А ти вже наче як і не існуєш…
Ти випав з верхнього вікна, розхитаного вітром хмарошкряба…
Повісився - хитаєся на люстрі маріонеткою на протягах в пітьмі…
Втопився ти із каменем на шиї…
На смерть розбився в автокатастрофі…
Чи отруївся ціанідом…
Або…або сліпа якась раптова куля знайшла тебе, коли справляв нужду… - який ганебний фініш!…
Напевне, як у всіх нікчемних самогубців за межами численних кладовищ, присипаних землею та забутих…
Приречений давно вже, як непотріб та зреченець у часі вигадуєш собі якусь то там дурну кончину.
Єдино, що тут стало на заваді — здоровий глузд.
А також - боязнь та острах, неспроможність до відчайдушних та сміливих вчинків.
…Забудь — поглянь, яка ж страшенно злюча хуртовина!
О, так! Зима лютує, нашіптує фантазії дурні.
Гірку із чашки каву допиваю та човгаю не поспіхом до крісла, аби заснути в ньому під спів неспинний хуртовини за вікном.
Вдоволений, що встиг звести високу вежу, з якої видно все та вся - минуле та прийдешнє…а сьогодення…Що?!… - тобі воно і даром не потрібне!
Ти випав з нього, з клятого сьогоднішнього дня.
Ти випав з нього, як наче з верхнього вікна розхитаного вітром хмарошкряба.
Та ти вже як і не існуєш зовсім в часі…ти поза ним, захований у вежі.
