Цяя днина осені куца
Все збиває його з пантелику —
На лицях та вулицях
Бачить він істерику, крики.
Розхристані душі
Вітер в повітрі розлущив,
Розвіяв йому під замкнені двері… —
Йому?!..розворі з руїн?…
Якому кидали люди каміння,
Стріляли услід?…
…Але тільки влучити в нього не вміли.
Бо він уже був над межею кордонів
Всякорізних країв —
Він утік до садів,
Заховався в раї
Та втішений там
Ніжився,
Радо радів.
У наїв заблукав,
На крилах злітав аж до неба —
Оспівував світ та красу,
Злотокудрую вроду… —
Бо розумів він як то потрібно життю
Необхідність кохання.
…Та здрімнути приліг
У високостельнх хоромах,
В яких
Здіймались відлунням
Веселощі, сміхи та хори…
Він спав.
І розплющити очі не міг.
Міцно сон полонив його у захмар’ї.
У зморі вустами
Нашіптував пісню останню
З небес
Теленкар.
