Віктор Придувалов знімає кліпи так, ніби це не просто формат, а спосіб говорити про речі, які не помічають інші. Камера у його роботах не біжить за ритмом, а слідує за емоціями - світло падає не з софітів, а ніби просочується крізь тріщини у сірій пострадянській реальності. У той час, коли більшість відео робили просто щоб бути на хвилі, він створював щось інше - наче особисті кінощоденники, що залишаються живими навіть через роки. Персонажі його кліпів не позують, вони живі - з усіма помилками, відчаєм і короткими моментами свободи між куплетами і приспівами.
У нашій добірці - як відомі роботи, що бачив кожен, так і менш помітні, які часом губилися серед потоків новинок. Тут немає гонки за переглядами чи популярністю - це підбірка про режисера, який завжди залишався трохи на узбіччі, але знімає так, що його роботи відгукуються у душі.
Цього року Віктору 55. За цей час його стиль пройшов шлях від грубої постпанк-естетики 90-х до глибокої роботи з емоцією і формою у сучасності. Незалежно від жанру - чи то хіп-хоп, інді чи поп - він завжди був на боці людини, а не виконавця чи шоу. До ювілею ми зібрали пʼятнадцять найяскравіших його відеоробіт, де звучать його голос і правда сильніше за будь-що інше.
Тартак — «100%ний плагіат»
Кліп «100%ний плагіат» від Тартака - це типовий погляд Придувалова на світ: сирий, без прикрас і трохи розхристаний. Він не прагне ідеальної картинки чи глянцю, натомість ловить ту енергію і напругу, які відчуваються в музиці і в просторі навколо неї. Камера немов живе власним життям, слідкуючи за імпульсами, відчуттями і моментами, які зазвичай не потрапляють у форматні кліпи.
Цей ролик - про справжність, іноді навіть з відтінком іронії, і водночас про ту невловиму правду, що криється в хаосі творчості. Він не стільки ілюструє пісню, скільки доповнює її, створюючи особливий настрій, який лишається з глядачем довго після перегляду.
Бумбокс — «Квіти в волоссі»
Кліп «Квіти в волоссі» - це той випадок, коли Придувалов знову показує, що не працює за шаблонами. Його відео не тільки про красиві постановки чи відпрацьовані кадри, а про тонкий баланс між реальністю і настроєм, який створює музика. Тут немає зайвого пафосу - тільки проста, часом крихка правда, яка пронизує кожен кадр.
Замість типових музичних кліше Придувалов вкладає у відео атмосферу і простір для відчуттів, де навіть пауза і тиша стають важливими. Це не просто історія, а скоріше емоційний ландшафт, який відповідає пісні, але при цьому розкриває її з нового, більш глибинного боку.
Юлія Лорд — «Танець душ»
«Танець душ» - це одна з тих ранніх робіт Віктора Придувалова, де вже помітний його характерний підхід до відео. Тут ще відчувається експериментальний дух, пошук форми, але водночас уже є та щира, трохи сирувата емоційність, що стане його візитівкою.
Кліп не про видовищність, а про внутрішній рух і тонкі настрої, що відображаються у кожному кадрі. Відео працює як невелика медитація на тему душевного стану, де камера не відокремлює, а навпаки - занурює глядача у цей простір відчуттів.
ТНМК — «Вода»
«Вода» — це робота, де Придувалов показує свій талант створювати атмосферу, що одночасно гіпнотизує і напружує. У цьому відео відчувається певна текучість, майже як сама вода - часом спокійна, часом бурхлива, але завжди живильна для емоційної палітри пісні.
Кадри не зупиняються, вони рухаються разом з музикою, але не заради ритму, а щоб зафіксувати настрій, який ховається між словами і звуками. Це відео - ніби тихий спогад, що розгортається повільно, але глибоко, і залишає по собі відчуття тривожної краси.
Stoned Jesus — «Silkworm Confessions»
«Silkworm Confessions» - це один із найпотужніших кліпів Придувалова, де напруга буквально пронизує кожен кадр. Тут немає жодної зайвої сцени чи руху — все збудовано на емоційній боротьбі, яка відчувається як внутрішній бій, що не закінчується. Камера підкреслює це відчуття постійного руху між хаосом і контролем, між світлом і тінню.
Відео працює як візуальний еквівалент музичного гітарного рифу - важке, щільне, але глибоко заземлене у реальності. Це не просто супровід, а окремий рівень переживання, який підсилює і розкриває пісню з ідеального боку.
FRANCO — «Тремор»
«Тремор» - це чиста суть українського постпанку, з усією його напругою, відчаєм і неспокійною енергією. Придувалов у цьому відео не намагається згладжувати кути чи прикрашати реальність - навпаки, він підкреслює тривогу, що просочується крізь кожен кадр, наче тремтіння під шкірою.
Кліп працює як інтенсивний імпульс, що б’є прямо в нервову систему, але при цьому залишається живим і людяним. Тут немає фальші - тільки сирий, мелодичний постпанк, який рветься зсередини і не боїться бути чесним зі своїм глядачем.
Океан Ельзи — «Кішка»
«Кішка» - це відео, яке ніби дихає в ритмі ангарних просторів і простоти, де кожен кадр відчувається щирим і неспішним. Придувалов зловив у ньому той момент молодості й чесності, що виходив із самого Вакарчука на початку його шляху - без зайвого пафосу, але з глибоким відчуттям справжності.
Атмосфера кліпу - це поєднання холодного індустріального фону і теплого внутрішнього світу героя, де світло і тіні живуть власним життям, додаючи глядачу простір для власних думок і емоцій. Це не просто музика - це невелика подорож у часі і настрої.
KOZAK SYSTEM — «Повінь»
«Повінь» - це один із тих кліпів, де Придувалов наближається до класичної музичної відеомови, але не втрачає свого унікального почерку. Тут уже відчувається більш традиційна структура і чітка наративність, але візуальна естетика лишається жорсткою, трохи грубуватою і дуже живою.
Камера все ще досліджує простір і персонажів з тією ж увагою до деталей і настрою, який відсутній у типовому мейнстримі. «Повінь» - це водночас і історія, і емоційний потік, де кожен кадр несе в собі енергію, близьку до стихії, що дала назву пісні.
DakhaBrakha — «Monakh»
«Monakh» - приклад того, як Віктор Придувалов працює з музикою, що сама по собі вже візуальна. У співпраці з DakhaBrakha він не підкреслює етно-екзотику, не намагається зробити «українське кіно для Європи». Замість цього - стриманий, гіпнотичний ритм кадру, холодна краса простору, облич та ритуалу.
Це відео дихає тишею між звуками і поглядом, що триває трохи довше, ніж потрібно. У ньому - медитативна напруга, у якій можна розчинитись. Придувалов ніби знімає саме те, що залишається після музики - присмак, повітря, що тремтить.
Покруч — «Ци»
«Ци» - монохромний простір, де кожен кадр витиснутий з тиші і контрастів. Придувалов створює атмосферу, де світло і тінь стають головними героями, а глядач наче потрапляє у спокійний, але напружений світ без кольору, де емоції відчуваються гостріше.
Кліп не про швидкий сюжет, а про нюанси, дрібниці і текстури - відчуття, які живуть між світлом і темрявою. Це відео, що змушує затримати погляд і вслухатись у кожен кадр, відчуваючи його на рівні шкіри.
warнякання — «Нік Кейв»
«Нік Кейв» - відео, де Придувалов знаходить тонкий баланс між особистим та універсальним. Антон Слєпаков у кадрі ніби переносить нас у знайомі пейзажі, де простір і час зливаються, створюючи відчуття нескінченної меланхолії. Це відео, що дихає повільністю і задумливістю, де кожен кадр - як окремий емоційний портрет.
Візуально кліп мінімалістичний, але водночас насичений відчуттями, які не потребують зайвих слів. Тут кожен рух і світло працюють на створення глибокого настрою, що залишається з тобою надовго.
Гапочка — «Час»
«Час» приклад того, як режисер працює з мінімалізмом без жодної зайвої деталі. Кліп вирізняється стриманістю та чистотою кадру, де кожен рух і світло мають значення. Тут немає перевантаження образами - тільки проста, але потужна історія, що тримає увагу саме завдяки своїй аскетичності.
Поєднання мінімалістичної візуальної палітри з теплим і щирим вокалом Каті Гапочки створює атмосферу споглядання й роздумів. Це відео, яке звучить просто, але при цьому залишається глибоким і емоційно відвертим.
Скрябін & Ірина Білик — «Мовчати»
«Мовчати» - одна з тих класичних робіт, які відразу відчуваються своєю простотою і глибиною. Придувалов тут не прагне вигадувати зайвого, натомість зосереджується на силі самої пісні та емоціях виконавців. Камера лишає простір для мови тіла і поглядів, що говорять більше за слова.
Кліп ніби зупиняє час на межі розмови, де мовчання стає важливішим за будь-які звуки. Візуальна стриманість і тонка робота з настроєм роблять його однією з найбільш пам’ятних робіт, яка не старіє і не втрачає актуальності.
Ethereal Riffian — «Drum of the Deathless»
«Drum of the Deathless» - справжній занурювальний психоделічний досвід, де Придувалов відходить від традиційної наративності і повністю віддається грі з формою і кольором. Кадри накладаються, світло танцює, а простір вигинається під ритм, створюючи відчуття занурення у транс чи сновидіння.
Цей кліп - наче візуальна імпровізація, де кожен фрагмент відкриває новий пласт настрою і відчуттів. Він не про розповідь, а про стан, який залишається в голові навіть після перегляду.
Тоня Матвієнко — «Тобі»
«Тобі» - несподіваний, але дуже цікавий пункт у доробку Придувалова. Тут, на перший погляд, класичний український естрадний поп отримує несподівано стильне, майже артхаусне обрамлення. Придувалов вкладає у відео тонкий шар емоційної глибини і візуальної чіткості, роблячи кадри вишуканими, але не надуманими.
Цей кліп міг би легко стати роботою співачки Люкке Лі — з тією ж увагою до деталей, гри світла і тіні, а також відчуттям текстури. Тут нема надлишкової драми, але є внутрішня напруга і особлива теплота, яка тримає увагу до останнього кадру.
upd…
Колись Віктор Придувалов побачив кліп Девіда Фінчера на «Englishman In New York» Стінга і зрозумів, що в Україні можна зробити щось не менш знакове. Минув час - сотні кліпів, десятки історій, своя атмосфера, свій світ. У кожного, хто знайомий з його роботами, може бути власний список улюблених відео, власні моменти, що зачіпають за живе. Ми ж у цій добірці намагалися передати ту особливу тональність, ту справжність, за яку ми любимо Придувалова - режисера, який не просто змінював образи, а допомагав змінювати нашу музику і, разом із нею, наше сприйняття світу.
