Якщо ви коли-небудь почуєте назву Мокряни — забудьте її.
Це село прокляте, і будь-хто, хто перетне його межі, вже не повернеться тим, ким був.
Пишу ці рядки, поки ще можу тримати ручку й залишатися собою.
Минуло три дні, відколи я повернувся з Мокрянів.
Три дні я борюся з тим, що проростає у мені.
Я вже не той. Але я встиг.
Я дзвонив, кричав, писав, благав.
До армії. До поліції. До професора теології, який ще пам’ятав забуті культи.
Я підняв усіх, кого міг.
Мокряни стерті з лиця землі — завдяки мені.
Сьогодні уряд оголосив: село зруйноване.
Кажуть, усе через "біологічну загрозу".
Але справжня загроза — не там. Вона тут. У мені.
На щастя зараз на місці Мокрянів – пустка, тільки дерева шепочуть на вітрі одне лиш ім’я.
Таргаст.
* * *
Коли до мого офісу в Афорі увійшла висока жінка у чорному плащі та великих дзеркальних окулярах, я відчув дивне, важке передчуття.
— Ви Артур Кроулі?
— Так. Чим можу допомогти?
Вона зняла рукавичку. Її зап’ястя було вкрите тонкою зеленою лускою.
— Моє ім’я не має значення, — сказала вона. — Я з Мокрянів. І вони хочуть принести мене в жертву Таргасту.
Вона розповіла: після страшної посухи село уклало угоду з істотою, яка дала їм воду. В обмін на життя.
— Я хочу, щоб це припинилося. Щоб навіть каменя на камені не лишилося.
Вона не благала. Вона наказувала.
І я вирушив.
* * *
Це була пізня весна, але в Мокрянах не було запаху квітів. Повітря стояло важке, в’язке. Навіть дерева не розпускалися, ніби боялися світла.
Село зустріло мене тишею.
Я оселився в хаті старого.
Три дні я жив серед них, пив лише воду, привезену з Афору.
На перший день — на мене дивились.
На другий — уникали.
На третій — шепотіли за спиною.
Другого дня я побачив дітей біля колодязя. Вони сиділи в пилюці, гралися з камінцями й наспівували пісеньку.
Її мелодія була тягуча, монотонна, майже гіпнотична:
“Три щупальця, три води —
візьмуть тебе назавжди.
Хто не п’є — той перший йде,
в жилах більше кров не йде…”
— Що ви співаєте? — запитав я.
Дівчинка з великими темними очима відповіла:
— Це пісенька про того, хто знизу.
— Ви самі придумали?
— Ні. Її співають, коли чують шум у землі.
І я почув.
Низький, ледь вловимий гул, який йшов із глибини. Немов далеке серце, що повільно б’ється.
На третю ніч до мене підійшов чоловік на ім’я Мартін Штепанек.
— Ти ще не пив, — сказав він.
— У мене своя вода.
— Це погано. Тут п’ють усі. Це наша Клятва перед Ним.
— Перед ким?
— Перед Таргастом. Нашим Богом.
Він поглянув убік церкви, дістав цигарку, затягнувся і, знову глянувши на мене, почав розповідати:
- Ми споконвічно тут. Нам всього вистачало, криниці були в кожному дворі, однак все змінила страшна посуха 1955-го року. Криниці пересихали, матері позбавляли дітей життя, щоб ті не страждали. Клята посуха забрала мого молодшого брата! Ми молили про воду у християнського бога, але, коли наш пастор втратив дитину, ми зрозуміли, що Господь нас покинув. Після того, як пастор сам поховав свою дитину, він зник на три тижні. Ми вже думали, що він з горя наклав на себе руки, коли, одного дня, пастор повернувся до церкви з великим казаном, в якому хлюпала бурштинова вода, і почав читати нам химерні проповіді, що він блукав підземеллями і знайшов нового Бога, який пообіцяв дати нам воду, а натомість ми двічі на рік маємо годувати нашого нового Бога.
Він докурив цигарку і подивився на мене поглядом фанатика.
- Ми скріпили клятву, випивши тієї води, що приніс нам наш пастор у казані, а на наступний день, з-під землі забило джерело з бурштиновою водою! Ми кинулись до води і почали її пити наче тварини, однак не всі! Мілони, Клігони та Сміти нашої води не пили, надавши перевагу купівлі води втричі дорожче, тож, коли ми почули спів нашого Бога з-під землі, то саме їх і-віддали Таргасту! М’я Голаткул Шілі-шілі-ма Курурті!
Очі мого співрозмовника, коли він проспівав ці химерні слова, закотилися під лоб так, що стало видно більма. Він вхопив мене за руку, витягнув з кишені вічний маркер і накреслив ним на моєму зап’ястку коло з трьома щупальцями.
Я намагався вирвати руку, але він тримав міцно.
- Готово! – мовив він і відпустив мою руку, - тепер ти – усього-лиш майбутня жертва нашому Богові.
* * *
Тієї-ж ночі мене повели до старої церкви.
Під вівтарем — спуск. Внизу — бурштинове світло джерела.
І там Він стояв.
Таргаст.
Великий. Лускатий. Напівлюдський. Щупальця на шиї пульсували. З них капала рідина.
Він наблизився.
Щупальце торкнулося моїх вуст. Воно було теплим. Дихало. І в наступну мить — увійшло.
Я не зомлів.
Я не втратив тями.
Зникла моя свідомість.
Вона згасла, як вогник у вітрі.
А щось інше — чуже, велике, вічне — почало розгортатись усередині.
Я прокинувся на полі.
Я повернувся в Афор.
Та порятунку не було.
На третій день я побачив, як випав мій ніготь. А замість нього виріс чорний пазур.
Луска повільно вкриває моє тіло.
У снах я бачу інші світи. Башти з живої плоті. Чорні моря. І шепоти. Багато шепотів.
Я чую їх навіть вдень.
Іноді забуваю своє ім’я.
Та я пам’ятаю ще одне.
Перш ніж голос Таргаста остаточно поглинув мене, я встиг.
Я дзвонив. Я писав. Я благав.
Я підняв усіх, кого міг.
Мокряни стерті з лиця землі — завдяки мені.
Це було останнє, що зробив Артур Кроулі.
Я пам’ятаю, як Він прибув. Як Його корабель палав у небі. Як Його тіло зрослося із землею.
Я пам’ятаю, як Його шепіт став моїм.
Мене вже не врятувати.
Я більше не Артур Кроулі.
Я — Таргаст.
