Вірність родові серед давніх віків

Окрасою монаршого правління є насамперед вірність його підданих, одна з найважливіших якостей, яку міг і повинен був демонструвати кожен його вельможа, клірик та вільний воїн. Вони несуть його слово, воюють за нього, моляться за його здоров'я. До них, закликає Карл Великий в кожному своєму рішенні словами «всім своїм численним вірнопідданим, як теперішнім, так і майбутнім».

У середньовічній латині слова fides та fidelitas, крім загального значення  «вірність» в своїй основі мали релігійне значення — віруючий, вірний Богу християнин, послідовник Христа. Й вже тільки опісля ці слова стали позначати відносини між людьми (fidelitas), які виражали відданість, благонадійність, присягу дану сюзерену. Втім навіть зі зміною площини з релігійної на світську «латинська вірність» продовжила мати сильну християнську конотацію, доказом чому став вислів без якого не виходив майже жоден середньовічний папір — «fideles Dei et regis» (вірний Богу і монарху).

Залежність цілісності всієї держави та престолу від васальної відданості породила повноцінне «таїнство вірності» (sacramentum fidelitatis), ритуал, що скріплював відносини між володарем та його підданим. Присягу в присутності володаря виконували здебільшого видатні люди (як хроніст Ріхтер Реймський чи філософ Фульберт Шартрський), які таким чином ставали сподвижниками короля, публічно зобов'язувалися завжди надавати йому, відповідно до свого становища і можливостей, свій меч, слово та плече.

Клятва відданості дана привселюдно не дозволяла завдавати шкоди своєму сеньйору або діяти проти його інтересів. До того ж інколи вона містила в собі повноцінний моральний кодекс, набір якостей та обов'язків (servicium) які очікувалися в майбутньому від праведного підданого, слуги короля.

З одного боку, король вимагав від них особистих послуг і повинностей, але з іншого боку, він також гарантував їм свій захист і підтримку. Надійність належним чином оцінювалася й нагороджувалася (привілеями, маєтками, золотом). В угорських володіннях впродовж XIII століття пожертвування королівським підданим починалися зі слів «вірним належить нагорода»:

«Оскільки влада всіх королів і королівств ґрунтується тільки на самій вірності їх (підданих), і оскільки ця вірність перевершує інші людські чесноти, чим недосконаліша і рідкісніша вона (вірність) серед людей через розбещеність і занепад, тим більше вона повинна цінуватися і врівноважуватися великими нагородами, коли за своїми достоїнствами вона перевищує всі теперішні (земні) можливості. (...) щоб інші, заохочені баченням винагороди, ще більше приходили на діла вірності».                                                                                                                  «Codex diplomaticus ac epistolaris Slovaciae II» Угорський монарх Бела IV.

Благочестивість як вінець людської чесноти дарує право стояти обік правителя. Через особисту вірність (per se et personaliter) й невтомну чесність (indefesse probitatis) піддані ставали членами «королівського дому» (domus). Це була велика королівська родина (familia regis), яка трималася на вірності, відданості та допомозі всіх її членів (familiares).  Якщо правитель був неповнолітнім вони повинні були стати для нього «батьками і братами», вірними йому як кровному.

Як головною чеснотою була вірність, так й найтяжчим злочином було звинувачення у зраді (nota infidelitatis). Завдання шкоди володарю власними руками чи отруйними словами (venenosis verbis), яка могла навіть привести до падіння королівства до рук чужинців. Тож і плата за порушення клятви вірності даної сюзерену та державі відповідає таліоновому покону — остракізм, темний каземат, позбавлення світла очей або ж кара на горло.

Вірність підданого перед сюзереном є основоположною ланкою існування та процвітання монархічного ладу. Ладу який є найбільш згуртованим у дотриманні та захисті традицій, побудованого на правій вірі й ідеї фундаментальних моральних структур.

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи.
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи: A_Rtuur