…третій день Різдва: феномен Степана
Коли літургійний календар досягає 27 грудня, відбувається щось рідкісне у християнській традиції — перший мученик зустрічається з народженням Бога. Степан, якого іменують протодіаконом та архідияконом, стає містком між Різдвом і тим, що антропологи релігії називають "свідоцтвом через тіло". Його день у Україні формує особливу темпоральну структуру, де радість втілення співіснує з пам'яттю про камені Синедріону.
Я пишу це в стані, коли розум нарешті звільняється від накопиченого інформаційного шуму. Mentis detox Philosophy, яку я практикую, полягає у свідомому створенні простору між подразником та реакцією. Коли говорю про архідиякона Степана, мені потрібно спочатку очистити власне сприйняття від наліпленої сентиментальності, від готових інтерпретацій, які релігійна культура пропонує як єдино можливі. Я дістав порожній аркушем і дозволяю постаті першомученика постати без прикрас.
Бачу людину, яка говорить те, що бачить, і гине за цю артикуляцію. Жодної героїзації, жодної моралізації. Просто феномен свідчення, який вимагає розуміння через призму того, як працює свідомість під тиском екстремального досвіду. Mentis detox тут означає відмову від готових емоційних скриптів та повернення до первинного запитання — що насправді відбувається, коли хтось бачить відкрите небо посеред каменування.
Це питання екзистенційної послідовності. Степан бачив небеса відкритими та Христа праворуч від Отця саме тоді, коли юрба збирала каміння. Феноменологія мучеництва розкриває парадокс — момент найбільшого фізичного руйнування стає моментом найглибшої візіонерської ясності. Медична антропологія досліджує такі стани зміненої свідомості через призму ендогенних опіоїдів та нейротрансмітерних каскадів, але сама нейрохімія залишає відкритим запитання про те, чому свідомість обирає саме ці образи у критичний момент.
У традиційній українській обрядовості третій день святкового циклу має власну логіку. Якщо перший день належить сім'ї, другий — громаді, то третій відкриває простір для рефлексії. Степанів день ніколи не був днем великих застіль чи гучних святкувань. Натомість у селах зберігалась практика "степанівського хліба" — випікання особливих паляниць, які роздавали найбіднішим. Це втілення того, що соціологія релігії називає "реципрокністю без очікування відповіді", дарунок як односпрямований жест.
Літургійні тексти на Степана пронизані темою каменів. Ті самі каміння, що вбивали, стають у поетиці богослужіння "основними каменями" віри. Така символічна інверсія працює з архетипом трансформації через руйнування — те, що психологія глибин пов'язує з алхімічною нігредо, чорною стадією перетворення свинцю на золото. Степан приймає смерть з молитвою за вбивць, створюючи етичну матрицю, яку пізніше філософія ненасильства артикулює як розрив циклу помсти.
В українському народному календарі день Степана пов'язаний з конями. Існували практики благословення коней, об'їжджання полів, особливих турбот про худобу. Етнографи фіксують залишки давніших, можливо дохристиянських обрядів, адаптованих під нову семантику. Кінь у традиційній культурі — медіатор між світами, істота порогова. З'єднання образу першомученика з образом коня створює несподівану композицію — рух через страждання, швидкість як подолання статичності смерті.
Степан проповідував у синагозі так переконливо, що опоненти "не могли противитись премудрості та духові, яким він говорив". Тут діє риторична потужність, яку сучасна когнітивна лінгвістика описує через концепцію "ембодіментної семантики" — коли слова передають не лише інформацію, а стан тіла, досвід присутності. Його промова перед страттю — це екскурс у священну історію, ретелінг від Авраама до Соломона, але з новою герменевтичною оптикою. Він читає Тору так, що вона вказує на Христа, створюючи наративну континуальність, яка розриває синхронію його слухачів.
Динаміка у психології натовпу, що каменує Степана, демонструє механізм колективної агресії. Соціальна психологія описує феномен дифузії відповідальності — коли дія розподілена між багатьма, індивідуальна вина нібито розчиняється. Кожен кидає камінь, але ніхто не вбиває. Степан молиться "Господи, не постав їм гріха сього", розуміючи цю структуру краще за будь-якого дослідника групової поведінки. Його прощення спрямоване на розрив автоматизму насильства, на повернення кожному його власної суб'єктності.
Третій день Різдва у такій перспективі стає днем усвідомлення ціни свідчення. Грецьке "мартиріон" означає просто "свідок", але історія додала йому конотацію крові. Степан свідчить про те, що бачить, і саме це бачення робить його нестерпним для оточення. Філософія істини завжди працює з цим парадоксом — істина вимагає артикуляції, але артикуляція створює конфлікт з тими, хто живе в інших онтологічних рамках.
Українська традиція на Різдво зберігає ‘пам'ять про святого Степана без драматизації чи культу страждання заради страждання. Радше як нагадування про те, що послідовність має наслідки, що слово породжує реальність, а реальність іноді відповідає каменями.
Але небеса відкриті саме тоді, коли землі найважче.
Це емпірична теологія, перевірена тілом першого мученика і закарбована у пам'яті кожного третього дня після Різдва.
Повертаюсь до цієї думки після кількох годин відстані і практикую те, що називаю Mentis detox Philosophy у фазі інтеграції. Я перечитую написане та шукаю місця, де мислення стало автоматичним, де слово затуляє досвід замість того, щоб його розкривати. Першомученик Степан залишається для мене постаттю, яка ставить запитання без відповідей.
Чому саме бачення Христа праворуч від Отця стає останнім, що бачить людина перед смертю?
Чому прощення приходить у момент найбільшого болю?
Я не маю готових пояснень і саме це відчуття невизначеності цінне.
Mentis detox у моєму розумінні — це здатність залишатися з запитанням, не поспішати до висновків, дозволити парадоксу існувати без негайного розв'язання. Третій день Різдва тримає цей парадокс як дар — радість народження і реальність смерті співіснують в одному календарному просторі. Я приймаю цю одночасність як частину складнішої картини, де світло і тінь формують одне ціле.
