ТОЙ, ХТО ЧЕКАВ БІЛЯ МОРЯ
Частина перша. Білий пісок
Море дихало спокійно. Воно завжди так дихало — то накочуючи на пісок теплу воду, то відступаючи, залишаючи по собі блискучі сліди від сонця. Саме тут, на межі цього безмежного синього світу та твердої землі, вони й зустрілися вперше.
Кет була білокурoю, як стиглий колос, і мала очі кольору глибокої води. Вона жила неподалік, у маленькому будинку з облупленими стінами, але ніколи не соромилась свого. Вона була дитиною моря. Сміт був чорнявим, з гострими рисами обличчя, що видавали в ньому дитину заможної родини. Їхні руки зустрілися випадково, коли маленька біла грудочка — щеня на ім'я Дуда — вирвалася з рук Кет і покотилася до води.
— Тримай! — крикнула Кет.
Сміт, не роздумуючи, кинувся і схопив собачку за мить до того, як хвиля могла б її забрати. З того дня вони стали нерозлучні. Діти бігали вздовж берега, тримаючись за руки, і по черзі носили Джуду на руках. Вона була ще зовсім мала, і її мокрий ніс завжди тицявся в щоку Сміта, коли він сміявся.
Сміт ріс веселим і щасливим. Вдома на нього чекали іграшки, дорогий одяг і порожні кімнати. А тут, біля моря, була Кет, був вітер і ця смішна біла собачка.
Але батьки Сміта дізналися. Вони побачили, куди він тікає щоранку. В їхніх очах зажеврів страх. Вони боялися, що сина викрадуть. Боялися, що він втоне. Боялися, що та дівчинка з бідної родини навчить його поганих слів. А що, як собачка вкусить?
Тоді з'явилися няньки. Дві суворі жінки, що ходили за Смітом по п'ятах, наче тіні, що забирали сонце. Вони не дозволяли йому підходити до води, не дозволяли бігати. Коли він озирався, Кет вже сиділа сама на піску, обіймаючи Джуду, і співала ту пісеньку, яку завжди співала йому.
Сміт сумував. За Кет він сумував, але за Дудою — ще більше. Йому снилося, що він тримає її на руках, що вона тицяється своїм вологим носом у його долоню. Він прокидався, тягнувся в порожнечу і плакав.
Частина друга. Завіса
Минали роки. Море не старіло, але діти біля нього виросли. Кет було п'ятнадцять. Вона все ще сиділа сама з Дудою на березі, дивлячись на обрій, ніби чекаючи когось, хто так і не приходив. А Сміт... Сміт захворів.
Це сталося раптово, мов удар хвилі об скелю. Лікарі сказали страшне слово — хвороба Паркінсона. Спинний мозок перестав передавати імпульси головному. Його тіло, яке колись бігало по піску, тепер лежало нерухоме. Він впав у кому.
У лікарняній палаті стояв тихий писк апаратів. Батьки сиділи поряд, тримаючи його холодну руку, і плакали. Але душа Сміта стояла поруч. Вона дивилась на своє тіло, на згорблених від горя батьків, і відчувала лише одне — пустку.
— Я не повернуся туди, — прошепотіла душа, повертаючись спиною до рідних. — Я не хочу. Я буду літати до моря. До Кет. До Дуді. Вони чують мене душею.
І вона полетіла.
...На березі сиділа Кет. Раптом Дуда, яка вже давно не гавкала просто так, схопилася і почала бігати вздовж води, ніби з кимось граючись. Вона скавуліла, підстрибувала, крутилася на місці.
Кет похолола. Вона відчула лихе. Вона не знала, як, але відчула — щось сталося. Вона встала і, не пам'ятаючи себе, побігла до великого багатого будинку. Вона стукала у двері, кричала:
— Сміт! Сміте!
Служанка вийшла, і Кет дізналася правду. Дівчина помчала до лікарні, і Дуда бігла за нею, ледве встигаючи.
У палаті батьки Сміта сиділи, тримаючи сина за руку. Вони були зламані. Коли Кет увірвалася з собакою, вони не прогнали її. Вони лише гірко посміхнулися:
— Гірше вже не буде. Залишайся.
Кет підійшла до ліжка. Вона погладила Сміта по голові, як колись у дитинстві. Дуда дзвінко гавкнула, ніби подаючи сигнал. І тоді Кет заспівала.
Ту саму пісню, яку співала йому на березі, коли вони були малими.
Душа Сміта, що літала десь біля стелі, здригнулася. Вона почула голос. Вона захотіла повернутися. Було боляче, було важко, наче пробивати товщу води. Кет вже поверталася, щоб піти, аж раптом...
Його рука ворухнулась. Пальці стиснулися. З ока покотилася сльоза.
Сталося диво. Він ожив. Він дивився на неї, і в його погляді було впізнання. Але тіло не слухалося. Він залишився нерухомим.
Частина третя. Час, який не чекає
Його забрали додому. Батьки купили інвалідний візок і возили його до моря. Сміт сидів, дивлячись на прибій, і мовчав. Кет приходила до нього, але незабаром настав час їхати — вона вступила до інституту в іншому місті.
— Я повернуся, — пообіцяла вона.
Кет писала листи Стіву, про навчання своє, про те як скучає за всіма. Батьки Стіва читали листи Стіву,а він плакав, бо неміг казати. Тоді батьки Стіва написали до Кет, щоб вона не турбувала сина, бо він плаче через неї, і не писала листи, мала, совість,і не спокушала інваліда. Кет писала батькам що він виздоровіє. Батьки написали лист Кет, що як виздоровіє тоді і приїдеш. Більше на листи Кет не відповідали, а викидали непрочитані. А Сміт потроху виздоровлював, знаходив силу, уявляв про зустріч біля моря. Одного разу в новинах показали як Кет вийшла заміж за відомого художника. Свадібна процесія, яка пізніше стала вироком, для Сміта, він упав в депресію.
Вона не повернулася. Вона вивчилася, знайшла роботу, вийшла заміж, народила дітей. Життя котилося, як велика хвиля, забираючи спогади в глибину.
А Сміт залишився сидіти біля моря. Возили, кутали, годували. Батьки померли від старості. Купили собачку, схожу на Джуду, але вона була не та. Вона не тицялася мокрим носом у його долоню. Вона не знала його.
Сміт сивий, змарнілий, у колясці, дивився на море. Поруч стояла молода нянька.
— Кет... Дуда... — прошепотів він, не розмикаючи губ. — Де ви? Я стільки чекав... Я йду до вас...
Його погляд застиг на морі, серце стало, всі були відкриті, і він бачив двоє дітей і собачку, все з дитинства, і щастя, хоть і коротке, але воно було. Рука безсило схилилась вниз.
Частина четверта. Ті, хто дочекався
В цей самий час, за сотні кілометрів від того берега, стара-престара Кет сиділа в кріслі-гойдалці. Біля її ніг лежала майже сліпа, майже глуха Дуда, яка вже років сорок не гавкала і не гралася.
Раптом Дуда підвела голову, наїжила шерсть, і... загавкала. Голосно, дзвінко, як у дитинстві. Вона почала крутитися, підстрибувати, бігати по кімнаті, ніби граючись з кимось невидимим.
Кет стрепенулася. Вона відчула легкий дотик до своїх сивих кіс — ніби чиясь рука погладила її по голові.
— Сміт... — прошепотіла вона сама до себе, не розуміючи, звідки взялося це ім'я.
Поруч сидів її чоловік.
— Що, люба? — запитав він. — Що ти сказала?
Кет похитала головою:
— Нічого. Так... просто...
Але в ту ж мить вона відчула, як хтось теплий і рідний шепоче їй у саме серце: «Будь щаслива, люба. Я не буду більше турбувати. Я не прийду уві сні. Я чекатиму тебе там, де ми зустрілися. Бо я люблю тебе».
Епілог. Там, де прибій
Минали десятиліття. Море все так само накочувало на пісок. Смерть забрала і Кет, і її чоловіка, і стару Жужу.
Але біля того самого прибою тепер бігали троє. Вони були легкими, прозорими, майже невагомими. Дівчинка з білим волоссям сміялася, хлопчик із чорними очима наздоганяв її, а маленька біла собачка крутилася в них під ногами, радісно гавкаючи.
Вони бігали вздовж берега, тримаючись за руки, і жодна хвиля не могла їх розлучити. Вони дочекалися. Вони знайшли одне одного. І тепер їх ніхто й ніколи не розлучить.
Ніколи.
Дякую що прочитали мою книжку
