Коли мені було років сім, літо завжди пахло травою, свіжим хлібом із печі бабусі і липовим медом, який бабуся розливала у маленькі баночки. Одного дня ми з моїм братом вирішили збудувати «таємну фортецю» в садку за будинком. Озброївшись старими коробками, ковдрами та навіть кількома пластиковими відрами, ми перетворили кущі смородини та стару яблуню на високі стіни замку.
Я стояв на «вежі», вигукуючи накази, а брат, рятуючи уявних полонених, стрибав із куща на кущ, прикидаючись відважним лицарем. Ми розділили територію на зони: «Куточок скарбів», «Секретна доріжка» і «Міст через річку» — якої, звісно, не було, але уявою ми її малювали так реалістично, що серце билося частіше від хвилювання.
У якийсь момент ми знайшли старий глиняний горщик, схований під землею. Брат відразу вигукнув: «Скарб!», і ми почали ретельно рити яму, обережно витягуючи землю. Всередині була тільки стара монетка та шматочок потрісканої кераміки, але для нас це було справжнє золото. Ми вирішили закопати його знову під великим дубом, щоб «вороги» ніколи його не знайшли.
Поки ми грали, у садок заходили сонячні промені, пробиваючись крізь листя дерев, і кожен промінь здавався чарівним світлом, що підсилює нашу фантазію. Ми придумували власні історії про королівства, які ми повинні захистити, і ворогів, яких ми перемогли ще до обіду.
До нас приєдналася сусідська кішка Мурка. Вона ходила навколо «фортеці», наче перевіряла наші споруди, і ми вирішили, що вона — наш офіційний охоронець. Коли ми втекли відразу після обіду до «фортеці», Мурка вже сиділа на «вежі» і уважно спостерігала за всім садом, муркотячи з важливим виразом обличчя.
Того вечора, коли сонце вже ховалося за дахами будинків, ми сиділи на траві, тримаючи руки в піску й сміючись так голосно, що, здавалось, весь світ слухав наші пригоди. Я дивився на брата і розумів, що в цей момент ми справді відчуваємо себе героями власної історії. Ми обіцяли один одному щороку повертатися до «фортеці» та шукати нові скарби, бо навіть маленький сад може перетворитися на цілий чарівний світ, якщо дивитися на нього очима дитини.
І коли ми пішли додому, наші серця були наповнені щастям, а уяву ми залишили серед кущів, на «вежі» та під дубом, де спочивав наш маленький, але дуже цінний скарб.
