про нього, імператора, як про останнього спасителя і суддю всесвіту, і запропонує йому своє мистецтво і свою службу. Зачарований ним імператор прийме його як дарунок згори і, надавши йому пишних титулів, вже ніколи не розлучатиметься з ним. Й ось народи землі, охоплені благодійництвом свого владики, крім всезагального миру, крім всезагальної ситости, дістануть ще можливість постійної насолоди різноманітними і несподіваними чудесами та знаменнями. Закінчувався третій рік царювання надлюдини.

Після успішного розв’язання політичного і соціяльного питання, було порушено питання релігійне. Це зробив сам імператор, і передусім у зв’язку з християнством. У той час християнство перебувало у такому становищі. За дуже значного чисельного зменшення свого складу – на всій земній кулі залишалося не більше сорока п’яти мільйонів християн – воно морально оживилося і оздоровилося, й втрачене в кількості вигравало в якості. Людей, не поєднаних з християнством ніяким духовним інтересом, вже біль­ше не було серед християн. Різні віросповідування досить рівномірно зменшилися у своєму складі, так що між ними зберігалося приблизно попереднє числове співвідношення, що ж стосується взаємних почуттів, то хоч ворожість й не замінилася цілковитим примиренням, проте значно злагіднилася, і протистояння втратили свою колишню гостроту. Папство вже давно було вигнане з Риму й після багатьох поневірянь знайшло притулок у Петербурзі, за умови втримуватися від пропаґанди тут і всередині країни. В Росії воно значно спростилося. Не змінюючи суттєво необхідного складу своїх колегій та офіцій, воно повинно було одухотворити характер їхньої діяльности, а також зменшити до мінімальних розмірів свій пишний ритуал і церемоніял. Чимало дивних і спокусливих звичаїв, хоч і формально не скасовані, самі по собі вийшли з ужитку. В решті країн, особливо у Північній Америці, католицька єрархія ще мала багато представників з твердою волею, невтомною енерґією і незалежним становищем, які ще сильніше зцементували католицьку Церкву і зберегли її міжнародне, космополітичне значення. Щодо протестантства, на чолі якого продовжувала стояти Німеччина, особливо після англіканської Церкви з католицькою, – то воно очистилося від своїх крайніх неґативних тенденцій, прихильники яких відверто перейшли до релігійного індиферентизму і безвір’я. В євангелістській Церкві залишилися тільки щиро віруючі, а на чолі їх стояли люди, котрі поєднували широку вченість з глибокою релігійністю і з усе більшим бажанням відродити у собі живий образ давнього справжнього християнства. Російське православ’я після того, як політичні події змінили офіційне становище Церкви, хоч втратило мільйони своїх мнимих, номінальних членів, зате зазнало радости з’єднання з кращою частиною старовірів і навіть багатьох сектантів позитивно-релігійного спрямування. Ця оновлена Церква, не збільшуючись чисельно, стала рости в силі духу, яку вона особливо виказала у своїй внутрішній боротьбі з розповсюдженими в народі крайніми сектами, яким не чужим був демонічний і сатанинський елемент.

У перші два роки нового царювання всі християни, налякані і втомлені низкою попередніх революцій і змін, ставилися до нового володаря і до його мирних реформ почасти з доброзичливим очікуванням, почасти з рішучим співчуттям і навіть з палким захопленням. Проте у третій рік, з появою великого мага, у багатьох православних, католиків і євангеликів стали виникати серйозні побоювання і антипатії. Євангельські й апостольські тексти, котрі казали про князя віку цього і про антихриста, стали читатися уважніше й усе жвавіше коментуватися. За деякими ознаками імператор здогадався про близьку грозу й вирішив якомога скоріше прояснити справу. З початком четвертого року царювання він видав маніфест до всіх своїх вірних християн без розрізнення віросповідування, запрошуючи їх вибрати або призначити повноважних представників на вселенський собор під його головуванням. Резиденція у той час вже була перенесена з Риму до Єрусалиму. Палестина тоді була автономною областю, населеною і керованою переважно євреями. Єрусалим був вільним, а тут став імперським містом. Християнські святині залишалися недоторканими, однак на усій площі Харам-еш-Шерріфа, від Біркет-Ісраїн і теперішньої казарми – з одного боку, й до мечеті Ель-Акса та «соломонових стаєнь» – з другого, було споруджено величезну будівлю, котра вміщувала в собі, крім двох старих невеликих мечетєй, великий «імперський» храм для єднання усіх культів, і два розкішні імператорські палаци, з бібліотеками, музеями та особливими приміщеннями для магічних дослідів та заходів. У цьому напівхрамі, напівпалаці 14-го вересня мав відкритися вселенський собор. Оскільки євангелістське сповідування не має у власному розумінні священства, то католицькі і -православні єрархи, згідно з бажанням імператора, щоб надати деякої однорідности представництву усіх частин християнства, вирішили допустити до участи в соборі певну кількість своїх мирян, відомих благочестям і відданістю церковним інтересам; а коли дозволено мирянам, то не можна було позбавити цього й нижчого духовенства, чорного і білого. Таким чином загальне число членів собору перевищувало три тисячі, а близько півмільйона християнських прочан наводнили Єрусалим і всю Палестину. Між членами собору особливо вирізнялися троє. По-перше, папа Петро II, котрий за нравом стояв на чолі католицької частини собору. Його попередник вмер у дорозі на собор, і в Дамаску зібрався конклав, одностайно вибравши кардинала Симоне Баріоніні, який прийняв ім’я Петра. Походження він був простонародного, з Неаполітанської области, і став відомим як проповідник кармелітського ордену, що вельми посприяв у боротьбі з однією сатанинською сектою в Петербурзі та околицях, яка збивала з дороги не лише православних, але й католиків. Обраний архиєпископом могилівським, а відтак кардиналом, він заздалегідь готувався для тіяри. Це була людина літ п’ятдесяти, середнього зросту і міцної будови, з червоним обличчям, горбатим носом й густими бровами. Він був гарячий і стрімкий, говорив палко та з розгонистими жестами, й більше захоплював, аніж переконував слухачів. До всесвітнього володаря новий папа виказував недовір’я і неприхильність, особливо після того, як покійний папа, вирушаючи на собор, поступився перед наполяганням імператора і призначив кардиналом імператорського канцлера і великого всесвітнього мага, екзотичного єпископа Аполонія, якого Петро вважав сумнівним католиком і безсумнівним ошуканцем. Справжнім, хоч і не офіційним вождем православних був старець Іван, вельми відомий серед російського народу. Хоч він офіційно вважався єпископом «на відпочинку», однак не жив ні в якому монастирі, а постійно подорожував в усіх напрямках. Про нього ходили різні леґенди. Деякі запевнювали, що це воскрес Федір Кузьмич, тобто імператор Олександр Перший, котрий народився близько трьох сторіч до того. Інші йшли ще далі й стверджували, що це справжнісінький старець Іван, тобто апостол Іван Богослов, який ніколи не вмирав і відверто з’явився в останні часи. Сам він нічого не казав про своє походження і про свою молодість. Тепер це був дуже старий, але бадьорий дідусь, з пожовклою й навіть позеленілою білизною кучерів і бороди, високого зросту і худий в тілі, одначе з повними і злегка рожевуватими щоками, живими блискучими очима й зворушливо добрим виразом обличчя й мови; одягнутий він був завжди у білу рясу і мантію. На чолі євангелістських членів собору стояв дуже вчений німецький теолог, професор Ернст Паулі. Це був невисокого зросту сухенький дідусь, з величезним чолом, гострим носом і гладенько виголеним підборіддям. Очі його відзначалися якимось особливим люто-добродушним поглядом. Він щохвилини потирав руки, хитав головою, страшно зсував брови і віддував уста; при цьому, блискаючи очима, він понуро вимовляв уривчасті звуки: so! nun! jа! so also! Одягнутий він був урочисто – у білій краватці і довгому пасторському піджаку з якимись орденськими знаками.

Відкриття собору було поважним. Дві третини великого храму, присвяченого «єдності усіх культів», були заставлені лавицями й іншими кріслами для членів собору, одну третину займала висока естрада, де, крім імператорського трону і ще одного, нижчого – для великого мага, він же кардинал, він же імперський канцлер, – ішли ряди крісел позаду для міністрів, придворних і державних секретарів, а збоку – довгі ряди крісел, призначення яких було невідоме. На хорах мали місце оркестри, а на сусідньому майданчику вишикувалися два гвардійські полки і батарея для врочистих пострілів. Члени собору вже відслужили свої богослуження в різних церквах, й відкриття собору повинно було бути вповні світським. Коли увійшов імператор з великим магом і свитою, й оркестра заграла «марш єдиного людства», що служив імперaторським міжнародним гимном, усі члени собору встали і, махаючи капелюхами, тричі голосно прокричали: Vivat! Ура! Ноch! – імператор, ставши біля трону і з величною урочистістю простягнувши руку, промовив звучним і приємним голосом: «Християни усіх мастeй! Любі мої підданці й брати! Від початку мого царювання, яке Всевишній благословив такими дивними і славними ділами, я ні разу не мав приводу бути вами невдоволеним; ви завжди виконували свій обов’язок за вірою і совістю. Проте цього мені мало. Моя щира любов до вас, брати любі, жадає взаємности. Я хочу, щоб не за почуттям обов’язку, а за почуттям сердечної любови ви визнали мене вашим істинним вождем у всякому ділі, яке я творю для блага людства. Й от, крім того, що я творю для усіх, я хотів би виявити до вас особливу милість. Християни, чим міг би я вас ощасливити? Що дати вам не як моїм підданим, а як одновірцям, братам моїм? Християни! Скажіть мені, що для вас с найдорожчим у християнстві, щоб я міг в той бік спрямувати мої зусилля?». Він зупинився і чекав. У храмі чувся глухий гул. Члени собору перешіптувалися між собою. Папа Петро, гаряче жестикулюючи, втлумачував щось своєму оточенню. Професор Паулі хитав головою і люто плямкав губами. Старець Іван, схилившись над східним єпископом і капуцином, щось тихо казав їм. Прочекавши декілька хвилин, імператор звернувся до собору тим же лагідним тоном, в якому, проте, звучала ледь вловима нотка іронії: «Любі християни! Я розумію, якою трудністю є для вас одна пряма відповідь. Я хочу допомогти вам і в цьому. Ви, на жаль, з таких давніх часів розпалися на різні течії і партії, що, можливо, ви вже й не маєте спільного предмету бажань. Проте якщо ви не можете згодитися між собою, то я сподіваюся погодити усі ваші партії тим, що виявлю до всіх однакову любов й однакову готовність вдоволити істинне бажання кожної. – Любі християни! Я знаю, що для багатьох і не останніх з вас найдорожчим у християнстві є той духовний авторитет, який воно надає своїм законним представникам, – не для їхньої вигоди, певна річ, а для спільного добра, оскільки на цьому авторитеті ґрунтується правильний духовний порядок і моральна дисципліна, необхідна для усіх. Любі брати-католики, о, як я розумію ваш погляд, і як я хотів би сперти свою державу на авторитет вашого духовного провідника! Щоб ви не думали, що це лестощі й порожні слова, – урочисто проголошуємо: згідно з нашою самодержавною волею, верховний єпископ усіх католиків, папа римський, відновлюється нині на престолі своїм у Римі з усіма попередніми правами і перевагами того звання і катедри, будь-коли наданими від наших попередників, починаючи з імператора Константина Великого. – А від вас, брати-католики, я хочу за це лише внутрішнього сердечного визнання мене вашим єдиним заступником і покровителем. Хто тут совістю і почуттям визнає мене таким, нехай іде сюди до мене». I він показав рукою на порожні місця збоку. I з радісними вигуками: «Gratias agimus! Domine! Salvum fac magnum imperatorem» – майже всі князі католицької Церкви, кардинали і єпископи, більша частина віруючих мирян і понад половину монахів піднялися на естраду й, після низеньких поклонів у бік імператора, зайняли свої крісла. Одначе внизу, посередині собору, рівний, мов свічка, і непорушний, як мармурова статуя, сидів на своєму місці папа Петро II. Все, що його дотепер оточувало, було на естраді. Але та групка монахів і мирян, що залишилася внизу, присунулася до нього, оточивши тісним колом, і звідти почувся стриманий шепіт: «Non prevalebunt, non pravealebunt portae inferni».

Глянувши з подіуму на непорушного папу, імператор знову підвищив голос: «Любі брати! Знаю я, що між вами є й такі, для яких найдорожчим у християн­стві є його священний переказ, старі символи, старі пісні і молитви, ікони і чини богослуження. Справді, що може бути дорожчим для релігійної душі? Знайте ж, любі, що сьогодні я підписав статут і призначив величезні фінансові засоби для всесвітнього музею християнської археології. у славному нашому імператорському місті Константинополі, з метою зібрання, вивчення і збереження всіляких пам’ятників церковної давнини, переважно східної, а вас я прошу завтра ж вибрати з-поміж себе комісію для обговорення зі мною тих заходів, котрі слід ужити для можливого зближення сучасного побуту, звичаїв та обрядів з переказом і звичаями православної Церкви! Брати-православні! Кому до серця ця моя воля, хто за сердечним почуттям може назвати мене своїм істинним вождем і владикою, нехай підніметься сюди». – Й більша час­тина єрархів сходу і півночі, половина колишніх старовірів і понад половину православних священиків, монахів і мирян з радісними вигуками піднялися на естраду, косячи очі на католиків, котрі гордо вже сиділи там. – Та старець Іван не рухався і голосно зітхав. Й коли натовп довкола нього сильно порідшав, він залишив свою лавицю й пересів ближче до папи Петра і його гурту. За ним пересіли інші православні, котрі не пішли на естраду. – Знову заговорив імператор: «Знаю я, любі християни, що є й такі серед вас, що найбільше дорожать у християнстві особистою впевненістю в істині і вільним вивченням Писання. Як я дивлюся на це – зайве говорити. Ви, мабуть, знаєте, що ще в юності я написав великий твір з біблійної критики, який викликав широкий резонанс і започаткував мою відомість. Й ось, либонь, в пам’ять цього щойно звернувся до мене тюбінгенський університет з проханням прийняти від нього почесний диплом доктора теології. Я звелів відповісти, що із задоволенням і вдячністю приймаю. А сьогодні разом з тим музеєм християнської археології підписав я документ про заснування всесвітнього інституту для вільного дослідження святого письма з усіх можливих боків і усіх можливих напрямках, з півтора мільйона марок річного бюджету. Кому з вас до серця така моя душевна прихильність, і хто може з чистим почуттям визнати мене своїм державним вождем, прошу сюди, до нового доктора теології». I чарівні уста великої людини ледь пересмикнула якась дивна усмішка. Більше половини вчених теологів рушило до естради, хоч дехто з них ішов якось ніби неохоче. Всі оглядалися на професора Паулі, який ніби приріс до свого крісла. Він низько схилив голову, зігнувся і згорбився. Ті теологи, що піднялися на естраду, були виразно знічені, а один раптом махнув рукою й, підскочивши просто вниз зі східців, прикульгуючи, побіг до професора Паулі і жменьки людей коло нього. Той підвів голову і, піднявшись з крісла з якимось невизначеним жестом, пішов повз опорожнені лавиці, супроводжуваний одновірцями, і сів біля старця Івана і папи Пет­ра з їхніми гуртками.

Значна більшість собору, в тому числі майже вся єрархія Сходу і Заходу перебувала на естраді. Внизу залишалося тільки три купки, що зблизилися між собою й тиснулися навколо старця Івана, папи Петра і професора Паулі.

Сумним тоном звернувся до них імператор: «Що ще я можу зробити для вас? Дивні люди! Чого ви від мене хочете? Я не знаю. Скажіть же мені самі, ви, християни, полишені більшістю своїх братів і вождів, засуджені народним почуттям: що для вас є найдорожчим у християнстві?”. Тут, мов біла свічка, підвівся старець Іван і смиренно відповідав: „Великий володарю! Найдорожчий для нас у християнстві сам Христос, – Він Сам, а від Нього – все, бо ми знаємо, що в Ньому живе вся повнота Божества тілесно. Але й від тебе, володарю, ми готові прийняти будь-яке добро, якщо тільки у щедрій руці твоїй впізнаємо святу руку Христову. I на запитання твоє: що можеш зробити для нас, – ось наша пряма відповідь: сповідуй тут, тепер, перед нами Ісуса Христа Сина Божого, що прийшов у плоті, воскрес і прийде вдруге, – сповідуй Його, і ми з любов’ю приймемо тебе, як істинного предтечу Його другого славного пришестя”. Він замовк і вперся поглядом в обличчя імператора. А з тим діялося щось недобре. Всередині у нього здійнялася така ж пекельна буря, як та, що він пережив її тієї фатальної ночі. Він цілком втратив внутрішню рівновагу, її усі його думки зосередилися на тому, щоб не позбутися й зовнішнього самовладання й не видати себе передчасно. Він застосував нелюдські зусилля, щоб не кинутися з диким криком на того, котрий щойно говорив і не почати гризти Його зубами. Враз він почув знайомий нетутешній голос: „Мовчи й нічого не бійся”. Він мовчав. Тільки змертвіле і стемніле обличчя його все перекосилося, і з очей вилітали іскри. Тим часом ще коли говорив старець Іван, великий маг, який сидів увесь закутаний у свою безмежну триколірну мантію, що ховала під собою кардинальський пурпур, провадив під нею якісь маніпуляції, очі його зосереджено блищали, і уста ворушились. У відчинені вікна храму було видно, що найшла величезна чорна хмара, й невдовзі все потемніло. Старець Іван не зводив здивованих і зляканих очей з обличчя безмовного імператора, і враз від жаху відсахнувся й, обернувся назад, здушеним голосом крикнув: ”Дітки –антихрист!». У цей же час разом з оглушливим ударом грому в храмі спалахнула величезна кругла блискавка й поглинула собою старця. Все завмерло на мить, й коли оглохлі християни прийшли до тями, старець Іван лежав мертвий.

Імператор блідий, проте спокійний, звернувся до зборів: «Ви бачили суд Божий. Я не хотів нічиєї смерти, та мій Отець небесний відомщує за свого любого сина. Справу вирішено. Хто сперечатиметься із Всевишнім? Секретарі! Запишіть: вселенський собор усіх християн, після того, як вогонь з неба влучив у безумного противника божественної величі, одноголосно визнав державного імператора Риму і всього всесвіту своїм верховним вождем і владикою». Враз одне голосне і виразне слово пролетіло храмом: «Contradicitur». Папа Петро II встав і з почервонілим обличчям, весь трясучись від гніву, підняв свою палицю в напрямку до імператора. «Наш єдиний Владика – Ісус Христос, Син Бога живого. А хто ти – ти чув: геть від нас, Каїне-братовбивче! Геть, сосуд диявольський! Владою Христовою я, служитель служителів Божих, навіки викидаю тебе, гидкого пса, з огорожі Божої і віддаю тебе батькові твоєму, Сатані! Анатема, анатема, анатема!». Поки він говорив, великий маг неспокійно рухався під своєю мантією, й голосніше, аніж остання анатема, загримів грім, і останній папа впав мертвий. «Отак від руки батька мого загинуть усі вороги мої», – сказав імператор. «Pareant pareant!» – закричали, тремтячи з жаху, князі Церкви. Він обернувся і повільно вийшов, спираючись на плече великого мага і супроводжуваний усім своїм натовпом, у двері за естрадою. У храмі залишилися двоє мертвих і тісне коло напівживих від страху християн. Єдиний, хто не розгубився, був професор Паулі. Загальний жах мовби пробудив у ньому всі сили духу. Він і зовні змінився – набув величного і надхненного вигляду. Рішучими кроками зійшов він на естраду і, сівши на одне зі спорожнілих секретарських місць, взяв аркуш паперу й став на ньому щось писати. Закінчивши, він підвівся і голосно прочитав: «Во славу єдиного Спасителя нашого Ісуса Христа, Вселенський собор Божих церков, що зібрався в Єрусалимі, після того, як блаженний брат наш Іван, предстоятель східного християнства, розвінчав великого ошуканця і ворога Божого в тому, що він є справжній антихрист, провіщений у слові Божому, і блаженніший отець наш Петро, предстоятель західного християнства, законно і правильно навіки відлучив його від церкви Божої, нині перед тілами цих двох, убієнних за правду, свідків Христових, постановляє: припинити всяке спілкування з відлученим і з підлим збіговиськом його, і відійшовши в пустелю, чекати неминучого пришестя істинного Владики нашого Ісуса Христа». Духовне піднесення опосіло натовп. і почулися голоси: «Adveniat! Advcniat сіtо! Коmm  Нerr Jesu, komm! Гряди, Господи Ісусе!».

Професор Паулі дописав і прочитав: «Прийнявши одноголосно цей перший і останній акт останнього вселенського собору, підписуємо свої імена» – і він запросив до себе присутніх. Всі підходили й підписували. Наприкінці великими готичними буквами підписався: «Duorum defunctorum testium locum tenens Ernst Pauli». «Тепeр ходімо з нашим ківотом останнього заповіту!» – сказав він, вказуючи на двох покійників. Тіла їхні підняли на носилки. Повільно, зі співом латинських, німецьких і церковно-слов’янських гимнів, рушили християни до виходу з Харам-еш-Шеріфу. Тут процесію зупинив надісланий імператором статс-секретар, якого супроводжував офіцер з гвардійцями. Вояки зупинилися біля входу, а статс-секретар з підвищення прочитав: «Вимога божественного володаря: для отямлювання християнського народу і врятування його від зловмисників, які сіють смути і спокуси, визнали ми за доцільне трупи двох бунтарів, убитих небесним вогнем, виставити публічно на вулиці Християн (Харет-ен-Насара), біля входу в головний храм цієї релігії, що називається Гробом Господнім, а також храмом Воскресіння, щоб усі могли переконатися у їхній дійсній смерті. Зловмисники, які чинять опір і злобно відкидають всі наші благодійництва й безумно заплющують очі на очевидні знамення самого божества, – звільняються нашим милосердям і заступництвом нашим перед отцем небесним від заслуженої ними кари через вогонь з небес і залишаються на волі, з єдиною забороною, заради спільного добра, жити в містах й інших населених місцях, щоб не знічували і не спокушали вони невинних і простодушних людей своїми злобними вигадками». Коли він закінчив, восьмеро вояків, після знаку офіцера, підійшли до носилок з тілами.

«Нехай збудеться написане!» – сказав професор Паул, і християни, що тримали носилки, безмовно передали їх воякам, які відійшли через північно-західні ворота, а християни, вийшовши через північно-східні, квапливо рушили з міста повз Маслинну гору, до Єрихону, дорогою, яку заздалегідь жандарми і кавалеристи очистили від народного натовпу. На пустельних пагорбах біля Єрихону вирішено було чекати декілька днів. Наступного ранку з Єрусалиму прийшли знайомі християнські прочани й розповіли, що відбувалося на Сіоні. Після придворного обіду всі члени собору були запрошені до величезної тронної палати (біля, як припускають, місця Соломонового престолу), й імператор, звертаючись до представників католицької єрархії, заявив їм, що благо Церкви, очевидно, вимагає від них негайного обрання гідного спадкоємця апостола Петра, що обставини підказують сумарне обрання, що присутність його, імператора, як вождя і представника всього християнського світу, з надлишком надолужить ритуальні пропуски, і що він від імені усіх християн пропонує Священній Колеґії вибрати його любого друга і брата Аполонія, аби їхній тісний зв’язок зробив міцною і нерозривною єдність Церкви і держави для спільного їхнього добра. Священна Колеґія відійшла до сусідньої кімнати для конклаву і через півтора години повернулася з новим папою Аполонієм. А тим часом, коли відбувалися вибори, імператор коротко, мудро і красномовно переконував православних і євангелістських представни­ків, з огляду на нову велику еру християнської історії, припинити старі незгоди, поручаючись своїм словом, що Аполоній зуміє назавжди унеможливити всі історичні зловживання папської влади. Переконані цією промовою, представники православ’я і протестантства уклали акт об’єднання церков і, коли Аполоній з кардиналами з’явився у палаті під радісні вигуки усіх зборів, грецький архиєрей і євангелістський пастор піднесли йому свій папір. «Ассіріо et аррrobo et laetificatur cor meum», – сказав Аполоній, підписуючи докуменх. «Я такий же істинний православний й істинний євангелік, як і істинний католик», – додав він і дружелюбно поцілувався з греком і німцем. Відтак він підійшов до імператора, який обійняв його і довго тримав у своїх обіймах. У той час якісь світлі крапочки стали літати у палаці і в храмі в усіх напрямках; вони росли і перетворювалися у виразні форми дивних світляних істот, небачені на землі квіти посипалися зверху, наповнюючи повітря незнаними пахощами. Згори залунали, захоплюючи душі і серця, чарівні звуки нечутих досі музичних інструментів, й ангельські голоси невидимих співаків прославляли нових владик неба і землі. Тим часом почувся дивний підземний гул у північно-західному кутку серединного палацу, під куббет-ель-аруах, тобто півсферою душ, де, за мусульманськими переказами, знаходиться вхід до пекла. Коли збори на запрошення імператора рушили у той бік, всі виразно почули численні голоси, тоненькі і пронизливі – чи то дитячі, чи диявольскі, – вони кричали: «Настав час, пустіть нас, спасителі, спаситeлі!». Та коли Аполоній, припавши до землі, тричі прокричав щось униз незнайомою мовою, голоси змовкли, й підземний стогін припинився. А тим часом безмежний натовп народу зусібіч оточував Харам-еш-Шеріф. 3 приходом ночі імператор, разом з новим папою, вийшов на східний ґаночок, здійнявши «бурю захоплення». Він привітно кланявся на всі боки, тоді як Аполоній з великих кошиків, що йому їх підносили кардинали-диякони, безперервно брав і розкидав у повітря чудові римські свічки, що спалахували від доторку його руки, ракети і вогняні бризки, і все це, досягаючи землі, перетворювалося у незліченні аркушики, з повними і безумовними індульґенціями на всі гріхи минулі, теперішні і майбутні. Народне захоплення перейшло усякі межі. Щоправда, дехто стверджував, що бачив своїми очима, як індульґенції ставали пребридкими жабами і зміями. Тим не менше величезна більшість була у захопленні, і народні святкування тривали ще декілька днів, при цьому новий папа-чудотворець дійшов до речей аж таких дивовижних і неймовірних, що говорити тут про них було б абсолютно марно. А в той самий час поблизу пустельних висот Єрихону християни постили і молилися. Увечорі четвертого дня, коли стемніло, професор Паулі з дев’ятьма товаришами на ослах і з возом пробралися в Єрусалим і, бічними вулицями, повз Харам-еш-Шеріф, виїхали на Харет-ен-Насара й підійшли до входу в храм Воскресіння, де на бруківці лежали тіла папи Петра і старця Івана. На вулиці у той час було безлюдно, все місто пішло до Харам-еш-Шеріфу. Варта також спала глибоким сном. Прийшли за тілами виявили, що їх ніскільки не торкнулося гниття й вони навіть не захололи. Піднявши їх на носилки й закривши плащами, вони тими ж обхідними дорогами повернулися до своїх, та лише вони опустили носилки на землю, дух життя увійшов в померлих. Вони зарухалися, намагаючись скинути зі себе плащі. Усі з радісними криками стали допомагати їм, й невдовзі обидва підвелися на ноги цілими й неушкодженими. І заговорив старець Іван: «Ну ось, дітки, ми й не розлучилися. Й ось що я скажу вам тепер: прийшов час здійснити останню молитву Христову, про учнів Його, щоб вони були єдині, як він сам з Отцем – єдині. Так для цієї єдности вшануймо, дітки, любого брата нашого Петра. Нехай хоч наостанок пасе овець Христових. Ось так, брате!» – й він обійняв Петра. Тут підійшов професор Паулі: «Тu est Petros, – звернувся він до папи, – jetzt ist es ja grundlich erwiesen und ausser jedem Zweifel gesetzt. – I він міцно стиснув його руку своєю правицею, а ліву простягнув старцеві Іванові зі словами: «So also Vaterchen – nun sand wir ja Einst in Christo». Так здійснилося об’єднання Церков сeред темної ночі, на високому й усамітненому місці. Проте темрява нічна враз осяялася яскравим блиском, і з’явилося на небі велике знамення: жона, одягнена в сонце, під ногами її – місяць, а довкруги голови – вінок з дванадцяти зірок. Знамення деякий час залишалося на місці, а тоді тихо рушило в напрямі півдня. Папа Петро підняв свою палицю й вигукнув: «Ось наша хоругва! Ходімо за нею!». Й він пішов за видінням, супроводжуваний обома старцями і всім натовпом християн, – до гори Божої, Синаю...

...Після того, як духовні вожді і представники християнства відійшли в арабійську пустелю, куди з усіх сторін стікалися до них вірні ревнителі істини, новий папа Аполоній міг безперешкодно розбещувати своїми чудесами усіх решту, не розчарованих в антихристі, поверхових християн. Він проголосив, що владою своїх ключів відкрив двері між земним і загробним світом, і таки справді спілкування живих і померлих, а також – людей і демонів, стало звичним явищем, й розвинулися нові, нечуті форми містичного блудодіяння та демонолатрії. Та щойно імператор став вважати себе несхитним на ґрунті релігійному і на наполегливі поради таємного «отчого» голосу оголосив себе єдиним істинним втіленням верховного божества всесвіту, – як найшла на нього нова біда, звідки ніхто її не чекав: піднялися євреї. Ця нація, чисельність якої дійшла на той час до тридцяти мільйонів, була не зовсім чужою щодо приготувань і утвердження всесвітніх успіхів надлюдини. Коли ж він переселився до Єрусалиму, таємно підтримуючи у єврейському середовищі чутки про те, що його головне завдання – заснувати всесвітнє владарювання Ізраїля, то євреї визнали його Месією й їхня захоплена відданість йому не мала меж. I раптом вони повстали, дихаючи гнівом і помстою.

...Річ у тому, що євреї, маючи імператора за кровного і досконалого ізраїльтянина, випадково виявили, що він навіть не обрізаний. В той же день весь Єрусалим, а наступного дня вся Палестина були охоплені повстанням. Безмежна і палка відданість спасителеві Ізраїля, обітованому месії, перейшла у таку ж гарячу ненависть до підступного ошуканця і наглого самозванця. Все єврейство стало як один, й вороги його побачили з подивом, що душа Ізраїля в глибині своїй живе не розрахунками і захланністю мамони, а силою сердечного почуття – упованням і гнівом своєї одвічної месіянської віри. Імператор, не очікуючи відразу такого вибуху, перестав володіти собою й видав указ, котрим засуджував на смерть усіх непокірних євреїв і християн. Багато тисяч й десятки тисяч, які не встигли озброїтися, зазнавали страшних побоїщ. Та невдовзі мільйонна армія євреїв здобула Єрусалим і зачинила антихриста у Харам-еш-Шерифі. У його розпорядженні була тільки частина гвардії, і вона вже не могла здолати противника. З допомогою чарів свого папи імператорові вдалося проникнути крізь облогу, й незабаром він з’явився знову в Сирії з незліченним військом різноплемінних язичників. Євреї виступили йому назустріч, хоч не мали достатніх шансів перемогти. Однак як тільки стали сходитися аванґарди двох армій, стався землетрус неймовірної сили, – під Мертвим морем, біля якого розташувалися імперські війська, виник кратер величезного вулкану, й вогненні потоки, злившись в суцільне полум’яне озеро, поглинули і самого імператора, й усі його незчислимі полки, і папу Аполонія, якому не допомогла уся його магія. Тим часом євреї бігли до Єрусалиму, у страху і тремті просячи Бога Ізраїлевого помилувати їх. Коли святе місто було вже перед ними, небо розчинилося великою блискавкою від сходу до заходу, й вони побачили Христа, котрий сходив до них в царській одежі і з ранами від цвяхів на розпростертих руках...

У той же час від Синаю до Сіону рухався натовп християн, який очолювали  Петро, Іоанн та Павло, а з різних сторін бігли ще інші юрби: то були всі страчені антихристом євреї і християни. Вони ожили і запанували з Христом на тисячу років.

На цьому отець Пансофій хотів і закінчити свою повість, предметом якої була не загальна катастрофа світобудови, а лише розв'язку нашого історичного процесу, яка полягає в явлінні, прославлянні та краху антихриста.