- Та що з тобою не так?! Ти можеш вести себе нормально і не задовбувати вже мене?
- Я хіба багато прошу? Якщо відчинив двері вночі, то й закривай їх потім на ключ! — знервовано голосив старший із братів.
- У нас паркан півтора-метровий та повний будинок людей! Що може тобі загрожувати? Зачухані їжачки та бродячі кішки?! Відвали вже зі своєю параноєю... — Роздратовано закінчив розмову молодший, не бажаючи більше в цьому брати участь.
- Тобі легко говорити, коли спиш далі від входу... — Промовляв про себе, вже не сподіваючись якось його переконати.
Закривши таки прокляті вхідні двері й звичайно перевіривши що зачинено, можна було повертатися до своєї кімнати, проходячи темну вітальню.
- Чорт забирай, сам же мене на цю дачу покликав, щоб не нудно було, а як я прошу так фіг тобі!
Вже голосніше випускав пар, на що у відповідь була лише пара глухих стуків у стіну із сусідньої кімнати.
- Ага і тобі на добраніч!
Як би там не було, це не перша ніч, хоча від цього не сильно легше. Знаю що їжачки, адже бачив й не раз, коли доводиться виходити у вбиральню, що тільки на вулиці, разом із умивальником. Те, що йти треба це пів біди, не розвалюся, але темрява без освітлення це капець. Добре хоч знайшовся настінний ліхтарик, на третій день. Тепер відчиняючи двері кабінки, ти не з фантазією об руку, вступаєш у темряву, а просто бачиш трохи світла перед темними силуетами вдалині. На бага-а-ато краще, так і думатиму. Хоча б падати в кущі й вступати в грядки став рідше. Скоріш би ремонти ці нескінченні вже закінчилися. До того моменту, я вже напевно буду вдома в місті. Тільки такі думки і дозволяють часом заснути.
Старезний, викуплений будинок, завжди ніби дихає скрипучи всіма дошками. Зовні, зібрана купка листя шарудить, щось шкрябає по кам'яній стежці. І звісно ж класика, гілочки по вікнах, ага, не перевірятиму, але дерев з кущами у нас повно по периметру.
Так мої ночі й коротаються, шум, серця стук, відключка, сушняк, водичка, скрип. Скрип? Ще й близько. Піднімав важку від сонливості голову у бік звуку, місце де повинні бути двері було чорним.
Хіба я такий кріт що не бачу зачинених дверей?
Скрип знову повторився, наче в тому самому місці.
Чорт та хто там вештається? — Буркотливо думаючи, тягнеться до телефону, щоб увімкнути ліхтарик.
Зі спалахом було видно відкриті двері та пихату либу на всі зуби.
- Та щоб тобі! Робити нічого?! Стоїш тут у темряві вирячившись на мене! — На що молодший лише по злодійському засміявся басом.
- Двері закрий та вали! — Диво, але двері в кімнату, таки зачинені винуватцем. На лайку було витрачено останні сили й нервово накривши голову подушкою, той провалився в сон.
І все таки, подушка, як завжди буває, або кудись відлетить, або тіло саме вимагає вкласти подушку під голову, без відома керуючого. Що дозволяє нічним мелодіям знову грати.
Знову, знову я прийшов до тями... Чому я не можу просто заплющити очі один раз і один раз відкрити вранці? — Вкотре з досадою міркував безсонний.
Шурхіт листочків, стукіт у вікно і скрип. — Угу, ми це проходили,
якщо хоче стояти всю ніч, то будь ласка.
Проскрипівши ще раз, стало зрозуміло, що цього разу, звук на віддали, вірніше взагалі зовні, рипіли дерев'яні сходи. У кімнаті цілих два вікна, на дві зовнішні стіни, хочеш не хочеш, чуєш усе, що знаходиться поруч. До того ж, вікна ще й без ґрат, щоб взагалі життя малиною не здавалося.
Проте скрип був одиничний, тому пішов у скарбничку, численних, тривожних, дратівливих звуків. А ось нявкання було приємнішим, напевно знову прийшли вишукувати м'ясце, що іноді залишаємо, хоч якась втіха.
Шипіння пролунало за рогом, разом із загрозливим м'явкотом кішки, невдовзі звук став віддалятися, наче тікаючи. — Такого я вже
не чув давно, невже конкурент з'явився?
З того ж боку почулося як хтось пробиратися через сухе листя та траву, схоже на звичайну живність округи, але я не впевнений.
Зовсім інше, стукіт й скрегіт по залізному підвіконню, дуже неприємно таке слухати.
Якщо це якийсь біснуватий кіт з кігтями, то це останній раз я залишаю їм що небудь біля будинку.
Солянка із нервозних звуків рухалась в один бік. А саме, до моїх вікон, які на щастя були відкриті лише на провітрювання і прикриті шторами.
Я зрозумів, зграя кішок, їжачків і бозна-чого вирішили не дати мені сьогодні спати. — Легкий стомлений смішок вирвався з його вуст, після чергових роздумів. — Ще й малий вічно шурхає ночами, сподіваюся двері то він...
Згадуючи підступну либу, постало питання, а чи просто він лякав, чи по дорозі перед справами, вирішив розважитися? А шуми
все наближалися до вікон, все ближче до входу.
- І звичайно ж, він не зачинив двері, напевно. — Буркотів нервово, розуміючи, що "параноя" не дозволить зараз спокійно лежати й слухати всі ці шуми.
Скрипуче ліжко не дасть спокійно встати, не сповістивши про це всіх мешканців будинку. Намагаючись знайти тапки без світла, можна помітити, що ніяких звуків більше не відбувалося, лише цокання годинника у вітальні.
Припинилося врешті? — З надією йому думалося. Однак плани це не змінювало, заради спокійного сну, вставати все ж таки треба було.
Поклавши телефон у кишеню, щоб підсвітити за необхідністю, він тихо попрямував по скрипучих дошках підлоги до виходу. Що б там не здавалося чи чулося, все ж таки всі сплять і будити нікого не треба.
Доходячи до вхідних дверей, стало видно зачинені двері, з замку яких стирчала зв'язка ключів. Хлопець видихнув з полегшенням, відчинені двері нікому не пропонували увійти у гості. Лишалося це тільки остаточно перевірити.
Тільки в той же момент з гуркотом впала якась палиця на вулиці. Цей звук був знайомий, зазвичай після цього ще лунала лайка. Дерев'яна швабра, що була біля сходів для підпирання дверей, часто падала і доводилося її ставити назад. Однак, сама по собі, вона стояла як прибита, поки хтось її не зачепить.
Стоячи носом до дверей, віднявся подих, застиглі пальці ледь доторкалися до ключів. Треба було перевірити двері, особливо зараз, заради спокійного сну, заради цілої психіки. Тільки двері ще й потягнути на себе треба, якщо пощастить, повернути ключ справа секунди.
Скрип першої сходинки став пострілом для гонки на час. Міцно схопивши ручку дверей, з силою була потягнута на себе, відкинувши думку, що вона може відвалитися. Зв'язка ключів перешкоджала зручній хватці, від хвилювань не виходило це виправити, довелося орудувати як є. Сходами обрушився град глухих падінь о древні дошки.
Повернути ключ все не виходить, бо упирається у нерівний засув дверей, гучний удар об двері з того боку, впустив серце мешканця у п'яти. Саме цей удар поставив двері в рівне положення і напружена рука, змогла закрити двері на один оберт. Чи була вона вже закрита і це лише другий рятівний оберт? Перевіряти, не було жодного бажання. Обережно задкуючи назад, ще не відійшовши від шоку, ковтаючи повітря через раз, він повертався до своєї кімнати, слухаючи скрегіт о кам'яні стіни.
Нехай очі й звикли до темряви, але бачити чітко їм не дано. Обережно промацувавши кути, вийшло добратися до ліжка. До дуже скрипучого ліжка. Чи варто його взагалі чіпати? Тиша в окрузі так підло пропонувала заспокоїтись, заслати це на дуже гостру уяву від недосипання.
Напруживши всі м'язи і тримаючись за стійкі поручні, намагався акуратно влягтися. Мініатюрні скрипи здавались надто гучними, а коли вже все тіло опинилося на ліжку, пролунало протяжне виття пружин. Це вже не могло бути тихим, як би не хотілося.
Тиша заповнила простір, навіть дихання намагався притримати якомога довше, не дивлячись на стрибаюче серце, щоб не пропустити найменші звуки. Але нічого не відбувалося. Залишалося лише вдивлятися у темряву та зачинені вікна.
Скільки часу було, не знав.
Скільки ще лишалося часу до ранку, не знав.
Лише темна ніч, стала чомусь світлішати, просуваючись від краєчка вікна. Може, світає? Або місяць виглядує? Все ж таки зі світлом спокійніше. Поки не вдивився у вікно, кривий силует, тінню відбивався о штори. Воно вслухалося, вдивлялося у маленьке тендітне віконце.
Застигнути, як тілом так і розумом, єдине рішення, що здавалося правильним. Може це гілка, може це стовп, нехай це буде будь-що і моя параноя. Скрегіт пролунав залізним підвіконням й цокот по склу. Очі округлялися від страху, а руки стискали покривало.
Нехай це буде лише сон.
