Старий Ґрейвік — поселення, що загубилось серед холодних канадських лісів. У цей забутий Богом край приїхали троє: Джон, Кетрін та Елайджа. Вони хотіли дослідити легенди, відчути ліс, і просто втекти від цивілізації.
- Тут тихо... занадто тихо, — сказала Кетрін, ховаючись у шарф. — «Ні птахів, ні звуків — навіть вовки мовчать.
- Це земля мертвих духів,» — відповів Елайджа спокійно. Його голос був рівним, але в ньому щось било по нервах.
- Духів? — пирхнув Джон. — Це лиш забобони. Я з родини священників. Я знаю, що зла нема без людини. Духи — це дитячі казки.
Елайджа глянув на нього довго і мовчки. А потім сказав:
-Твоя віра сліпа. У лісі — інша правда.
На третій день Кетрін знайшла дивний тотем біля замерзлого джерела. Це було дерево, на якому висіли зуби, кістки, шматки тканини. А в центрі — вирізьблений лик: худе обличчя з рогами.
- Дивіться! Це точно з легенд! — сказала вона, тремтячи. — Він... дивиться прямо на мене…
- Це просто ідол. Символ первісного страху,» — відмахнувся Джон і… зламав тотем ногою.
Хруст.
Тиша навколо згусла. Сніг перестав падати. Ліс затамував подих.
- ЩО ТИ НАРОБИВ?! — крикнув Елайджа. Його очі стали темнішими. — Це було... застереження!
- Це була гілка з головою! Все це — пісок на вітрі. Нема духів, нема проклять. Є тільки ми і холод. Потрібно розвести багаття!
Вони розвели вогнище просто тут.
Елайджа насуплено мовчав і якось занадто уважно дивився у вогонь, яке розгорялося, але, коли Джон запитав у нього, чи він все-ще сердиться, Елайджа стрепенувся.
- Зі мною все добре. – промовив він з ледь-помітною хижою посмішкою.
Вони посідали почали розповідати одне-одному страшні історії.
Коли історії про привидів вичерпалися, Елайджа почав переповідати легенду про Вендіго.
- Одного разу на плем’я алгокінів напали вороги. – розповідав він, - і найкращий воїн племені вирішив пожертвувати своє тіло духам лісу, щоб плем’я вижило. Він врятував своє плем’я, але його тіло змінилося, а розум почав зникати. Ліс тягнув його до себе. Одного дня він пішов до лісу і не повернувся, а люди його племені почали зустрічати Вендіго.
Тієї ночі Кетрін прокинулась. В наметі було тихо. Занадто тихо. Джона не було. Вона вийшла назовні — і завмерла.
Елайджа стояв біля вогню. Його шкіра потріскалась, руки — подовжились, з голови стирчали роги. Його обличчя — вже не було людським.
- Елайджа?.. — прошепотіла вона.
- Вендіго… — сказав він чужим голосом, немов ліс говорив її мовою, — Ім’я, яке ви дали мені. Та я був тут ще до ваших слів.
- Ти... ти був одним із нас!
- Ні. Я був тим, хто чекав. Ви самі мене збудили. Голод ніколи не спить!
Джон повернувся — весь у крові. Тремтів.
- Кетрін... я почув його. Голос у голові. Я думав, що це Бог. Але це був... він.
- Я попереджав, — пролунав голос Вендіго.
Джон витяг хрестик з кишені.
- Ім’ям Господа, забирайся звідси, дух нечистий!
Вендіго засміявся. Хрипко, глибоко, як грім у землі.
- Твій Бог не володарює тут. Тут бог – я.
Кетрін намагалася тікати, але ліс змінювався. Дерева ставали ближчими, стежки — зникали. Вона кричала, але голос губився в темряві.
І потім — тиша.
Весною в лісі з’явився новий тотем. Вирізаний з живого дерева. Високий, як людська фігура. Зі справжніми рогами, вбудованими в дерево. На ньому — щось написано кров’ю.
«Я голодний.»
І той, хто побачить цей напис — вже чує його голос.
