Останнім часом все частіше ловлю себе на думці, що Україна з’являється там, де ще кілька років тому її взагалі важко було уявити. І йдеться не лише про новини чи документалістику, а про японську манґу. Те, як наші історії переосмислюють автори з іншого кінця світу, іноді дивує, іноді дратує, але точно не залишає байдужою.
Манґаки там можуть не просто згадати про наш борщ, використати тризуб чи прапор, як елемент декору(хоча таке я частіше зустрічала в аніме і корейських історичних манхвах) або ж ще щось в цьому роді. Зараз я б хотіла розповісти коротко про тайтли в яких Україна постає центальною локацією всієї історії або декількох томів.
Нещодавно вийшла манґа «Бойові шрами» (Battle Scar) японського автора Курамото Кадзуя. Це історія про реального українського добровольця й ветерана «Азову» з позивним Дід Шинобі (Богдан), створена на основі його інтерв’ю та особистих переживань війни. Уперше манґа з’явилася ще у 2023 році, а навесні 2026-го офіційно вийшла в Україні у видавництві «Nasha Idea». Важливо, що «Бойові шрами» вже встигли номінувати на престижну премію “Tezuka Osamu Cultural Award”, одну з найважливіших нагород у світі манґи, можна сказати «Оскар» для цієї індустрії.
(перед прочитанням пропоную запастися сухими серветками та сталевими нервами)
Ще одна манґа, яка свого часу наробила шуму в українському фандомі — це «Привид Києва» від японського автора Мацуди Джюко, видана українським видавництвом «Ранок». Робота натхненна легендою про українського пілота-винищувача, який у перші дні повномасштабного вторгнення став справжнім символом спротиву. Манґа вперше вийшла у 2022 році в серії «Легенди війни» й швидко привернула увагу не лише українських читачів, а й аніме- та манґа-спільноти загалом. Окрім таго, Мацуди Джюко випустив ще декілька манґ, як от «Загін сміливців» та «Позивний Кіт» й планує ще декілька. Тож рекомендую ознайомитися з цим автором.
Однак частина читачів сперечалася щодо форми подачі, мовляв, це більше нагадує західний комікс у твердій обкладинці, ніж класичну манґу. Але тут, як на мене, цікавіше інше. Не те, правильна це манґа чи ні, а те, що українська тема взагалі стала частиною японського мистецтва, а історії про наших захисників надихають людей з усіх куточків світу, щоб про них говорили.
Якщо трохи ширше подивитися на тему, то прикладів, де японські автори звертаються до України в контексті війни чи історичних конфліктів, насправді чимало. Наприклад, манґа «У випадку суперечки, звертайтеся до Хатти»(Funsō Deshitara Hatta Made), від Дена Мотохіро. Ні українського, ні англійського перекладу немає. Події другого і третього томів там розгортаються в Києві, де головні герої допомагають боротися за державність і свободу України. У творі також показано росію як країну-агресора, а Донбас і Крим — як українські території, що були окуповані.
Або ще одна робота — «The panther in Ukraina 1950» від Сейхо Такідзави. У ній японські танкісти потрапляють у полон і опиняються в українських таборах, де знайомляться з антикомуністичними активістами, бійцями УПА, політичними в’язнями та німцями. Разом вони намагаються вибудувати спротив радянським катам, але всередині цієї спільної боротьби теж виникають конфлікти й зради. Але також немає перекладу українською:(
І таких манґ справді ще доволі багато, особливо зараз, коли тема України все частіше з’являється в попкультурі. Питання лише в тому, а як саме нас там показують?
Хоча я й навела хороші приклади але це не означає, що не існує проблемних або відверто стереотипних зображень. Бо поруч із глибшими образами досі трапляються й спрощені, карикатурні або просто погано продумані. російські стереотипи про Україну вже давно роз’їхалися по світу й закріпилися в різних культурних продуктах, іноді навіть несвідомо для авторів. Через це з ними справді складно боротися: вони відтворюються автоматично, як шаблони, які не завжди перевіряють або переосмислюють.
Особисто для мене тут є трохи змішані відчуття. З одного боку, приємно бачити, що українські історії доходять до настільки далеких культурних ринків і стають частиною глобального наративу. З іншого — завжди є питання, як саме нас там зображають і чи не спрощується реальність до зручних сюжетних схем. Але, мабуть, сам факт появи таких творів уже говорить про те, що Україна перестала бути невидимою точкою на культурній мапі світу.
