І було так дивно мені усе!
…Хрестом палаючим я на колії залізничній.
Похмурі ґудзики своїх очей втопив у погляд здивовано зляканий машиніста.
А вже через мить чується тихе, легке, ледь відчуте відлуннями “дзі-і-інь” —
То врізався в мене потяг, гармошкою вперся до ніг.
Палали вагони та люди!
Люди з байдужим обличчям, таким, як у мене…на мене всі схожі!
І теж завмерли палаючими хрестами…
Аж раптом впала на плечі мені водоспадом вода - холодна, прозора, скляна та владна лаві подібною зносить усе та усіх в чорторий.
Та крутить в шаленому круговерті - порозліталися ґудзики-очі людей та їх хворостинки-роти врізнобіч, шкереберть покотились носи…
Та раптом те все скрутилося враз у єдине обличчя, яке віддзеркалено схоже на мене…моє.
Крізь плазмову лінзу пульсуючу та велетенську я проникаю лицем тим у Всесвіт…
Ось я увесь визираю із круговерті в безодню вже з іншого боку…котрий протилежний мені.
Видивляюся крізь фантастичне те шкло.
Бачу все віддзеркаленням мутним.
Все у межах овалу обличчя… - там ґудзики замість очей,
Зімкнуті міцно вуста - риска блідої шкіри.
А простріли два, по краям що обпалені - ніздрі кривого носа обличчя із пап”є-маше…і виріб цей штучний летить хто-зна де,
Падає в прірву космічну, у потойбіччя та б”ється об мене, в моє споглядання, об очі, у погляд настирний мій та у присутність, в сутність мою…і спасіння немає від того!
Падаю в безліч помножений я на колії залізничній,
Сміюся у ввічі здивовано злякані машиніста.
Чекаю на біль у відродженні катастрофічному в паранормальній парелельності світу,
Хрестом палаючі вічно.
