«Розмова яка вирішую долю»
Павук від брамою Раю
(Притча про двох чоловіків та Божу вагу)
---
РОЗДІЛ 1. ТОЙ, ХТО ДЯКУВАВ
Коли Джон переступив поріг Вічності, він не відчув ні болю, ні страху. Лише легку прохолоду, наче вітер із гір, і тихий голос, що лунав ізсередини нього самого:
— Як тобі жилося, сину?
Джон опустився на коліна, але не від покори, а від вдячності, яка переповнювала його так, що аж тремтіли руки.
— Господи, — сказав він, не підводячи очей, — мені було добре. Я завжди знав, що Ти поруч. Навіть коли Ти забирав — я знав, що це для очищення. Коли померла дружина, я шепотів: «Бог дав, Бог забрав». Коли дітей поховав — я не прокляв Тебе, бо подумав: «Може, вони мали стати такими, що я б не впізнав їх, або я б не витримав їхнього суду наді мною».
Бог мовчав, але Джон чув, як у тій тиші цвітуть квіти.
— Ти знаєш, — промовив Господь, — Я написав Закони. Але люди переписали їх на свої — нечисті. Ти ж у думках бажав смерті ворогам. І те, що бажав іншому, прийшло до тебе. Але коли ти лежав біля трун своїх дітей, ти раптом перестав бажати зла. І твоя душа, наче вимита сльозами, засяяла. Тому ти тут. Тому ти ввійдеш.
Бог простяг руку, і перед Джоном відчинились ворота. Звідти линула музика, пахло медом і вічністю. Джон ступив у Рай — легкий, як подих.
— Ти був вдячний навіть за злидні, — почув він за спиною. — Тож наступне життя буде багатим. І дружина — вірна. І діти — як сонце. Бо хто вміє дякувати в бідності, той уміє приймати в достатку.
---
РОЗДІЛ 2. ТОЙ, ХТО ЗАЗДРИВ
Після Джона до Бога підвели Білла.
Він стояв, насупившись, і ще здалеку Бог бачив на його плечах невидимий тягар — мішок порівнянь, повний каміння.
— Як тобі жилося? — запитав Господь.
Білл вибухнув:
— А як воно могло бути, якщо в сусіда було більше?! Краща жінка, тямущі діти, дві машини, а в мене — одна, та й та іржава! Я плакав ночами. Я думав: «Бога немає, бо якби Він був — Він би дав мені, а не йому!» Я палив Твої портрети. Я вступив до сатаністів. Я хотів, щоб сусід здох. А Тебе я не хочу бачити! Іди до свого сусіда!
Бог слухав спокійно, як слухають бурю з-за вікна.
— Ягня Моє, — сказав Він тихо, — за тебе пролито кров. Я можу очистити тебе за одне життя. Але ти невдячний. А невдячність — то корінь гордині. А гординя — це змій, якого Я колись вигнав із Раю. Він спокушає людей, щоб перевірити їхню міцність.
Білл затулив вуха:
— Не хочу! Не слухаю!
— Добре, — мовив Бог. — Я забираю в тебе все, що ти мав. І даю життя гірше. Бо якщо треба — Я й у пекло зійду за тобою. Але ти маєш захотіти повернутися.
— Я не піду! — закричав Білл. — Стій тут! Мені й тут добре!
Бог зітхнув, розвернувся і зайшов у Рай, зачинивши за собою двері. І одразу ж із темряви вискочив Нечистий, накинув Біллові мотузку на шию й потягнув у смоляну яму.
Там, у пекельному димі, Білл кричав:
— Я не покличу Тебе! Сусід мав більше!
А смола їла його тіло, доки від Білла не лишився маленький чорний павук.
— Навіщо мені павук? — пирхнув Нечистий і жбурнув його під ворота Раю.
---
РОЗДІЛ 3. СЛЕЗА ПІД ВОРОТАМИ
Павук лежав нерухомо. З нього витекла одна сльоза — крихітна, гірка, але жива. Вона просочилась крізь щілину в райських вратах.
Бог почув.
Він вийшов, нахилився, підняв павука на долоні й сказав:
— Білле, ти згоден повернутися на землю?
Павук мовчав.
— Мовчання — знак згоди, — промовив Господь. — Ти не схотів одного життя в бідності для очищення. Тож тепер проживеш тринадцять життів — у рибі, птаху, звірі, у комасі. Відчуєш, що таке мати ноги, крила, хвіст, але не мати рук. Ти будеш народжуватись і помирати, їсти й бути з'їденим. Бо ти хотів більше, а не вчився дякувати за мале.
Павук здригнувся.
— Але Я буду поруч, — додав Бог. — Завжди. І чекатиму, поки ти знову станеш людиною.
Вітер гойднув сосни. Бог підняв руку — і в одному старому лісі, на павутині між гілками, народився маленький павучок на ім'я Білл.
---
РОЗДІЛ 4. ТЕ, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ
Вчені згодом казали, що клітини павука дивно подібні до жіночих. Але то лише наука.
А в лісі вітер гойдав павутину. Сосни рипіли. Мухи літали, не знаючи, що одна з них — чиясь спокута.
Павучок сидів голодний і тремтів. Він нікому не був потрібен, окрім Бога.
А Бог дивився на нього згори й шепотів:
— Я пам'ятаю тебе, сину. І коли ти навчишся дякувати за цю мить — побачиш, що Рай завжди був поруч.
---
Епілог
Колись, через тринадцять життів, народиться хлопчик. Він не пам'ятатиме, що був павуком, рибою, птахом і звіром. Але коли вперше побачить захід сонця — він заплаче від радості.
І Бог усміхнеться.
Бо то буде остання сльоза Білла.
А перша — вже давно відчинила ворота.
