Оця стежка тонка, початок якої з тунелю туманів
В”юниться до хати розбитої бомбами вщент -
Веде до розтрощеної огорожі,
До хвіртки (якої лишились уламки).
Та крізь війною обпалений сад прямує у напрямку впалих дерев.
Водопадом, що наче від спуду - з урвища наче! - нечутно спадає в безмежжя,
У вічність…У вічність, яка не що інше, як час…
Час надбання, зустрічей, втрат та руїни… -
Так прочитувалось в отих рунах люмінесцентних,
Що світились крізь пил та каміння цієї стежини.
Із подихом тихим весняного вітру
Купол небес свої крила розвісив над овидами виднокола.
Дивом вціліла верба схилилась у мрії над озером темним,
Куди падав цей несподіваний, що не звідкіль водопад.
…Слухаю гул водопаду стежини та пісню птахів у кружлянні
Над стежкою, озером та над полями,
Та над від посухи мертвих земель… -
Над обширом викраденої москалями у мене вітчизни,
Яку розтерзали вони у суцільну руїну…
«…Кинутись вниз? Та вбитись на смерть? !
Втопитися в озері, в темній воді?…» -
Думалось так, удивляючись вниз, у темінь, в безодню.
…На диво спокійні ці води, що від стрімкого падіння вагомого стежки
В печерну тунель, з якого злилася вона вже водою.
Під крилами неба хитнулась верба, торкнулася листям обличчя
Та пригорнула до себе гіллям «…Що ти верзеш?!…» -
Наче тихо мені шепотнула.
Прихилився до теплого тіла дерева світу,
У мрії котре задивлялося в озеро темне під гул водопаду,
Коли та стежина тонка
У вічність ховала руни люмінесцентні
В каміння марноти марнот.
…І припало каміння те пилом тисячоліть незчисленних…
