В кав’ярні
загублені містом
в самотності я та осінь…
Спливає захмарена днина
у сутінках мжею у млості.
І пісня бурхливого вітру
у кроні старого клена
як сповідь безмежна в зажурі
відлуннями в сьогоденні.
В якому мелодія тиха
вплелася у віти крони
задумливим сумом
наче
хтось грає на саксофоні.
І зустрічі тут як прощання.
І многоголосий гомін.
І за філіжанкою кави
раптовий
та щемний спомин.
Авта у дощу віддзеркальні
в калюжах,
вітринах мокрих,
на хідниках малолюдних
обпалого листя охра —
в асфальті
неначе у часі
минулого дивні миті
веселого теплого літа,
у квітах ніжного вітру.
…Виходжу з кав’ярні у вечір,
в холодне забуте місто,
в обійми похмурих вулиць
під дощ цей,
що шепіт пісні.
Ховаюся під парасолю.
Цілує обличчя осінь
байдужа
немов самотність,
у волі що змерзла зовсім……
