КНИГА: ОСТАННІЙ ПОЇЗД
Жанр: Драматична повість
РОЗДІЛ 1. Перон порожніх надій
Холодний осінній вітер блукав порожнім пероном, підіймаючи в повітря сухе листя та пил. Тьмяне світло старого привокзального ліхтаря ледь пробивало нічну темряву. Навколо не було ні душі. Тільки я один стояв біля краю платформи, вдивляючись у нічну далечінь, туди, де залізничні рейки сходилися в одну точку.
Годинник на будівлі вокзалу безжально відраховував хвилини. Час мого очікування закінчувався.
Раптом тишу розірвав важкий гуркіт металу — до перону підійшов нічний експрес. Зашипіли гальма, вагони завмерли. Провідники відчинили двері, але ніхто не вийшов на цій станції. Поїзд стояв усього кілька хвилин. Короткий гудок тепловоза розрізав ніч, і вагони знову рушили.
Вагон останній вже проїхав, зникаючи у темряві та розчиняючись у нічному тумані. Червоні вогні наприкінці поїзда ставали все меншими, аж поки не згасли зовсім.
Я ждав тебе. До останньої секунди вірив, що двері відчиняться і ти вийдеш мені назустріч. Але тебе нема. Перон знову став німим і порожнім. Надія, яку я так довго плекав у серці, згасла разом із вогнями того поїзда.
Ковтаючи холодне повітря, я засунув руки в кишені пальта. Дивно, але всередині не було гніву. Був лише глибокий, тихий сум. Поїзд поїхав, і разом із ним поїхало наше спільне минуле. Дивлячись на порожні рейки, я прошепотів у порожнечу:
— Я не виню тебе ні в чому. Ти зробила свій вибір. Живи щасливо. Бог тобі судья!
Я розвернувся і повільною ходою пішов геть із вокзалу. Назад, у своє нове, невідоме життя.
РОЗДІЛ 2. Спливають як вода літа
Час — дивна річ. Він не зупиняється ні на мить, навіть коли здається, що твій світ зруйновано вщент. Спливають як вода літа, вимиваючи з пам'яті гострі уламки минулих образ, залишаючи замість них лише легкий туман спогадів.
Минуло багато років від тієї ночі на пероні. Сьогодні мій дім більше не знав самотності. Тепер у мене вже велика є сім'я.
Того вечора у вітальні панував звичний, такий рідний безлад. Старший син будував на килимі фортецю з конструктора, а маленька донечка наздоганяла кота, який зневірився знайти спокій під диваном. Дитячий сміх лунає скрізь — цей звук став найкращою музикою мого життя.
З кухні вийшла Олена. Моя дружина. Вона тримала в руках тарілку з гарячим пирогом, і аромат кориці миттєво заповнив кімнату. Олена лагідно посміхнулася, дивлячись на дітей, а потім підійшла до мене і сіла поруч на підлокітник крісла, ніжно поклавши руку мені на плече.
— Ти сьогодні якийсь замислений, — тихо сказала вона, заглядаючи мені в очі. — Все добре на роботі?
Я перехопив її долоню, підніс до губ і поцілував. У її погляді було стільки тепла, що будь-які привиди минулого безслідно танули.
— Все просто чудово, — щиро відповів я. — Дивлюся на вас і думаю, який я щасливий. Я є коханий, та люблю дружину так, як нікого ніколи не любив. Ви — мій всесвіт.
Олена притулилася щокою до моєї голови.
— Ми теж тебе любимо, тату. Чуєш, малече? Нумо обіймати тата!
За мить на мене налетів справжній вихор із двох затишних дитячих рук та ніг. Ми сміялися, качалися по килиму, і в цей момент я чітко усвідомив: серце боліло, але переболіло. Колись воно стискало горло від невимовного болю, але відпустило вже. Давно відпустило. Були часи, коли міцне вино топило зранену душу, щоночі обіцяючи забуття. Не втопило. Я виплив. А час мені загоїв рани всі, не залишивши навіть шрамів.
Раптом крізь дитячий галас пробився різкий, чужий звук.
Дзинь-о-о-ок...
І лиш один дзвінок у двері пролунав на всю квартиру. Діти миттєво затихли. Кіт нарешті втік під крісло.
— Хто б це міг бути так пізно? — здивовано здвигнула плечима Олена, підводячись із килима. — Ми нікого не чекали.
— Я сам відчиню, — сказав я, підіймаючись на ноги та поправляючи сорочку. — Напевно, сусіди, або кур'єр помилився дверима.
Я вийшов у коридор. За дверима панувала тиша. Ніякого передчуття, ніякого тривожного стукоту в грудях — серце билося абсолютно рівно. І я відкрив. Так я відкрив…
РОЗДІЛ 3. Хто ви такі, мадам?
Я рішуче повернув замок і потягнув важкі двері на себе.
На порозі, під тьмяним світлом лампи під'їзду, стояла жінка. Прохолодний вечірній дощ шумів за вікном під'їзду, і вона була уся замерзла і обмокла. Темне волосся пасмами прилипло до обличчя, з каптура пальта все ще стікали важкі краплі, а на щоці в тебе сльоза блищала, лишаючи вологий слід.
Я завмер. Минуло майже п'ятнадцять років, але риси цього обличчя колись були випалені в моїй пам'яті. Це була вона. Та сама, яку я марно чекав на нічному пероні.
Вона підняла на мене очі, повні відчаю та надії. Її губи затремтіли.
— Привіт... — ледь чутно сказала ти. Вона зробила пів кроку вперед, ніби намагаючись скоротити відстань між нами, і прошепотіла: — Коханий... Я так довго тебе шукала.
Я дивився на неї, і всередині мене... не відбувалося нічого. Ні гніву, ні образи, ні старого кохання. Повна, абсолютна тиша. Серце билося рівно, наче переді мною стояв випадковий перехожий, який переплутав поверх.
З вітальні долинув голосний дитячий сміх і тихий голос Олени, яка щось лагідно пояснювала сину. Цей звук повернув мене в реальність.
Я подивився на жінку перед собою холодним, спокійним поглядом і запитав:
— Хто ти така?
Вона здригнулася, ніби від удару. Сльози заблищали в її очах ще сильніше.
— Ти що, не впізнаєш мене? Це ж я... Будь ласка, не треба так. Я все зрозуміла, я зробила помилку тоді, на вокзалі... Я повернулася до тебе!
Я ледь помітно посміхнувся — без іронії, просто з усвідомленням того, наскільки нікчемним є її запізніле каяття.
— Хто ви такі мадам, і звідки? — мій голос звучав твердо, ввічливо, але абсолютно чужо. — Ви, мабуть, помилися адресою.
— Але ж я кохаю тебе! — крикнула вона, і цей крик болю відлунив у порожньому коридорі. — Я прийшла повернути наше серце!
— Останній поїзд вже пішов, — тихо, але безкомпромісно відповів я, дивлячись їй прямо в очі. — Він поїхав п'ятнадцять років тому. І він моє серце із собою завіз навіки. Те серце, яке належало вам, давно померло на тій холодній платформі. А нове... нове б'ється не для вас.
Вона заніміла, ковтаючи сльози, розуміючи, що стіну між нами вже не пробити.
— Тож до побачення... — спокійно сказав я.
І двері я закрив. Повернув замок. Клацання механізму прозвучало як фінальна крапка в старій, давно прочитаній книзі. Я повернувся спиною до дверей і пішов назад — туди, де горіло світло, пахло пирогом із корицею і де лунав сміх моїх дітей. Моє справжнє життя було там.
Останній поїзд.
Вагон останній вже проїхав, я ждав тебе, тебе нема. Я не виню тебе ні в чому. Живи щасливо, Бог тобі суддя! Спливають як вода літа. У мене вже велика є сім'я. Серце боліло, переболіло. Стискало горло відпустило вже. Вино топило душу, не втопило. А час мені загоїв рани всі. Я є коханий, та люблю дружину. Дитячий сміх лунає скрізь. І лиш один дзвінок у двері, і я відкрив. Так я відкрив. А ти стоїш, вся замерзла і обмокла, а на щоці в тебе сльоза. Привіт, сказала ти, Коханий, а я запитав хто ти така. Хто ви такі мадам, і звідки. Останній поїзд вже пішов.. Він моє серце із собой завіз навіки. Тож до побачення... І двері я закрив.
