Продовження статті
Антикультизм і нацизм. Спадкоємці антикультового архіву. Частина 1.
Повністю статтю можна - і потрібно! - прочитати https://actfiles.org/anti-cultism-and-nazism-heirs-to-the-anticult-archive-part-1/
Сотні томів написано про співпрацю між німецькою протестантською церквою та нацистським режимом Гітлера. Рух «німецьких християн», Церква сповідників, Барменська декларація, Німеллер, Бонхеффер, Штутгартська декларація провини з жовтня 1945 року: у Німеччині це є частиною шкільної програми. Німецькі зусилля щодо розгляду власного минулого, Vergangenheitsbewältigung («боротьба за подолання минулого»), проводилися ретельніше та чесніше, ніж у будь-якій іншій європейській країні, включаючи країни-переможниці.
Німецькі університети розкопали біографії своїх професорів, німецькі корпорації фінансували дослідження примусової праці на своїх заводах, німецькі міста перейменували свої вулиці, а у 2007 році навіть вулицю, названу на честь баварського єпископа Ганса Майзера, було перейменовано після того, як його позиція за часів нацистської епохи була задокументована та обґрунтована.
Друга бібліотека, присвячена історії німецької «сектантології», набагато скромніша. Вона складається з однієї систематичної монографії про Apologetische Centrale , кількох академічних статей та ювілейних публікацій самих установ, які, як ми побачимо, самі по собі багато розкривають, якщо їх уважно прочитати .
Третя бібліотека, що охоплює сучасний антикультовий рух, написана релігійними вченими, правозахисниками та адвокатами, включаючи нас, багато з яких мають справу з реальними наслідками в залах суду.
Біда в тому, що ці три бібліотеки завжди стояли в різних будівлях і на різних полицях. Вони ніколи не перетиналися. Історик церковного опору не досліджує посібники, написані антикультистами. Академічний дослідник релігії рідко читає німецькі стенограми закритих зустрічей гестапо 1933 року. А російський адвокат, який представляє сьогодні в суді чергового Свідка Єгови, зазвичай не має жодного уявлення про те, що заборона на їхніх клієнтів у Німеччині в 1933 році була запроваджена не державою, а церковним агентством; що це агентство постачало матеріали безпосередньо гестапо; і що від нього тягнеться прямий кадровий зв'язок до тих самих «експертів», які свідчили на користь обвинувачення у власному процесі.
Досі ніхто не намагався об’єднати ці три бібліотеки під однією обкладинкою. Ніхто не простежив цю лінію крок за кроком – від берлінського церковного архіву 1921 року до мінського складу 2010 року – за іменами, датами та архівними номерами, ретельно відокремлюючи перевірені факти від полеміки та чуток.
Саме в цьому і полягає завдання нашого дослідження. І його предмет має бути визначений з максимальною точністю: це не історія теології, не соціологія релігії і не коментар щодо прав людини.
Це кровна лінія антикультових технологій .
Сама технологія стара як світ: таврування чужої віри як загрози державній безпеці, яку потрібно викорінити поліцейськими заходами. Ця технологія має конкретних авторів, штатні розписи, бюджети, довідники та відомчі картотеки. Головний висновок цього розслідування полягає в тому, що вона виникла не спонтанно. Вона має нерозривну, документально підтверджену лінію спадкоємності: від адміністративних картотек Берлінської апологетичної централі 1921 року та нацистських експертних звітів 1930-х і 1940-х років, через повоєнні західноєвропейські структури, до Мінського архіву 2010 року, і зрештою до обвинувальних вироків, які сьогодні виносяться на основі сфабрикованих «експертних оцінок релігієзнавства».
Далі буде…
