Уроки та спадщина війни в Україні: звіт за результатами конференції

Автори: Institute for National Strategic Studies (відредагував Джеффрі Манкофф) 

Оригінальний звіт був опублікований 4 березня 2024 року

Про укладача звіту: Доктор Джеффрі Манкофф - почесний науковий співробітник Центру стратегічних досліджень Інституту національних стратегічних досліджень при Національному університеті оборони, а також позаштатний старший науковий співробітник Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS). Його дослідження зосереджені на зовнішній політиці росії, євразійській геополітиці та ролі історії і пам'яті в міжнародних відносинах. Він є автором книг «Імперії Євразії: як імперська спадщина формує міжнародну безпеку» (Єль, 2022) та «Російська зовнішня політика: Повернення політики великої держави» (Rowman & Littlefield, 2009, 2012). Він також часто пише для Foreign Affairs, War on the Rocks та інших видань.

Раніше доктор Манкофф був старшим науковим співробітником Програми росії та Євразії в CSIS, а також працював радником з питань американо-російських відносин у Державному департаменті США в якості наукового співробітника з міжнародних відносин Ради з міжнародних відносин. З 2008 по 2010 рік він був заступником директора з питань міжнародної безпеки в Єльському університеті та ад'юнкт-стипендіатом Ради з міжнародних відносин. Він також був стипендіатом програми національної безпеки імені Джона М. Оліна в Гарвардському університеті (2006-2007 рр.) та стипендіатом програми Генрі Чонсі в Єльському університеті (2007-2008 рр.).

Доктор Манкофф отримав ступінь бакалавра з міжнародних відносин та російської мови в Університеті Оклахоми, а також ступінь магістра, магістра філософії та доктора філософії з дипломатичної історії в Єльському університеті. Він є стипендіатом Фонду національної безпеки ім. Трумена і членом Ради з міжнародних відносин.

Короткий зміст

Міжнародна конференція «Уроки та спадщина війни в Україні» відбулася 17 листопада 2023 року в Національному університеті оборони у Вашингтоні, округ Колумбія. Конференція, організована Інститутом національних стратегічних досліджень Університету, об'єднала фахівців-практиків з уряду і збройних сил США, а також експертів з академічних кіл і аналітичних центрів США, Великої Британії, України і Тайваню для обговорення уроків, які Сполучені Штати і їхні союзники повинні винести з перших півтора року зусиль, спрямованих на відсіч російському вторгненню в Україну. Під час двох пленарних сесій і трьох менших секційних сесій конференція сприяла обговоренню уроків на стратегічному, оперативному і тактичному рівнях війни. Усі дискусії проходили за правилами Chatham House.

Після вступного слова перша пленарна сесія під назвою «Росія та Україна напередодні війни» була присвячена урокам, отриманим напередодні російського вторгнення в лютому 2022 року. Три учасники дискусії обговорили, що ми спостерігали перед вторгненням росії в Україну; як ми інтерпретували те, що бачили; і які уроки ми можемо винести з досвіду спроб передбачити і підготуватися до російського вторгнення. Учасники дискусії погодилися, що утримати президента росії Владіміра Путіна від його рішення здійснити широкомасштабне вторгнення в Україну було б надзвичайно складно і становило б великі ризики для Організації Північноатлантичного договору та її держав-членів. Учасники дискусії погодилися з тим, що концепції стримування, застосовані до путінської росії, потребують перегляду з огляду на очікування Путіна, що росія зможе витримати економічні та політичні санкції Заходу після вторгнення. Однак учасники дискусії розійшлися в думках щодо схильності росії до ескалації до застосування ядерної зброї.

Подальша дискусія була зосереджена на труднощах інтерпретації та донесення до скептично налаштованої громадськості (особливо в Європі) індикаторів наближення російського вторгнення, а також на необхідності для Армії США заздалегідь підготуватися до протистояння ворожій росії, а не до серії імпровізацій, прийнятих після анексії Криму в 2014 році та інтервенції на Донбасі.

Друга пленарна сесія мала назву «Інновації і адаптація на полі бою». Три учасники сесії - усі експерти з військових інновацій і стратегій у різних сферах - зосередились на визначенні:

• несподіваних або вражаючих інновацій та розробок;

• причин несподіванок або недостатньої підготовки;

• спроможності різних суб'єктів до інновацій та навчання;

• впливу цих інновацій та адаптацій на перебіг війни в Україні;

• наслідків для майбутнього конфлікту в більш широкому сенсі.

Намагаючись поглянути на війну в Україні з точки зору Пекіна, перший учасник дискусії припустив, що, хоча уроки війни в Україні є специфічними для регіону, багато з них можуть бути застосовані до контекстів за межами Європи, включаючи ті, що стосуються використання вогневої підтримки, придушення протиповітряної оборони, військово-морської/берегової оборони та наземних операцій. Інші доповідачі надали більш детальний аналіз уроків, які інші гравці можуть винести не лише з боротьби за встановлення повітряної переваги в Україні, але й з боротьби за домінування в кіберпросторі, де контури конфлікту з Китаєм багато в чому відрізнятимуться від тих, що спостерігаються у війні в Україні.

Після обіду конференція продовжила свою роботу на одночасних секційних засіданнях, присвячених, відповідно, наступним темам:

• «росія після війни»;

• «Дивитись на Київ, думати про Тайбей»;

• «Навчання і оснащення союзників і партнерів».

Перша секційна сесія була присвячена впливу війни в Україні на російське суспільство і політичну систему, з акцентом на готовність мати справу зі зовсім іншою росією, яка повстане після війни. Доповідачі обговорили ймовірність різних післявоєнних сценаріїв для росії, вразливі місця, які війна виявила в соціальній і політичній структурі росії, уроки, які Путін і його оточення, ймовірно, винесуть з війни, а також наслідки для післявоєнної взаємодії з росією - незалежно від того, чи залишиться вона під владою Путіна, чи ні.

Доповідачі висловили низку думок щодо потенційних вразливостей росії - як щодо міжнародного впливу режиму, так і щодо внутрішньої стабільності. Однак, зважаючи на тривалу витривалість путінського режиму і його владу, спікери вважали найбільш імовірним, що росія залишиться авторитарною країною з Путіним на чолі, що ані еліти, ані держава не зазнають розколу, і що повалення режиму за ініціативи «низів» не станеться. Хоча і менш ймовірно, спікери допускали можливості, пов'язані зі зміною тону або характеру режиму і суспільних настроїв, особливо у випадку катастрофічної поразки у війні. З іншого боку, щось менше, ніж поразка росії, наприклад, перемир'я або припинення вогню, яке може бути представлене режимом як перемога, може зробити більше для зміцнення його влади і заохочення продовження експансіоністського мислення в наступному поколінні.

Друга секційна сесія була присвячена урокам війни в Україні для потенційного конфлікту з Китаєм щодо Тайваню. Доповідачі розглянули питання про те, чи робить війна в Україні більш-менш імовірним конфлікт навколо Тайваню, які уроки винесла з війни в Україні Народно-визвольна армія Китаю (НВАК), а також уроки, які повинен винести з неї Тайвань. Доповідачі загалом погодилися, що російсько-український конфлікт зробив неминуче зіткнення між Китаєм і Тайванем менш імовірним - чи то через труднощі, з якими зіткнулося російське вторгнення, чи то через те, що війна в Україні стала тривожним дзвінком для Тайваню, який працює над тим, щоб зробити себе більш складною мішенню для НВАК. Пекін, ймовірно, дійшов висновку, що війна за Тайвань буде більш затяжною, ніж передбачалося раніше, і вимагатиме набагато більших зусиль з боку китайської держави і суспільства. Тим не менш, Пекін, ймовірно, дійшов висновку, що погрози Москви щодо ядерної ескалації були ефективними в обмеженні зовнішнього втручання. Для Тайваню війна в Україні чітко показала, що можливість конфлікту з Китаєм є реальною, і що до нього потрібно готуватися вже зараз - особливо тому, що така війна, швидше за все, буде затяжною і вимагатиме участі всього суспільства.

Заключна секційна сесія спробувала винести уроки з очолюваної США кампанії з підготовки та оснащення ЗСУ. Учасники дискусії, які представляли точки зору постачальників, отримувачів та спостерігачів за іноземними зусиллями з підготовки, оснащення та реформування Збройних сил України, обговорили вплив іноземних тренувань, обладнання та порад на оборонну позицію, стратегію, доктрину та бойові показники України з 2014 по 2022 рік; що іноземні постачальники цієї допомоги могли б зробити по-іншому; а також фактори, які дозволили Сполученим Штатам, їхнім союзникам та партнерам швидко наростити матеріальну допомогу Україні у 2022 році - включаючи виклики, які їм довелося подолати в цьому процесі.

Учасники дискусії визнали прогрес, досягнутий ЗСУ і оборонними установами з 2014 року, але підкреслили обмеження як з боку постачальників, так і з боку отримувачів, які перешкоджали ефективності іноземних ініціатив з підготовки, оснащення і реформування військового і оборонного відомств до повномасштабного вторгнення росії. Хоча американська програма безпекового співробітництва змогла швидко відреагувати на потреби в матеріально-технічному забезпеченні і тактичній підготовці, застосувавши екстремальні повноваження після російського вторгнення, це вимагало спеціальних адаптацій і запровадження процесів і процедур, які матимуть довготривалий характер. Конфлікт в Україні також виявив недоліки американських запасів і наслідки поганої «докризової» координації з союзниками і партнерами щодо прогалин у готовності. Хоча підготовка за конкретними платформами була достатньо швидкою і відповідала потребам України, більш поглиблена і колективна підготовка часом була відірвана від фронтових реалій ЗСУ.

Хоча деякі спікери застерігали, що неможливо винести остаточні уроки з конфлікту, який все ще триває, перші 2 роки війни в Україні вже надали багато нової інформації про майбутнє війни - і про майбутні контури відносин США з росією, Китаєм та іншими ревізіоністськими державами. Хоча ця інформація все ще є попередньою, вона може допомогти Сполученим Штатам краще підготуватися до нинішньої епохи стратегічної конкуренції. Тепер завдання полягає в тому, щоб забезпечити її засвоєння в рамках всієї системи національної безпеки і належну інтеграцію в майбутнє дипломатичне і військове планування.

Перша пленарна сесія: росія та Україна напередодні вторгнення

Перша пленарна сесія була сфокусована на:

• кращому розумінні того, що ми бачили до вторгнення росії в Україну

• як ми інтерпретували те, що бачили

• що ці спостереження говорять нам про те, як діяти далі.

Модератор пленарного засідання попросив трьох учасників дискусії у своїх виступах відповісти на п'ять основних питань:

• Чому російське вторгнення в Україну і його початковий провал стали несподіванкою для більшої частини світу?

• Чому стримування не спрацювало в цьому випадку?

• На які індикатори слід було б звернути увагу, щоб стримати російське вторгнення?

• Чи були варіанти стримування росії, які ми пропустили?

• Які уроки ми повинні винести з початку війни щодо стримування в майбутньому?

Учасники дискусії виступили з доповідями і відповіли на конкретні запитання аудиторії. Послідовність виступів була такою, що, за словами модератора, «починалася з висоти близько 60 000 футів і поступово опускалася до 10 000 футів». Один з учасників дискусії говорив з точки зору історичного досвіду і великої стратегічної перспективи про мотивації росії і глибоко укорінені упередження Путіна щодо України та його очікування від неї. Інший учасник дискусії оцінив початок російсько-української війни з оперативної точки зору, спираючись на пильне спостереження за тим, як російська діяльність з обману, а також передвоєнні заяви і очікування Путіна призвели до «самостримування» Організації Північноатлантичного договору (НАТО) від таких рішучих кроків, які могли б перешкодити Путіну зробити вибір на користь вторгнення. Третій учасник дискусії поділився оперативно-тактичною перспективою, заздалегідь підготувавши зауваження і відповіді на запитання, які демонструють його особистий досвід участі у військових і військово-політичних дискусіях в НАТО, що передували російському вторгненню.

Учасники дискусії погодилися, що утримати Путіна від вибору широкомасштабного вторгнення в Україну було б складно і становило б великі ризики для НАТО і країн-членів. Один з учасників дискусії заявив, що Захід не зміг би переконати Путіна, якби не пішов на неприйнятні поступки його вимогам, щоб США і Європа підписали політичну угоду, яка б означала відмову від України і здачу інших пострадянських країн, що межують з росією і тепер є членами НАТО. Ця дія зробила б інші європейські країни, що межують з росією, вразливими до майбутнього російського примусу, зазіхань у «сірій зоні» та інших втручань. Інший учасник дискусії припустив, що стримування могло б бути можливим, але лише за умови, що НАТО вирішив би ввести війська в Україну до початку війни. Третій заявив, що Альянс не був повністю готовий до рішення Путіна про вторгнення, незважаючи на 4 місяці інтенсивної підготовки до нього; проте роки американських і західних інвестицій в професійну українську армію були неправильно зрозумілі в Москві і призвели до кривавого провалу початкового вторгнення Москви.

Учасники дискусії погодилися з тим, що концепції стримування, які застосовуються до путінської росії, потребують перегляду. Усі погодилися з тим, що стримування шляхом накладення витрат не має шансів спрацювати на Путіна, враховуючи його очікування, що росія зможе витримати економічні і політичні санкції Заходу після вторгнення, як вона це робила в минулому. Один з учасників дискусії заявив, що навіть зусилля Заходу щодо стримування шляхом заперечення навряд чи матимуть успіх, зважаючи на рішучість Путіна. Інші два учасники дискусії зазначили, що, можливо, існували додаткові довоєнні заходи Заходу, спрямовані на стримування росії шляхом заперечення. Один з учасників дискусії вважає, що більш серйозні інвестиції після 2014 року в інфраструктуру і ресурси військових штабів США і НАТО могли б показати Путіну щось нове і більш ризиковане. Інший заявив, що вторгнення Путіна могло б стримати введення військ НАТО або країн, що не входять до Альянсу, в Україну ще до війни. Цей учасник дискусії стверджував, що західні політичні лідери були позбавлені такої можливості через ефективну, десятирічну маніпулятивну російську дезінформаційну кампанію, яка натякала на те, що війну з росією неможливо виграти і не потрібно вести.

Учасники дискусії також погодилися, що передвоєнний публічний обмін розсекреченою інформацією про російські наміри і можливості був позитивним і важливим новим явищем. Таке оприлюднення мало значний вплив, але не на всю необхідну аудиторію - деякі з них скептично ставилися до того, що росія планує великий напад, доки не стало надто пізно.

Учасники дискусії розійшлися в думках щодо схильності росії до ескалації з використанням ядерної зброї. Усі погодилися, що передвоєнний урок полягає в тому, що треба серйозно сприймати слова Путіна, а не вважати, що він вчинить саме так, як від нього очікує думає Захід, особливо з огляду на довоєнні записи і заяви Путіна про те, що Україна не є легітимною суверенною державою і по праву є російською власністю. Але згода учасників дискусії розійшлася під час обговорення того, чи слід сприймати всерйоз неодноразові російські погрози з боку речників Путіна і його повіренних, коли Сполучені Штати і НАТО визначатимуть, як далеко можна зайти в підтримці зрозумілого бажання України протистояти росії у військовому плані. Один з учасників дискусії застеріг від занадто категоричного сприйняття коментарів Путіна про ядерну зброю, стверджуючи, що росія роздула образ ядерної зброї в головах західних політичних лідерів за останнє десятиліття до рівня, який перебільшує російські фізичні можливості її застосування.

Інший учасник дискусії заявив, що в міру того, як процес надання матеріальної і тренувальної підтримки Україні з боку США і НАТО зростав протягом останніх 2 років війни, низка моментів, коли лідери країн побоювалися, що Путін може застосувати ядерну зброю, минула без її фактичного використання росією. Однак інший учасник дискусії був більш обережним. Він погодився з тим, що може існувати певний ажіотаж щодо схильності росії до застосування ядерної зброї, але застеріг, що Путін чітко заявив, що розглядає війну в Україні як екзистенціальну для нього і його бачення росії. Цю чітку рішучість слід сприймати серйозно і розуміти як те, що Путін розгляне всі можливі військові варіанти, якщо перебіг війни набуде серйозного погіршення. Сполучені Штати мудро діють з обережністю щодо потенціалу застосування росією ядерної зброї.

Перший учасник дискусії

Учасник дискусії зазначив, що російське вторгнення в Україну застало більшу частину світу зненацька з кількох причин. До 2022 року Путін широко сприймався як хитрий, розважливий і обачний у своєму виборі [щодо ведення] міждержавного збройного конфлікту, з Грузією в 2008 році та Кримом/Донбасом у 2014 році як яскравими прикладами. Світові лідери вважали, що Путін послідовно переслідував обмежені цілі, мирився з «замороженими конфліктами» і терпів часткові успіхи, щоб забезпечити росії геополітичні важелі впливу, а не прагнув до абсолютної перемоги. Більшість країн світу, таким чином, вважали, що Путін знову переслідує обмежені цілі в Україні. Наприклад, Сполучені Штати вважали, що навіть Китай був здивований повномасштабним російським вторгненням в Україну. Сполучені Штати та їхні західні партнери звикли мати справу з Путіним, обмеженим розсудливістю, лімітами та обмеженнями.

Минулі паттерни поведінки Путіна затьмарили для багатьох той факт, що він говорив про легітимність російських «сфер впливу» в Євразії до 2022 року. Багато хто сприйняв статтю Путіна 2021 року, де він заявив, що Україна не має легітимної історії, незалежної від росії, і не має підстав вважатися незалежною державою, як «розмінну монету» або «хвастощі», а не як попереднє обґрунтування того, чому він повинен напасти, щоб ліквідувати суверенітет Києва. Ці фактори свідчать про те, що головним уроком має бути те, що треба вірити Путіну на слово, коли він чітко заявляє, що росія прагне ліквідувати суверенітет сусідньої держави, яка в минулому була підпорядкована Російській імперії.

Потім учасник дискусії зазначив, що низька військова ефективність росії в Україні застала багатьох у світі зненацька. Масштабний провал російського вторгнення у 2022 році викрив скудність військ, підготовки та обладнання. Провал спроби бліцкригу Путіна продемонстрував наслідки поганої військової організації та нестримної корупції в російській армії. Ці проблеми були добре відомі і про них часто писали зовнішні аналітики. Вражаюча поразка російських військ наочно продемонструвала наслідки цих давніх військових недоліків.

Потім учасник дискусії звернувся до питання про те, чому стримування не спрацювало в цьому випадку. Учасник дискусії припустив, що існує щонайменше три аспекти цього питання. По-перше, він заявив, що Захід не зміг стримати вторгнення Путіна, незважаючи на неодноразові дипломатичні місії до Москви і обмін розсекреченими розвідувальними даними з союзниками напередодні вторгнення. Ці кроки не стримали Путіна, оскільки він твердо стояв на курсі на вторгнення. Учасник дискусії також зазначив, що Путін стримував Сполучені Штати і НАТО від запуску повномасштабної програми військової підтримки України з використанням усіх видів західної зброї і технологій, які були в їхньому арсеналі. Москва часто натякала на застосування ядерної зброї у випадку серйозної прямої інтервенції США/НАТО або озброєння України зброєю, здатною досягти території росії.

Насамкінець, учасник дискусії зауважив, що західні партнери досі успішно стримували будь-який повномасштабний напад росії на формального союзника НАТО. Члени НАТО відкрито озброюють, тренують і підтримують сили оборони України і сприяють загибелі десятків тисяч росіян, хоча Путін не напав на сусідні держави. Це свідчить про те, що часте посилання президента Джозефа Байдена та інших лідерів Альянсу на статтю 5 Договору НАТО привертає увагу Путіна і відіграє принаймні певну роль у стримуванні [початку] ширшої європейської війни за участю країн НАТО.

Учасник дискусії зазначив, що, незважаючи на провал стримування повномасштабного російського вторгнення в Україну, Сполучені Штати і союзники по НАТО зробили кілька хороших політико-дипломатичних кроків перед вторгненням. Сполучені Штати швидко розсекретили розвідувальні дані, щоб продемонструвати, що Путін мав волю і намір здійснити масштабний напад. Сполучені Штати також відправили до Москви багатьох високопосадовців, в тому числі директора Центрального розвідувального управління і колишнього посла США в росії Вільяма Бернса, попередивши Путіна, що військовий напад на Україну не може бути успішним і спричинить масовані економічні санкції з довготривалими наслідками. У 2021 році члени Альянсу також відправили до росії низку дипломатичних місій з метою пошуку розумного політичного компромісу, незважаючи на агресивні маневри Путіна. Ці та інші ініціативи США/Заходу показали, що Сполучені Штати більше нічого не можуть зробити для стримування путінського вторгнення в Україну. Це не був випадок, як у Першій світовій війні, коли головні гравці були втягнуті у війну майже випадково. Це було більше схоже на Другу світову війну, коли одна велика сторона мала і бажання, і можливість вторгнутися до свого сусіда - і ніщо, окрім найбільш обурливих і неприйнятних дипломатичних поступок, не могло її зупинити.

Учасник дискусії заявив, що, можливо, тривала ізоляція Путіна через COVID-19 підживлювала його гординю щодо певного успіху в завоюванні України. Можливо, його радники-підлабузники підживлювали його ілюзії і невдоволення як Україною, так і НАТО, заявляючи, що Путін повинен протидіяти НАТО. Можливо, він був сповнений рішучості повністю перемогти Україну, незважаючи ні на що.

Учасник дискусії повторив свої попередні спостереження щодо актуальності минулих реакцій США/Заходу на агресію Путіна в Грузії та Криму/Донбасі. Він заявив, що Сполучені Штати могли б зробити більше в обох випадках, щоб чітко дати зрозуміти Москві, що її військова агресія проти сусідів зустріне більш енергійну і болючу відповідь. Учасник дискусії зазначив, що в цих та інших випадках Сполучені Штати дозволили росії уникнути покарання за створення заморожених конфліктів, які Путін міг би використати пізніше.

Учасник дискусії також зауважив, що Путін, безумовно, усвідомлював, що наприкінці 2021 - на початку 2022 року Захід перебував у розгубленості, а отже, навряд чи зможе дати надійну, скоординовану відповідь. Наприклад, Путін побачив слабкість США після хаотичного виведення військ з Афганістану в серпні 2021 року. Крім того, він побачив слабку Європу, розділену з багатьох економічних і політичних питань і без значних військових інвестицій. Путін також вважав, що енергетична залежність Європи від росії стримуватиме ефективні колективні дії на захист України. Нарешті, він розглядав політичні зміни в Німеччині та внутрішні суперечності як можливість діяти, поки Берлін слабкий.

На завершення учасник дискусії зазначив, що Сполучені Штати намагалися стримувати, але не змогли зрозуміти основні мотиви Путіна для військового вторгнення. Це має спонукати до переосмислення концепцій стримування. Сполучені Штати і НАТО повинні зрозуміти, що Путін розглядає продовження війни в Україні як проксі-зіткнення між росією і Сполученими Штатами. Враховуючи ці реалії, західні лідери повинні поставити перед собою запитання - що насправді означає «стримувати» росію?

Другий учасник дискусії

Учасник дискусії заявив, що записи, зроблені восени 2021 року, свідчать про те, що вторгнення в Україну, підготовка до якого повільно розгорталася, було неминучим. Відкриті джерела та розсекречені дані американської розвідки чітко продемонстрували, що росія здійснить нелогічне велике сухопутне вторгнення. Але західна розвідка здебільшого бачила і повідомляла про російські очікування щодо легкої перемоги - очікування, які також ґрунтувалися на помилковій оцінці росією українських військових можливостей. Західні оцінки також були недостатньо переконливими, щоб залучити до співпраці цілу низку осередків громадянського суспільства по всій Європі, які були точками потенційного стримування. Учасник дискусії стверджував, що багато хто серед західних армій знав більше і готувався підтримати Україну в разі російського вторгнення, ніж громадськість або неурядові аналітики коли-небудь підозрювали.

Учасник дискусії заявив, що обізнані спостерігачі знали, що відбувається, але більша частина світу була захоплена зненацька через історичну проблему нездатності мислити так, як мислить росія, і «mirror-imaging» (уявлення, що противник буде діяти саме так, як від нього очікується) в спробах зрозуміти російський процес прийняття рішень. Дезінформаційні кампанії Москви також сприяли нерозумінню справжньої рішучості росії та її цілей у воєнний час. Нарешті, західне самостримування змусило всі європейські столиці на захід від Варшави «спробувати відмахнутися від проблеми», сподіваючись, що все залишиться як раніше. Навіть сьогодні багато хто прагне домовитися з росією, незважаючи на те, що Москва показала своє справжнє обличчя у якості загрози. Більше того, поспіх у домовленостях з росією був би «катастрофічним».

На відміну від першого учасника дискусії, другий учасник заявив, що існували можливості, які були втрачені - фактично, проігноровані, - які Захід міг би використати для стримування російського вторгнення. Учасник дискусії висловив жаль, що Захід не об'єднався більш комплексно, щоб надіслати Путіну сигнал єдності і рішучості до того, як почалася війна. Учасник дискусії назвав «похід» західних дипломатів до Москви недостатньо скоординованим і недостатньо рішучим, щоб стримати обраний Путіним курс. Погрози економічних наслідків і попередження про репутаційну шкоду для росії також не були достатньо переконливими, щоб зупинити Путіна. Потім учасник дискусії натякнув на можливість того, що візит Вільяма Бернса до Путіна наприкінці 2021 року міг включати обіцянку Бернса, що Путін може отримати свободу в Україні в обмін на обіцянку росії не вторгатися в будь-яку іншу країну НАТО. (У відкритих джерелах немає жодних повідомлень, які б свідчили про те, що така закулісна угода між Бернсом і Путіним обговорювалася). Потім учасник дискусії натякнув, що ця ймовірна угода може пояснити деякі з тих моментів, які здавалися непослідовними в політичній поведінці США після візиту Бернса. Серед непослідовностей, на які вказав учасник дискусії, була нездатність Сполучених Штатів вжити конкретних, добре помітних стратегічних кроків, щоб дошкулити Путіну на основі розсекреченої інформації, оприлюдненої громадськості. У цьому сенсі громадськість мало що змінила для Путіна, оскільки він не побачив суттєвих змін у стратегічній позиції США/НАТО, спрямованих на його зупинку.

Учасник дискусії стверджував, що фізична присутність іноземних військ в Україні була єдиною надією на стримування Путіна. Ці війська могли бути як країн(и)-члена(ів) НАТО, так і не країн(и)-члена(ів), і вони могли б діяти безпосередньо на землі та/або встановити безпольотну зону. Це могло б змінити розрахунки Путіна і змусити його подумати двічі. Учасник дискусії заявив, що Велика Британія розглядала варіанти введення частини своїх військ в Україну, але без підтримки США такі зусилля мали б мало шансів. Учасник дискусії переконаний, що якщо Путін не побачив, що західні війська не просуваються в Україну, він вважав, що Захід дає Москві зелене світло для вторгнення.

Учасник дискусії також проаналізував американську презумпцію, що будь-яке пряме зіткнення між США і росією може призвести до застосування ядерної зброї. Учасник дискусії стверджував, що ця презумпція дає росії «безкарний вихід з в'язниці». Менш вражена російською загрозою ядерної зброї, Велика Британія зробила все можливе, щоб відправити зброю, боєприпаси та обладнання в Україну ще до початку бойових дій, а також надати більш потужний потенціал після нападу росії. Сьогодні Сполучене Королівство майже вичерпало свої запаси боєприпасів і є одним з тих західних партнерів, які працюють з Україною, і які наближаються до того моменту, коли їхні низькі запаси можуть призвести до зменшення значущої і стійкої підтримки Києва в майбутньому.

Насамкінець учасник дискусії поділився кількома уроками, які можна винести з підготовки до російсько-української війни. Він визнав, що жоден з них не є новим чи оригінальним, але вартий того, щоб про них нагадати. По-перше, не треба неправильно розуміти цілі супротивника. По-друге, не зациклюватися на самостримуванні. Треба визнавати, що стримування вимагає ризиків. Деескалація, доведена до логічного завершення, є капітуляцією. По-третє, треба визнати, що зволікання збільшує витрати. Стримування шляхом заперечення завжди дешевше, простіше і політично більш прийнятне в довгостроковій перспективі, ніж стримування шляхом накладення витрат (або покарання). Нарешті, треба бути чесними щодо фактів на місцях, тому що самообман щодо фактів в Україні виявився трагічним і в майбутньому може виявитися фатальним.

Третій учасник дискусії

Учасник дискусії розпочав із застереження, що уроки, винесені з російсько-української війни, будуть ітеративними та еволюційними. Він також високо оцінив організацію цієї конференції як ключової події в ітеративному процесі осмислення уроків, винесених з усієї війни, а на цій пленарній сесії - перших уроків, отриманих напередодні війни. Учасник дискусії заявив, що його точка зору на перебіг війни є точкою зору військового практика, який перебуває «на землі» в Європі.

Учасник дискусії заявив, що, з його точки зору, ані члени НАТО, ані військовий компонент США не були готові до російського нападу. Столиці країн НАТО і Вашингтон не зробили в минулому достатніх інвестицій, щоб підготуватись до масштабу і розмаху російського наступу. Натомість Сполучені Штати та Альянс зробили значні інвестиції в якість та спроможності української армії з 2014 року. Таким чином, Збройні сили України до війни не були «обірваним» військом, як вважали росіяни і дехто на Заході. НАТО і його американський військовий компонент готувалися до очікуваного нападу росії. Хоча і не в повній мірі готові до того, що розв'язали росіяни, сили США/НАТО зробили певні значні підготовчі кроки.

Учасник дискусії заявив, що Сполучені Штати і НАТО бачили триваючі військові приготування росії, але не мали [в наявності] повного «розрахунку ризиків» Путіна. До певної міри, на Заході, можливо, відбулося певне «mirror-imaging» щодо обмежень військових можливостей Путіна. Європейські партнери також мали значну економічну та енергетичну залежність від росії, і це могло вплинути на їхні переконання щодо намірів Путіна. Учасник дискусії зазначив, що попередні розсекречення і оприлюднення даних американської розвідки мали певний вплив, але не настільки, щоб переконати всіх європейських партнерів НАТО в тому, що росія є серйозною загрозою безпеці, яка не зникне найближчим часом. Учасник дискусії зазначив, що директорка Національної розвідки США Авріл Гейнс ще до війни виступила в НАТО з доповіддю про серйозний і загрозливий характер намірів Путіна, але багато європейців залишилися скептично налаштованими. Незважаючи на докази, в європейських столицях залишалася певна невіра в те, що Путін може здійснити напад. Навіть сьогодні європейці і члени НАТО повинні краще розуміти, що російська загроза залишиться. У кращому випадку, війна, що триває, може призвести до того, що Україна відновить суверенітет в своїх кордонах, але це залишить розлючену росію на цих кордонах, яка буде прагнути помсти. У більш вірогідному випадку війна зайде в глухий кут, і обидві сторони, не досягнувши абсолютних цілей, візьмуть певний час на відновлення збройних сил і чекатимуть слушного моменту для відновлення бойових дій.

Учасник дискусії зауважив, що росія неправильно оцінила ЗСУ. Так, російські військові навчання відпрацьовували темп наступального маршу, який виявився [для них] нереальним. Розвідка США і НАТО спостерігала за цими російськими навчаннями і надала відповідним лідерам оцінку швидкості просування російських військ відповідно до найкращого темпу, який спостерігався під час цих російських військових навчань. Можливо, росія мала надійний військовий план, але він провалився з кількох важливих причин. Російський план передбачав надійну стратегію обману на сході України, де росія і її проксі скували вісім українських бригад. Російські війська, що наступали з півночі, здавалося, були зосереджені на швидкості пересування, але, як виявилося, мали лише один базовий план, не маючи можливості адаптуватися або пристосуватися до проблем, з якими вони врешті-решт зіткнулися. Російська система командування і управління була слабкою під час початкового вторгнення. Росія не мала «початкового плану» - тобто артилерійських, ракетних і авіаційних ударів перед наземним штурмом для знищення/виведення з ладу української протиповітряної оборони, артилерії або ключових пунктів командування і управління. Тактичні уроки, які стали очевидними з початкового провалу російського вторгнення, полягають у тому, що основні, широкомасштабні наземні бойові дії є складним і важким завданням навіть у випадку супротивника зі скромними можливостями. Російські оперативні можливості просто не відповідали цьому завданню.

Учасник дискусії зазначив, що попереджувальні знаки перед вторгненням були наявні на стратегічному, оперативному і тактичному рівнях. Більшість з цих ознак були помічені, але не всі з них були ідентифіковані таким чином, щоб повністю зрозуміти розрахунок ризиків Путіна або вибір часу. Путін почав демонізувати НАТО як загрозу ще в 2007 році. Нова стратегія безпеки росії у 2021 році відкрила двері для більш агресивного підходу до пошуку військового вирішення претензій до євразійських прикордонних держав, які наважилися взаємодіяти з НАТО і Європейським Союзом. Стаття Путіна у 2021 році свідчила про те, що він не розглядає Україну як легітимну, суверенну державу. Розвіддані на оперативному рівні вказують на те, що протягом 2020-2021 років російська армія стала більш активною та залучениою до навчань у прикордонних регіонах. Перехоплення воєнної розвідки також зафіксували створення або перенесення російських військових штабів у західні регіони. Нарешті, наприкінці 2021 і на початку 2022 року розвідка на тактичному рівні надала сильні сигнали про те, що має відбутися щось велике. Росія почала скасовувати солдатські відпустки і перемістила вперед мобільні крематорії.

Учасник дискусії припустив, що Путін, можливо, розглядав минуле як прецедент того, як, на його думку, НАТО має реагувати на його агресію. Він, ймовірно, вважав, що зможе витримати ще одну відповідь Заходу, яка матиме переважно економічні і дипломатичні наслідки. Він також міг вважати готовність НАТО сумнівною, зважаючи на скромні, стримані кроки НАТО з 2014 року, спрямовані на рішуче посилення сил і засобів Альянсу. Після Криму/Донбасу не відбулося значного вдосконалення Сил реагування НАТО або розширення американських сил швидкого реагування в Європі. Американські військові лідери діяли в умовах, коли багато з їхніх «повноважень діяти» були підтягнуті до вищих рівнів військового і політичного контролю. Страх перед передвоєнними провокаціями Путіна або ще більшою ескалацією війни, здавалося, був причиною такої стриманості. Американські збройні сили в Європі не були налаштовані на щось більше, ніж операції з евакуації не-комбатантів в Україні. Зусилля з відновлення 30-тисячного американського контингенту, розкиданого по всій Європі з 2014 року, схоже, не справили на Путіна достатнього враження для того, щоб він вжив заходів стримування в Україні. Вашингтонським політикам, можливо, доведеться переглянути політику базування і зрозуміти, що Сполученим Штатам потрібно більше сил на кордонах [НАТО] і менше на території Сполучених Штатів. На цьому тлі Путін, можливо, не вважав ризики великого військового нападу настільки високими, навіть у короткостроковій перспективі. Урок тут, схоже, полягає в тому, що «стримування шляхом накладення витрат» після удару агресора не діє щодо росії, і мандати переходять до стратегії «стримування шляхом заперечення».

Потім учасник дискусії запропонував кілька ранніх уроків для майбутніх воєн. У 2022-2023 роках американські війська в Європі побудували багато спеціальних систем для підтримки та забезпечення боротьби українців. Абсолютно нова система логістичної підтримки була створена XVIII повітряно-десантним корпусом США не тому, що вона не були створені в період між 2014 і 2022 роками, а тому, що XVIII корпус був розгорнутий для надання допомоги в разі очікуваних операцій з евакуації не-комбатантів з Україн. Відома як SAG-U (Security Assistance Group–Ukraine - Група сприяння безпеці в Україні), ця життєво важлива логістична структура виникла випадково, а не за задумом. Оперативна група «Чемпіон» (Task Force Champion) була схожою спеціальною структурою обміну розвідданими, створеною «на льоту», але вона мала бути створена до 2022 року і має стати постійною складовою майбутньої військової структури США/НАТО.

Вищі військові штаби США в Європі залишаються занадто орієнтованими на партнерські структури допомоги і не мають достатніх ресурсів для ведення бойових дій. Вони потребують реорганізації для кваліфікованого планування, проведення навчань і тренувань для ведення складних комбінованих бойових дій. Для протидії Путіну і підтримання стримування в Європі потрібні більш постійні, орієнтовані на передову військові структури і сили США. Політики продовжують говорити про передислокацію американських військових сил і структур до Китаю. Це не узгоджується з попередніми уроками про те, що необхідно для стримування російської агресії в Європі.

Учасник завершив дискусію, повернувшись до застереження на початку: ми повинні бути обережними і не зациклюватися на уроках, отриманих з війни, що триває на цьому етапі. Війна ще не закінчилася. У цьому контексті ті, хто виносить уроки ведення бойових дій із застосування високотехнологічних систем до цього моменту війни, повинні бути обережними. Деякі нові технології, доцільні на початку цієї війни, можуть виявитися нежиттєздатними в майбутньому. Жодна з новітніх технологій ще не довела, що здатна стати «геймченджером». Російські командири і військові аналітики вчаться і адаптуються. Деякі з технологій, які забезпечили успіх України на етапах війни у 2022 році, не працюють проти росіян наприкінці 2023 року.

Питання та відповіді

Після офіційних виступів трьох учасників пленарної дискусії модератор відкрив сесію для запитань та відповідей. Модератор відповів на перше з семи запитань у цьому сегменті сесії. П'ять запитань надійшли від учасників пленарної сесії, а одне - від онлайн-учасника.

Питання 1: З огляду на те, що ані США, ані Захід не були готові стримувати росію в Україні до кінця 2021 року, як ми можемо переглянути стримування росії? Як Сполучені Штати і Захід можуть краще уявити собі внутрішню підготовку і зовнішню політику, необхідну для підтримання стримування?

Відповідь: Перший учасник дискусії припустив, що Сполучені Штати, можливо, занадто зосереджені на НАТО і менше на тих європейських країнах, які не є членами Альянсу. Можливо, після того, як Україна відмовилася від ядерної зброї після Холодної війни, це питання стало менш пріоритетним. Крім того, більша підтримка України була важкою для Заходу через підозрілий статус київського уряду і постійні звинувачення в корупції. Присутність росії на сході України також позбавила західний фокус на абсолютній підтримці України. Насправді, українсько-російське протистояння після закінчення Холодної війни завжди було викликом для американської зовнішньої політики. Якщо Сполучені Штати і надалі вважають Україну своїм пріоритетом, Вашингтон повинен робити більше для того, щоб заручитися підтримкою населення.

Другий учасник дискусії заявив, що невдача була пов'язана з оцінкою ризиків - тобто, відсутністю захисту кордонів України чимось таким, з чим Путін не хотів би зіткнутися. Кожен уряд на захід від Варшави не зміг пояснити своїм громадянам важливість довгострокової боротьби в Україні проти росії як ключового компонента еволюціонуючого змагання Заходу з росією і Китаєм. Також існує проблема звітування за гроші американських платників податків, витрачені в Україні, і американська громадськість могла б бути краще поінформована. Залучення ключових лідерів матиме вирішальне значення для того, щоб допомогти людям краще зрозуміти ставки безпеки та стабільності у Східній Європі.

Третій учасник дискусії погодився з тим, що Європа (або Близький Схід) зараз не є пріоритетом національної стратегії і політики США. Він зазначив, що існує чотири основні пріоритети участі США у російсько-українській війні:

• уникати будь-яких прямих кінетичних взаємодій між США, НАТО і росією

• не допускати жодних сил НАТО на територію України

• зберігати єдність НАТО

• дати Україні все необхідне для перемоги над росією на українській території.

Питання 2: У продовження попереднього питання, третій учасник дискусії заявив, що у російсько-українській війні поки що не було жодних «геймченджерів». Здається, це суперечить загальній думці. Що мав на увазі учасник дискусії?

Відповідь: Третій учасник дискусії заявив, що еволюція українського поля бою протягом останнього року свідчить про те, що аналітикам передчасно говорити про те, що «точність перемагає масовість» - це урок, винесений з конфлікту. Можливо, так воно і було під час фази війни 2022 року. Але росія адаптувалася. Франко-британська малопомітна крилата ракета великої дальності повітряного базування Storm Shadow тривалий час була викликом для росіян, але вони адаптували тактику і техніку. Переважна загальновійськова підготовка українських військ далася взнаки на початку війни, але поле бою адаптувалося і змінювалося таким чином, що цей ефект був зведений нанівець. Насправді, найбільш важливим засобом на полі бою у нинішньому конфлікті є старомодний артилерійський снаряд калібру 155 міліметрів.

Питання 3: Україна, здається, має чіткі цілі та завдання, але те, що Київ чує від Заходу, - це лише те, що він буде допомагати Україні «стільки, скільки буде потрібно». Це свідчить про те, що Захід не знає ані кінцевих цілей, ані часових рамок, а отже, не може належним чином виділити належні ресурси для підтримки України у війні. Чи не варто Заходу поставити собі за мету виграти війну за 1 рік?

Відповідь: Третій учасник дискусії звернувся до «військової частини» цих коментарів. «НАТО має нову модель збройних сил і працює над покращенням своєї позиції. Альянс має нову військову модель - НАТО 3.0. Верховний головнокомандувач об'єднаних збройних сил НАТО в Європі генерал Крістофер Г. Каволі, США, повернувся до Північноатлантичної ради, щоб отримати більше попередньо затверджених повноважень, і в цьому питанні було досягнуто значного прогресу. Це рухає НАТО в правильному напрямку до більшої гнучкості. Ми завжди прагнемо визначити, якими є наші «цілі», як ми будемо розподіляти ресурси і на який рівень ризику ми підемо заради досягнення цих цілей і протягом якого періоду. Наразі ми ітеративно визначаємо типи обладнання і терміни, які сприятимуть досягненню більш узгоджених, довгострокових стратегічних цілей. Військове командування США/НАТО із запізненням надіслало деякі види обладнання для України - такі як «Бредлі» і «Страйкери». Військово-цивільна напруженість є необхідною і загалом корисною, але є підстави стверджувати, що ми можемо робити нашу роботу краще. Основна проблема полягає в тому, що росія усвідомлює, що найкращий спосіб зупинити військову операцію супротивника - це змусити його головнокомандувача зупинити її. Обмеження, які накладаються на зброю, що потрапляє в Україну, є «повністю штучними» і обумовлені «вражаючим і катастрофічним успіхом» минулих російських кампаній зловмисного впливу, спрямованих на те, щоб переконати західних лідерів у тому, що вони не можуть і, ймовірно, не повинні перемагати росію». Учасник дискусії заявив: «Саме це стоїть за формулюванням Заходу щодо України «стільки, скільки буде потрібно». І відмовою сказати, що «це» означає». Координовані агенти росії на Заході протягом останнього десятиліття надсилали повідомлення про небезпеку ядерної ескалації, і це проникло до вищого керівництва західних столиць. Україна відчуває шкоду і наслідки цього прямо зараз, але інші можуть відчути наслідки, якщо західні лідери не захочуть протистояти росії таким чином, щоб змусити її зупинитися.

Питання 4: Сьогодні учасники дискусії не лише говорили про «самостримування» Заходу в Україні, але й заявили, що ми повинні вірити Путіну, коли він заявляє, що збирається щось зробити. Як західним лідерам вирішити протиріччя між тим, щоб допомогти Україні і не спровокувати погрози Путіна застосувати ядерну зброю в разі прямого зіткнення з НАТО? Як вирішити це протиріччя?

Відповідь: Другий учасник дискусії спочатку відповів, що запитувач, можливо, був занадто категоричним, вважаючи, що Захід повинен вірити кожній погрозі чи хвастощам Путіна. Він заявив, що західна розвідка здатна відрізнити путінську брехню віж правди в контексті ядерної зброх. Люди занадто бояться того, що Путін заявляє про ядерну зброю, і недостатньо уважно дивляться на те, що російська армія може зробити в ядерній сфері. Було проведено тривалу кампанію російських «активних заходів», спрямованих на те, щоб переконати Захід у тому, що російський ядерний потенціал може бути більшим, ніж він є насправді.

Третій учасник дискусії заявив, що на сьогоднішній день жоден пункт у графіку відправки нової зброї в Україну, який, на думку Заходу, може призвести до ядерної ескалації з боку росії, не підтвердився на практиці. Таким чином, учасник дискусії припустив, що варто було б переглянути припущення щодо росії та застосування ядерної зброї.

Перший учасник дискусії зауважив, що Путін неодноразово заявляв, що росія «виграє цю війну»; для нього це екзістенційне питання. Значна частина риторики росії та Путіна є перформативною для внутрішньої та вибіркової аудиторії. Таким чином, Захід, можливо, дещо надто гостро відреагував на його позерство щодо ядерної зброї. Але що, якщо Путін опиниться під сильним тиском? Чи застосує він тоді ядерну зброю якимось чином? Сполучені Штати повинні серйозно поставитися до цієї загрози.

Запитання 5: Учасники дискусії обговорили «стримування шляхом накладення витрат» та «стримування шляхом заперечення» у випадку України. Чи переоцінюють стримування за рахунок витрат? Чи необхідні постійні американські війська в Європі для забезпечення стримування? Які переваги передового базування над постійною присутністю?

Відповідь: Другий учасник дискусії заявив, що для того, щоб нав'язати ціну, необхідно продемонструвати здатність вжити заходів на такому рівні болю, який Путін і росія не можуть витримати. Росію не вдалося зупинити від вторгнення в Україну, тому що російське суспільство було налаштоване на національний наратив Путіна, який передбачає високу ціну. Дискусії, що точаться з 2014 року про необхідність посилення американської військової присутності в Європі, мали б уже завершитися. Передова присутність для стримування - шляхом заперечення - видається необхідною. Правда і те, що Європа все ще надто залежить від сил безпеки і присутності Сполучених Штатів. Необхідно терміново кинути виклик припущенню, яке існує в багатьох європейських столицях, що Сполучені Штати завжди будуть [в Європі], тому вони можуть взяти «відпустку» від відповідальних військових витрат. Сполучені Штати можуть навіть з більшою силою, ніж раніше, наполягати на більш адекватних європейських витратах і ресурсах на власну оборону.

Третій учасник дискусії погодився з тим, що імунітет до значущих витрат, накладених Заходом, схоже, закладений у російський розрахунок ризиків з високим «порогом болю». Це було правдою для України у 2022 році і може навіть бути правдою для країн Балтії в майбутньому. Стримування шляхом заперечення вимагає значних ресурсів і має високу ціну. Це може бути правильним підходом проти росії, але він дорого коштує. Європейським членам НАТО знадобляться роки, щоб забезпечити свої збройні сили ресурсами для належного стримування росії. Посилення передової військової присутності США в Європі дасть Сполученим Штатам не лише більше впливу, але й «повноваження скликання», необхідні для того, щоб зосередити Альянс на відновленні сили і протистоянні російським зусиллям розділити і завоювати його. Більш потужна військова присутність США може бути забезпечена за рахунок передового базування або постійної дислокації.

Питання 6: Що учасники дискусії думають про російські операції, спрямовані на місця постачання в Польщі та Болгарії? Які ризики ескалації від такої діяльності?

Відповідь: Другий учасник дискусії заявив, що важко сказати, чи є стаття 5 Договору НАТО причиною стриманості росії, яку ми спостерігаємо. Також можна навести аргумент, що багато російських сил і засобів, в тому числі кібернетичних і спеціальних операцій, можливо, зараз повністю зайняті діяльністю проти ЗСУ і, таким чином, не в змозі зробити більше проти країн-членів НАТО, розташованих поблизу України. Це може бути і те, і інше. Важко сказати напевно. Проте очевидно, що росія могла б робити тут набагато більше, але не робить.

Третій учасник дискусії зазначив, що стаття 5 є важливим фактором стримування. Росія не обрала кінетичного підходу проти країн НАТО. Стаття 5 є основною причиною. «Ми знаємо, що для росії є пріоритетом підрив діяльності Альянсу з підтримки України в сусідніх країнах НАТО, але ми не бачили інших, окрім випадкових кінетичних дій, і ми виявили і перервали деякі некінетичні зусилля росії з підриву підтримки і постачання з боку НАТО. Також важко сказати, які ще види діяльності росія впроваджує в країнах НАТО, намагаючись зірвати діяльність з надання підтримки, або скільки з того, що зроблено Сполученими Штатами/НАТО для підриву російської діяльності в країнах НАТО, принесло свої плоди».

Питання 7: Які ще механізми, органи влади або структури необхідні для кращого обміну секретними розвідувальними даними з неурядовою спільнотою для досягнення більш згуртованого розуміння передконфліктної ситуації? Як подолати «заборону на уяву» в Європі, США та інших країнах світу?

Відповідь: Другий учасник дискусії зауважив, що у нас завжди існувала напруженість у відносинах між урядовими розвідувальними організаціями і недержавними, які мають глибоку експертизу в певній галузі. Це більша проблема в Європі, ніж у Сполучених Штатах. Коли урядова аналітика поєднується з офіційною взаємодією з неурядовими експертами, це сприяє кращому розумінню ситуації. Це потужний інструмент, якщо робити це правильно, і ми повинні робити це краще в майбутньому.

Третій учасник дискусії заявив, що творчі заходи, вжиті в Європі для допомоги у боротьби з росією в Україні, такі як Task Force Champion і SAG-U, важливо враховувати в майбутньому в Європі і в усьому світі. Нам потрібно бути більш обдуманими в майбутньому. Тайваню потрібен еквівалент SAG-U. Можливо, є деякі уроки, якими можна поділитися з Європою, але, можливо, не всі. Деякі структури SAG-U можуть бути корисними, але Тихоокеанський регіон виглядає зовсім інакше з точки зору логістики, ніж Європа. Інший виклик - це ресурсне забезпечення. Європейські збройні сили мають широкий доступ до неурядових цивільних експертів, але завжди могли б зробити більше. Ресурси є обмеженням для того, щоб робити більше.

Друга пленарна сесія: Інновації та адаптація на полі бою

Друга пленарна сесія була присвячена характеру інновацій та адаптації, що спостерігалися під час російсько-української війни, і розумінню їхніх наслідків для наступного етапу цієї війни та майбутніх конфліктів. Три учасники цієї сесії були експертами з різних галузей, технологій та суміжних сфер стратегічного навчання, які відіграли певну роль у російсько-українській війні. Модератор попросив учасників дискусії відповісти на п'ять основних запитань у своїх виступах:

• Що здивувало чи вплинуло на інновації та розробки в кожній з різних сфер та технологічних галузей під час російсько-української війни?

• З чим пов'язана така несподіванка чи непідготовленість?

• Які відмінності в тому, як учасники конфлікту адаптуються та навчаються?

• Як ми повинні думати про те, як все це пов'язано з майбутнім російсько-української війни і майбутніми конфліктами?

• Які уроки ми повинні винести з російсько-української війни?

Модератор зазначив, що дискусія буде зосереджена на наступних питаннях:

• послідовність у часі;

• масовість і логістика;

• баланс між нападом і захистом;

• співвідношення між верхнім і нижнім порогом;

• ролі союзників у конфлікті

• що буде наступною інновацією.

Учасники дискусії почали з того, що було несподіваним або ефективним у кожній з відповідних сфер і технологічних галузей під час війни, а також з того, що стало причиною несподіванок або недостатньої підготовки. Крім того, вони обговорили, в чому, на їхню думку, полягають відмінності в адаптації та навчанні учасників конфлікту, і як це пов'язано з майбутнім російсько-українського конфлікту і майбутнім інших конфліктів.

Зауваження

Перший учасник дискусії

Перший учасник дискусії гіпотетично побудував дискусію так, ніби він працює на Народно-визвольну армію Китаю (НВАК) і розглядає російсько-українську війну як джерело уроків, які слід засвоїти. Дивлячись на те, що китайські військові пишуть про ведення локальних війн в «інформатизованих» або «інтелектуалізованих» умовах - війн проти сусідів, що герметично закриті від зовнішнього втручання і мають бути короткими, гострими, вирішальними кампаніями, в яких початкові умови конфлікту є визначальними - він стверджував, що війна в Україні дійсно дала кілька уроків, які будуть актуальними для всіх регіонів. Доповідач зазначив, що росії, принаймні стратегічно, вдалося герметично відгородити Україну від прямого зовнішнього втручання так, як це сподівається зробити Китай у конфлікті в Індо-Тихоокеанському регіоні. Але росія не змогла досягти такого короткого, різкого, вирішального результату, який би відповідав китайській концепції ведення локальних війн. Він також зазначив, що російські стратегічні рамки мислення про війни - локальні, регіональні чи глобальні - мають більш ніж побіжну схожість з тим, які рамки НВАК намагається надати конфліктам. Таким чином, незважаючи на географічні відмінності, російсько-український конфлікт може дати НВАК низку уроків, які будуть актуальними для їхнього стратегічного мислення.

Доповідач розглянув ключові уроки, які можуть бути засвоєні спостерігачами НВАК, спочатку проаналізувавши роль і ефективність кампаній високоточних ударів до і під час вторгнення, потім - еволюцію ролі морського і сухопутного доменів в ході війни, а на завершення - спостереження щодо ролі інновацій під час конфлікту.

Розпочавши з аналізу високоточних ударів, доповідач позначив уроки, які НВАК могла б винести з відносної неефективності російської кампанії з нанесення першого удару, що відбулася одночасно з вторгненням в Україну. Він пояснив, що будь-який конфлікт повинен починатися зі «кампанії вогневої підтримки» - масованої кампанії високоточних ударів, яка націлена на такі об'єкти, як командні пункти і літаки на землі, щоб паралізувати якомога більшу частину сил супротивника на початкових етапах конфлікту. Російські [військові] мислителі, починаючи з 1990-х років, думали про високоточний удар у досить схожих термінах. Як російські, так і китайські лідери та військові аналітики спиралися на хибні уявлення про те, як розгорталися війни США в 1990-х роках - не лише війна з Іраком 1991 року, але й війни на Балканах. Вони припускали, що високоточні удари з великої відстані в поєднанні з повсюдною розвідкою, спостереженням і рекогносцировкою (ISR) відкривають можливість паралізувати супротивника на початку конфлікту, роблячи цей початковий «глибокий» етап бойових дій набагато важливішим, ніж «ближній» бій.

Але те, що ми бачили на початкових етапах конфлікту в Україні, до того, як росіяни перейшли до ударів по об'єктах інфраструктури та промисловості, є досить неефективною кампанією з нанесення високоточних ударів. Росіяни не придушили більшість мобільних українських цілей. Вони також не придушили українські повітряні сили на землі. Доповідач припустив, що ця відносно неефективна російська кампанія може розглядатися НВАК у кількох аспектах. Її можна розглядати як невдачу з причин, що відповідають їхньому власному стратегічному мисленню, і, таким чином, як підтвердження їхніх власних припущень. Китайські автори часто пишуть про те, що ракетні кампанії, щоб бути ефективними, повинні використовувати ракети в досить великих кількостях. Отже, відносна неефективність початкових ракетних залпів Росії може розглядатися як наслідок обмеженого масштабу і, таким чином, як підтвердження правильності власного великомасштабного підходу НВАК.

З іншого боку, на думку доповідача, спостерігачі НВАК можуть також отримати кілька більш тривожних уроків щодо ймовірної ефективності їхнього власного стратегічного підходу. Перший такий потенційний урок пов'язаний з тим, що системи протиповітряної оборони мають тенденцію до досить поступового придушення. Це правда, що російські повітряно-космічні сили були особливо невмілими в полюванні на мобільні українські цілі, і що власні цикли цілевказівки росії були досить жорсткими і негнучкими. Але в більшості кампаній, проведених за останні 30 років і раніше, на театрі бойових дій зберігалася щонайменше потенційна загроза протиповітряної оборони. Іракська мережа ППО з її досить жорсткою централізованою структурою, заснованою на командних вузлах, дала росіянам, китайцям і, можливо, Заходу дещо штучне уявлення про те, як швидко мережа ППО може бути паралізована. Але це був виняток. Тому один з перших уроків, який слід винести кампанії вогневої підтримки, полягає в тому, що деякі системи не будуть паралізовані і цілком можуть придушуватися лише поступово.

Другий урок стосується спостереження, що точкова оборона (принаймні навколо чітко визначених вузлів) виявилася досить ефективною. Українці намагалися захиститися від таких ракет, як 3М14 «Калібр», які можуть маневрувати в польоті і відстрілювати хибні цілі. Але навколо ключових вузлів, таких як Київ, рівень перехоплення «Калібрів» був досить високим, як і рівень перехоплення більш складних цілей, таких як гіперзвуковий «Кінжал». Отже, загальний урок полягає в тому, що для того, щоб подолати потужну протиповітряну і протиракетну оборону навколо ключових об'єктів, необхідно генерувати масовані залпи. На перший погляд, це можна розглядати як узгоджене з раніше згаданим китайським підходом до масштабу в плануванні локальних війн, але це має два більш складні наслідки.

Перший висновок - який дещо суперечить домінуючій стратегії росії і Китаю - полягає в тому, що повітряна і ракетна кампанії повинні бути послідовними. Слід очікувати, що вони будуть тривалими і, в ідеалі, розпочнуться до вторгнення, а не відбуватимуться одночасно [з ними] таким чином, щоб ефекти «в глибині» і в безпосередніх бойових діях генерувалися одночасно. Як російська, так і китайська стратегічна думка зосередилися на досягненні останнього - одночасного - підходу протягом більшої частини періоду після 1990-х років. Те, як росіяни вторглися в Україну, намагаючись паралізувати український тил, відобразило деякі з цих теоретичних припущень. І ми побачили, що рівень паралічу, якого, як передбачалося, можна було досягти за допомогою вогневих ударів по об'єктах в глибині, просто не був досягнутий.

Другий наслідок - також значний виклик для домінуючої стратегії - пов'язаний з сумісністю такої масованої кампанії високоточних ударів з несподіванкою. Створення «об'єднаної вогневої сили» [задля вогневої підтримки], як думають китайці, в тому масштабі і з тими ефектами, яких вони хочуть досягти, здається, вимагає мобілізації ресурсів (наприклад, ракетних пускових установок) в таких великих масштабах, що це робить малоймовірним досягнення несподіванки - те, що також було досить важливим для китайського мислення про локальні війни в умовах інформатизації [поля бою].

Третій можливий урок, зазначив доповідач, стосується суперечливого характеру і зміни життєздатності і темпу високоточних ударів з плином часу. Ми стали свідками битви за точність, оскільки обидві сторони застосували потужні засоби радіоелектронної боротьби. Як наслідок, з продовженням конфлікту і росія, і Україна змушені були застосувати потужне маскування для ефективного використання можливостей високоточних ударів, чого не було на ранніх стадіях конфлікту. Проблема полягає в тому, що в міру того, як кожна зі сторін опановує тактику, методи і процедури іншої сторони, темпи застосування високоточних ударів мають тенденцію до сповільнення.

Продовжуючи тему ролі та ефективності кампаній ударів по об'єктах в тилу, доповідач зосередився на потенційних уроках, які НВАК могла б винести зі спостережень за використанням морського простору в російсько-українській війні. У своїх доктринальних документах, таких як «Наука і військова стратегія» (Science and Military Strategy), як він пояснив, китайці розглядають морський домен у зв'язку з трьома основними місіями: загальної кампанії вогневої підтримки, кампанії з висадки десанту на острови і блокади. Вже обговоривши загальні кампанії вогневої підтримки в більш широкому контексті, він зосередився на спостереженнях і уроках, що стосуються двох останніх місій.

Розглядаючи російсько-український конфлікт у Чорному морі, доповідач запропонував кілька спостережень та уроків щодо морської діяльності, яка лежить в основі кампаній з висадки десантів на острови. Він зазначив, що обидві сторони мали проблеми з ціленаведенням на об'єкти в морі (навіть в динаміці), але об'єкти біля берега, навпаки, виявилися досить вразливими. Наприклад, росіяни потопили останній діючий військовий корабель України, «Юрій Олефіренко», через досить багато часу після початку війни, і то лише тоді, коли він перебував у порту. Атакувати об'єкти інфраструктури біля узбережжя набагато реальніше, і обидві сторони змогли це зробити за допомогою цілої низки засобів, деякі з яких є досить дешевими. Ми бачимо це, наприклад, у використанні Україною безекіпажних надводних катерів проти російських кораблів у Севастополі і навколо нього, а також проти гаваней.

Виклик, як пояснив доповідач, полягає в тому, що прибережні об'єкти інфраструктури піддаються ризику в тій мірі, в якій судна, які вони підтримують, можуть не піддаватися. НВАК може інтерпретувати це двояко. З одного боку, це можна розглядати як підтвердження підходу НВАК до «першого острівного ланцюга». Якщо ми подивимось на те, як Стратегічні ракетні війська побудували свої сили і засоби, то побачимо, що більша кількість китайських ракет - це балістичні ракети малої дальності, такі як DF-15M4, здатні виконувати місії із завдавання ударів по наземних об'єктах, зокрема, по таких цілях, як порти - ніж ракети більшої дальності, такі як DF-21D, які призначені для удару по рухомих морських цілях. Але ця асиметрія вразливості на березі та в морі також створює проблему для НВАК. Навіть якщо кораблі віддалені від берегової інфраструктури і можуть вижити, це зменшує темп, з яким вони можуть діяти, якщо інфраструктура, яка їх підтримує, перебуває під загрозою. Ми бачили це на прикладі того, як російський Чорноморський флот через загрозу високоточних ударів був змушений діяти все далі і далі від свого порту базування в Севастополі. Це також ставить питання про те, як можна підтримувати оперативний темп в морі, коли такі речі, як перезарядка вертикальних пускових установок (ВПУ), не завжди є можливими. Рішення другого рівня (наприклад, ракети в контейнерах на неспеціалізованих суднах) можуть знадобитися для підтримання темпу дій, коли спеціальні судна не завжди можуть бути забезпечені підтримкою, навіть якщо вони виживають.

Другий урок, що стосується морського домену, полягає в тому, що старі припущення, закладені в більшості теорій морської війни, про те, що сторона, яка стріляє першою, як правило, перемагає, і що сторона, яка підтримує ранню поінформованість про ситуацію, отримує ранню перевагу, яка з часом має тенденцію до накопичення, стають менш справедливими. Це менш справедливо, коли складні наземні цілі (такі як крилаті ракети берегової оборони), а також інші відносно дешеві засоби морської оборони (такі як міни і безекіпажні надвожні судна) ускладнюють ведення бойових дій проти закритих ділянок ворожого берега. Цей урок можна побачити на прикладі того, що контроль росії над морем на початку війни ніколи не давав тих переваг, яких можна було б очікувати, і навіть погіршився в ході конфлікту. Наприклад, ще до потоплення «Москви» (квітень 2022 року), коли росіяни мали майже абсолютний морський контроль у Північному Чорному морі, вони відмовилися від запланованої висадки десанту під Миколаєвом після того, як розвідувальні елементи 810-ї морської піхотної бригади були знищені на їхніх плоскодонних засобах. Це сталося тому, що оцінений ризик від українських мін і берегової артилерії був визнаний занадто високим. І це було на піку російського контролю над морем. Тому ключовий урок може полягати в тому, що навіть якщо вдасться захопити контроль над морем, використати його з користю для десантної кампанії буде дедалі важче.

Третій урок, особливо винесений з битви за острів Зміїний (лютий-червень 2022 року), полягає в тому, що хоча можна захопити аванпост - що може бути відносно швидко досягнуто в обмеженому контексті, такому як Південно-Китайське море, - утримати його може бути значно складніше. Незважаючи на потоплення «Москви», військові кораблі залишаються добре захищеними від цілої низки загроз, в тому числі від крилатих ракет берегової оборони, з якими, зрештою, вони мають справу в тій чи іншій формі ще з 1960-х років, коли єгиптяни потопили «Ейлат». Але утримувати війська і аванпости набагато складніше. Росія понесла втрати переважно серед десантних кораблів, таких як «Новочеркаськ». Ці судна значно менш захищені і виявилися вразливими до таких засобів, як Bayraktar TB2, які просто неможливо використати проти добре захищених військових кораблів. А той факт, що українці змогли завдати ефективного удару по логістичному підґрунтю, від якого залежало утримання російських позицій на острові Зміїний, означав, що ця позиція стала непридатною [для утримання] ще до того, як потрапила під тривалий артилерійський вогонь. Тому третій урок для десантів на острови полягає в тому, що здатність захоплювати позиції не обов'язково означає здатність їх утримувати. Так само для їх утримання може знадобитися певний рівень силового захисту і присутності, що означає мобілізацію досить значних сил в певній місцевості. Це знову ж таки ускладнює досягнення короткого, гострого, обмеженого конфлікту - на кшталт того, який Китай вів у В'єтнамі наприкінці 1970-х років - і робить його важкодосяжним.

Обговоривши шляхи, якими російсько-українська війна може кинути виклик думці НВАК щодо кампаній десанту на острови, доповідач перейшов до оцінки наслідків війни для морських блокад. Тут, на його думку, відносна сила блокад була посилена. Росія зберегла блокаду українського узбережжя за допомогою морських мін, а також знищення продукції на початкових стадіях логістики за допомогою ракет. Росія зберегла цю здатність навіть після того, як втратила морський контроль над північно-західною частиною Чорного моря. Доповідач підкреслив, що в умовах конфлікту, коли великі держави встановлюють блокаду, існує небагато ефективних способів її подолання. Це пов'язано з тим, що деякі інструменти, такі як конвої, які могли б слугувати паліативами в іншому контексті (наприклад, під час ірано-іракської війни), лише загострюють обставини. Здатність подолати блокаду залежить від суб'єктів приватного сектору, таких як страховики. Під час ірано-іракської війни, коли страховики побачили американські кораблі, які конвоювали судна через Перську затоку, вони припустили, що це забезпечує певний рівень безпеки. Але в нинішніх умовах це не так. Якщо залишити осторонь практичні аспекти роботи в Чорному морі, то якби західні військові кораблі діяли пліч-о-пліч з російськими або, в майбутньому, китайськими кораблями, це не розглядалося б як забезпечення безпеки судноплавства, а скоріше як додаткова криза, що посилювала б ризик війни між цими державами. Таким чином, динаміка подолання блокад стала набагато складнішою в контексті конкуренції великих держав.

Перейшовши від морського домена, доповідач розглянув потенційні уроки, що стосуються ролі сухопутної сфери у російсько-українській війні. Тут він побачив деякі невдачі, пов'язані зі структурою збройних сил, які також можуть мати відношення до НВАК. Російські збройні сили, за його словами, так і не перейшли повністю від призовників до контрактників. Тому вони покладалися на модель забезпечення боєготовності - батальйонні тактичні групи (БТГр) - яка виявилася здебільшого невдалою. БТГр добре забезпечували високу боєготовність військ, тому що допоміжні підрозділи були витіснені на найнижчий ешелон, і кожна бригада могла створити пару таких груп за сценарієм воєнного часу у відносно короткі терміни. Але в Україні ми побачили, що переміщення цих допоміжних засобів на нижчі рівні означає, що командири мають у своєму розпорядженні інструменти, які виходять за межі їхньої компетенції і перевищують можливості штабу батальйону. Цей факт, можливо, також стосується і НВАК, яка використовує подібну структуру - загальновійськовий батальйон - як в армії, так і в морській піхоті, щоб обійти деякі з тих самих проблем, пов'язаних з роботою з армією, що значною мірою комплектується зі строковиків.

Обговоривши особливості конкретних сфер, доповідач завершив свій виступ кількома загальними спостереженнями про те, як обидві сторони впроваджували інновації під час війни, про деякі російські труднощі в цьому відношенні і про потенційну актуальність для НВАК. Перше спостереження стосувалося командних структур і напруженості між підтриманням необхідного рівня координації і оперативної гнучкості. Росіяни, по суті, застосовують модель командування, в якій армія підпорядковує інші відомства своїм власним пріоритетам; це було особливо помітно в контексті її кампанії з нанесення високоточних ударів, де цілі були чітко обрані армійським командуванням військових округів. В результаті російське командування (на рівні військових округів) приймало відносно жорсткі рішення, особливо щодо вибору цілей, що робить плани негнучкими перед обличчям мінливої динаміки. Російські ракети часто вражали місця розташування українських цілей через день після їх переміщення. Іншими словами, механізми, які росіяни створили для досягнення координації, в кінцевому підсумку перешкоджають гнучкості. З цією проблемою може зіткнутися і НВАК, яка була реорганізована навколо регіональних командувань театру воєнних дій, більшість з яких очолює армія. Отже, виклики, з якими зіткнулася росія, можуть мати певне значення.

Інші уроки щодо інновацій під час війни пов'язані з використанням кожною стороною інноваційних механізмів поповнення ресурсів. Це включає в себе важливість використання комерційних можливостей «з полички» - що стає особливо важливим, коли суспільство і армія швидко витрачають накопичені системи під час конфлікту. Збройні сили, які закінчують війну, рідко схожі на ті, що вступали в неї. Важливою тут є також роль вітчизняного виробництва - яке обидві сторони в російсько-українській війні змушені були використовувати. Можливо, тут, зазначив доповідач, китайці могли б з певним задоволенням подивитися на власну внутрішню систему виробництва.

Останнє зауваження доповідача щодо інновацій під час війни стосувалося важливості того, щоб країна мала можливість ширше залучати своє суспільство. Однією з причин, чому українці виявилися досить інноваційними, особливо на нижчих рівнях, він пояснив, що мобілізація зробила доступними для армії багатьох людей, до яких вона, можливо, не мала б доступу в іншому випадку. Питання, над яким боротимуться багато армій, в тому числі і китайська, полягає в тому, як вони можуть залучити цих людей в мирний час, коли армія не повністю мобілізована. НВАК покладається на систему цивільних підрядників, яку, можливо, варто обговорити як часткове рішення. Але це те, з чим доведеться мати справу багатьом арміям

Друга учасниця дискусії

Друга учасниця дискусії зосередилася на повітряному домені. Вона проаналізувала еволюцію російсько-української війни в повітрі та джерела дивовижного відносного успіху України у відмові в доступі до повітря, зробивши загальні висновки про зміни в повітряній війні, які можуть бути актуальними для майбутніх конфліктів. Її спостереження були структуровані навколо кількох основних тем: по-перше, проаналізувавши успішну українську стратегію заборони [доступу до] повітряного простору, вона запропонувала змінити баланс між наступом і обороною в бік більшої оборонної переваги. У зв'язку з цим вона стверджувала, що боротьба в повітрі відіграла вирішальну роль у війні, так само як і постійна адаптація. Розглядаючи типи технологій, які уможливлюють цю боротьбу, вона проаналізувала рух до «роботизованих» військово-повітряних сил. І, нарешті, вона розглянула повернення важливості «дешевої масовості» у повітряній війні.

Розпочавши зі стратегії України щодо заборони доступу до повітряного простору, доповідачка зазначила, що однією з найбільших загадок російсько-української війни була нездатність росії здобути перевагу в повітрі. Напередодні війни вони мали військово-повітряні сили, які були в 10 разів більшими за українські. Вони також були набагато більш технологічно розвиненими. Путін інвестував значні кошти в їх модернізацію і розглядав її як символ статусу. Але, незважаючи на цей дисбаланс, росіяни не досягли переваги в повітрі. Частково цю невдачу можна пояснити російською невмілістю - зокрема, нездатністю росії проводити складні повітряні операції. Однак доповідачка припустила, що це не вся історія і що це може призвести до того, що ми не винесемо [з неї] правильних уроків. Якщо Захід просто заспокоїться на тому, що росіяни не вміють придушувати протиповітряну оборону супротивника, стверджувала вона, ми пропустимо важливі зміни в повітряній війні. Навпаки, є свідчення того, що російська поразка тут також пов'язана зі стратегічним вибором України. Якби Україна була єдиною державою, яка продемонструвала здатність [ефективно] здійснювати заборону доступу до повітряного простору, тоді були б підстави для скептицизму щодо того, що йдеться про тенденцію у війні. Але попередники успішного підходу України, пояснила вона, були задовго до нинішньої війни.

Доповідачка зазначила, що успішне здійснення Україною заборони доступу до повітряного простору є менш містичним, якщо взяти до уваги роботу британського військово-морського теоретика Джуліана Корбетта (1854-1922), який концептуалізував заперечення доступу до моря. (Загалом, Корбетт стверджував, що метою морських операцій у воєнний час є позбавлення противника свободи дій на морі. Ця концепція виросла з фокусу на забезпеченні панування на морі, який відстоював Альфред Тейєр Меген, але водночас і опротестовувала його). Схоже, що українці застосовують подібні концепції до повітряного простору. Корбетт вважав, що оспорювання контролю - це те, до чого найчастіше прагнуть і чого можуть досягти військово-морські флоти. І він запропонував два методи для цього: по-перше, створення постійно боєготового флоту, який залишатиметься постійною загрозою для супротивника; і, по-друге, участь у незначних контратаках. Хоча Україна, можливо, не ставила собі за мету навмисно застосувати цю стратегію заперечення доступу до повітряного простору, доповідачка припустила, що це фактично те, що Україна зробила. Вона надала три пояснення - структурне, технологічне і доктринальне - чому українці змогли застосувати цю стратегію заперечення доступу повітряного простору з таким великим успіхом.

По-перше, структурне пояснення випливає з того, що наземні засоби ППО мають структурну перевагу. Ці оборонці вирішують простіші військові завдання і воюють на місцевості, яка є більш сприятливою для укриття і приховування. З одного боку, вони мають справу лише з повітряними загрозами, тоді як повітряний нападник має справу з більш складною комбінацією загроз як у повітрі, так і з землі. З іншого боку, нападники керують літаками в здебільшого одноманітному небі, і тому їх легше помітити, ніж наземних оборонців, які можуть використовувати прикриття місцевості і мобільність.

По-друге, є технологічне пояснення. Зниження вартості і технологічний прогрес збільшують потужність засобів ППО - роблячи їх високомобільними, більш щільними і дешевшими, ніж керовані літаки-невидимки багатьох атакуючих повітряних сил. Українці добре використали мобільність і розосередженість, щоб створити стійкий тип «постійно боєготової сили». Вони змогли пережити початкові залпи ракет, які намагалися виявити і знищити їхні пускові установки систем ППО, і вони були вправні в їх переміщенні. Доповідачка зазначила, що це не є унікальною проблемою для росії, і що навіть Сполучені Штати раніше стикалися з подібними проблемами у встановленні переваги в повітрі. Так було, наприклад, з полюванням на «Скади» в Іраку в 1991 році. В Косово в 1999 році саме це змусило НАТО літати на висоті понад 50 тисяч футів. До цього виклику мобільності додається той факт, що мережі протиповітряної оборони стають дедалі щільнішими, з більшою кількістю типів і більшою кількістю систем озброєнь. В Україні ми спостерігаємо об'єднання різних систем. Це, наприклад, зенітно-ракетні комплекси (ЗРК) середньої і більшої дальності, переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК), безпілотні авіаційні комплекси і баражуючі боєприпаси, - все це робить повітряний простір більш перевантаженим і конкурентним. Крім того, оскільки багато з цих систем дешевші і швидші у створенні, ніж традиційні пілотовані літаки, це означає, що протиповітряна оборона потенційно може завдати більш масштабних втрат.

Третє пояснення успіху України в боротьбі з повітряною блокадою - це доктрина. Нинішня ера масового поширення озброєнь оборонного призначення, на думку доповідача, відкриває нові можливості для стратегії повітряної могутності. Зокрема, це стосується стратегії повітряної блокади, заснованої на так званій «об'ємній обороні». Це тісно пов'язано з ідеєю «глибоко ешелонованої оборони», але розглядається як по горизонталі - з точки зору дальності, так і по вертикалі - з точки зору висоти. Якщо ми подивимось на традиційні змагання за панування в повітрі, то ключова боротьба зазвичай точилась у «блакитному небі» на висоті від 10 000 до 15 000 футів (3,5-5 км), де зазвичай діють винищувачі і бомбардувальники. Якщо одна сторона могла отримати перевагу в повітрі на цих висотах, то вона зазвичай отримувала перевагу в повітрі і нижче цих висот. Це вже не так. Ми бачимо, що простір нижче 15 000 футів - так звана «повітряна літораль» - стає дедалі більш конкурентним і перевантаженим, а також більш доступним. Як наслідок, навіть якщо ви сьогодні здобудете перевагу в «блакитному небі», ви все одно матимете повітряні загрози, які знаходитимуться між традиційними військово-повітряними силами і сухопутними військами. Одним з наслідків цього є те, що з точки зору заборони повітряного простору, ці дві сфери, в яких буде вестися боротьба - «блакитне небо» і «повітряна літораль» - стають однаково важливими частинами боротьби за контроль над повітряним простором. Ці дві частини конфлікту також є інтерактивними і взаємодоповнюючими. Ми можемо спостерігати цю динаміку в російсько-українській війні. На початку війни Україна часто використовувала Bayraktar TB2 як приманку, щоб змусити російські літаки діяти нижче. Bayraktar TB2 літають нижче і повільніше, але вони створювали багато проблем для російських конвоїв. Таким чином, російські літаки опускалися нижче, щоб спробувати знайти їх, а українці чекали на це, щоб влаштувати засідку з ПЗРК. В результаті такої динаміки, зазначила доповідачка, об'ємна протиповітряна оборона є більш стійкою до колапсу, ніж традиційні підходи. Її важче перемогти, нейтралізувавши системи командування, управління та зв'язку. Хоча ці складові є взаємодоповнюючими, вони не є повністю залежними одна від одної. Тут вона провела деякі паралелі з обговоренням попереднього доповідача щодо розвитку подій у морській сфері.

На основі цих подій, що стосуються відносного успіху української протиповітряної оборони, доповідачка зробила кілька важливих висновків. По-перше, загалом ми спостерігаємо значну перевагу сторони в обороні в повітряній війні сьогодні. Це кидає виклик багатьом традиційним поглядам на військово-повітряні сили, що сягають своїм корінням у [доробок] італійського теоретика повітряної війни у міжвоєнний період Джуліо Дуе (1869-1930). Сполучені Штати можуть витягти з цього уроки на майбутнє. Як ревізіоністські актори, що прагнуть змінити статус-кво, Китай і росія, ймовірно, потребуватимуть переваги в повітрі, щоб досягти своїх цілей швидко і не надто великою ціною. Тут ми бачимо, що існує великий потенціал для того, щоб зробити це завдання більш складним для них - і, таким чином, значно посилити стримування. Це вимагатиме більшої уваги до тих типів систем протиповітряної оборони, які довели свою ефективність, в тому числі до безпілотних систем, ракет та інших елементів, що підтримують об'ємну оборону.

Другим важливим спостереженням доповідачки було те, що повітряна війна мала вирішальне значення для перебігу конфлікту, і що це вимагало значної адаптації. Доповідачка заперечила коментарі про те, що повітряна сфера не була важливою для війни в цілому. На її думку, той факт, що Україна успішно бореться за контроль над небом, якраз і є причиною того, що Україна все ще продовжує війну. Хоча ми часто думаємо про наступ і оборону циклічно, як про синусоїду, доповідачка припустила, що це, мабуть, неправильно. Натомість, можливо, було б доцільніше розглядати «оборонний застій» як точку рівноваги, яка час від часу переривається короткими періодами наступальної переваги на полі бою. Наприклад, у випадку з «Хаймарсами» ми бачили період [тривалістю] від 4 до 8 тижнів, коли українці змогли завдати серйозної шкоди російськчй системі командуванню і контролю, а також протиповітряній обороні. Але потім росіяни адаптувалися, і все повернулося до більш виснажливої боротьби. Це демонструє ширшу динаміку, на якій можна вчитися.

Третій урок, який доповідачка винесла із спостережень за еволюцією повітряної війни під час російсько-української війни, полягав у зростанні значення «роботизованих» військово-повітряних сил. Це відбулося в умовах, коли повітряна війна перетворилася на виснажливу боротьбу за взаємну заборону доступу до повітряного простору. Росіяни були відкинуті назад до такої міри, що вони використовують свої літаки переважно за межами повітряного простору України, щоб закидати країну ракетами, використовуючи менш точні засоби ураження із запуском поза зоною дії українських засобів ППО. Ми бачимо, що за цих умов боротьба дедалі більше переходить до того, що можна назвати роботизованими військово-повітряними силами. Це означає акцент на безпілотні системи і дрони усіх видів - як військові, так і комерційні - а також велику кількість ракет і систем протиповітряної оборони. (Сам термін «дрон» став майже занадто загальним, щоб бути корисним [для використання], зазначила доповідачка, зважаючи на широке розмаїття таких систем, що використовуються). Це важлива тенденція, і ми, ймовірно, побачимо, як багато малих і середніх держав рухаються до більш роботизованих військово-повітряних сил. Доповідачка стверджувала, що Сполученим Штатам варто було б зробити те ж саме.

Останній уро, на який звернула увагу доповідачка, полягав у тому, що ми спостерігаємо повернення до «дешевої масовості», де кількість має якість і значення сама по собі. Російсько-українська війна перетворилася на боротьбу на виснаження, для якої маса має вирішальне значення, особливо дешева маса. Доповідачка висловила глибоке занепокоєння тим, що українська стратегія заборони доступу до повітряного простору опинитися під загрозою, залежно від того, як вона буде підтримуватися. Хоча перевага в повітрі ніколи не була природженим правом Сполучених Штатів та інших західних країн, за останні 30 років склалося враження, що це було саме так. Західні військово-повітряні сили зробили так, щоб це виглядало легко, тому ми недостатньо інвестували в системи протиповітряної оборони. Зараз нам також не вистачає систем ППО, які є достатньо мобільними. [Наші системи ППО] є вишуканими і дуже потужними, але їм потрібно багато часу для переміщення. За даними з відкритих джерел, наприклад, ЗРК «Patriot» збирається і переміщується приблизно за 60 хвилин. Росіяни ж можуть перемістити С-300 приблизно за 15 хвилин, а С-400 - за 20 хвилин. Якщо ці дані правдиві - це суттєва різниця. Доповідачка звернула увагу на вразливості, які виникають, якщо покладатися на меншу кількість складних систем. Це може призвести до гострих компромісів щодо того, чи хочете ви наражати ці активи на загрозу, чи відсунути їх назад, де вони знаходитимуться в безпеці, але матимуть не такий великий вплив на ведення бойових дій. На її думку, Сполученим Штатам і західним державам дедалі частіше доводиться критично думати про дешеву масу і її важливість для оборони, особливо для стримування за допомогою заперечення. Частиною заперечення, підсумувала доповідачка, є перетворення конфронтації на довгу і важку боротьбу. Це вимагатиме значних інвестицій у ракетні та безпілотні можливості.

Третя учасниця дискусії

Третя учасниця дискусії говорила про кіберпростір. Вона проаналізувала попередні західні уявлення про кіберпростір, нові знання, які можна отримати з ролі кіберпростору в російсько-українській війні, а також наслідки для ролі кіберпростору в майбутніх конфліктах. Перед тим, як зануритися в тему, вона зазначила, що воліла б говорити в термінах «отриманих знань» або «усвідомлених уроків», а не «вивчених уроків». Це важлива відмінність, оскільки уроки не завжди засвоюються.

Доповідачка розпочала з обговорення попередніх уявлень про кіберпростір, на які ми спираємося. Оскільки це відносно новий операційний домен, пояснила вона, важливо спочатку закласти базис того, що ми вже знали до російсько-української війни. Зокрема, ми знаємо, що конкуренція в кіберпросторі нижче порогу збройного конфлікту є безперервною, тривалою, стала рутинізованою нормою і має стратегічні наслідки. Демократичні держави зазнали стратегічних втрат у цій конкуренції. Російсько-українська війна цього не змінила. Варто зазначити, що одним із пріоритетів номер один для Кіберкомандування США є безпека виборів. Такі пріоритети не зупиняються з виникненням і зникненням інших непередбачуваних ситуацій. Доповідачка також відзначила силу довготривалих інформаційних кампаній і кампаній впливу, які формують поле бою зараз, на роки вперед. Зусилля зі стримування такої «агресії нижче порогу [ескалації]» зазнали невдачі, але ми можемо зірвати їх без ескалації, зазначила доповідачка. Вона підкреслила важливість цього моменту, пояснивши, що багато політичних лідерів, можливо, ще не усвідомили той факт, що нижче порогу збройного конфлікту кібероперації не є ескалаційними за своєю суттю. Зважаючи на цю динаміку, Сполучені Штати вирішили, що їм потрібен підхід проведення кампаній. На додаток до інтегрованого стримування, проведення кампаній є ключовим елементом Стратегії національної оборони. У кіберпросторі це означає безперервну і проактивну діяльність з метою захисту і просування інтересів Сполучених Штатів і їхніх союзників.

Які ж висновки можна зробити з російсько-української війни? На найзагальнішому рівні, на думку доповідачки, ключовим висновком є те, що кібероперації використовують підхід «come as you are» («приходь як є»). Існує обмежена здатність швидко надавати нові можливості для врегулювання кризових ситуацій і ураження цілей конфлікту - особливо важких військових цілей - зі швидкістю, необхідною для оперативного реагування. Це означає, що підготовка до непередбачуваних ситуацій - таких, як в Індо-Тихоокеанському регіоні - починається з кампаній і конкуренції вже зараз. Тим не менш, у зв'язку з російсько-українською війною ми дійсно активізувалися. Було запроваджено кілька неймовірно інноваційних процесів розробки цілей, які дозволили нам прискорити розробку варіантів для вищого керівництва. Але здебільшого, особливо для важких військових цілей, їх потрібно розробляти за місяці або навіть роки наперед. Ми повинні думати про те, що ми робимо зараз, щоб підготуватись до цих майбутніх дій. І якщо ми віримо в те, що ці дії не є ескалаційними, це означає, що у нас є багато простору для маневру в плані підготовки.

Доповідачка зазначила, що російсько-українська війна стала чудовим середовищем для навчання, оскільки це дійсно перший конфлікт «вище порогу ескалації», в якому тривають потужні кібероперації. Вона підкреслила кілька напрямків, за якими можна навчатися. По-перше, робота до і під час надзвичайних ситуацій дає величезну кількість знань, можливостей і варіантів обмеження свободи маневру супротивника. Якщо діяти завчасно, це може позбавити супротивника важелів впливу в непередбачених обставинах. Для того, щоб зробити це ефективно, необхідно продумати, як використати можливості для зниження ефекту бажаної для супротивника кризи в умовах війни. Ми повинні думати про те, як вони хочуть вести бойові дії і яеою є їїня думка щодо власної теорії успіху. Як ми можемо підірвати їхні можливості, їхню впевненість, свободу маневру і здатність формувати інформаційне середовище? Як ми можемо посіяти сумніви в їхній впевненості в тому, що вони можуть досягти «доконаного факту» (fait accompli)? Ми повинні розглянути, як ми можемо використати тертя як зброю, щоб змусити їх зосередитися на «внутрішніх» питаннях, а не на «зовнішніх». Так само, як ми можемо обмежити їхню свободу маневру? Один з підходів, за допомогою якого Сполучені Штати змогли досягти цього до початку операцій в Україні, полягав у застосуванні операцій «полювання на випередження» (hunt-forward). Це дозволило США і союзникам працювати з українцями над очищенням їхніх мереж [від ворожого впливу] і забезпеченням безпечних систем командування і управління та зв'язку.

Доповідачка пояснила, що всі ці елементи того, як [необхідно] думати про створення сприятливих умов для майбутніх непередбачуваних ситуацій, залишатимуться дуже важливими і надалі. У цьому світлі вона також відзначила кілька уроків, які Сполучені Штати і їхні союзники можуть винести щодо важливості власної кібербезпеки і стійкості. По-перше, ми повинні вже зараз замислитись над тим, чи вкорінилися супротивники в нашу критичну інфраструктуру. Якщо так, то ця присутність може бути використана для того, щоб загрожувати нам в майбутньому в непередбачених ситуаціях. Тому важливо вже зараз визначити пріоритети щодо усунення шкідливого програмного забезпечення з об'єктів критичної інфраструктури.

Ще одним важливим спостереженням тут є те, що посилення стійкості сил для забезпечення виконання завдань є ключовим для посилення стримування. Стійкість надзвичайно важлива і постійно розвивається. Останньою сферою, на якій Сполученим Штатам і їхнім союзникам слід зосередитись, на думку доповідачки, є проведення набагато потужнішої кампанії інформаційних операцій, спрямованої на те, щоб позбавити супротивника - Китаю, або в даному випадку росії - контролю над глобальними наративами. Це було те, за що Росія вхопилася дуже рано. І хоча вони не були настільки успішними в Європі, за її межами - на Глобальному Півдні та в інших частинах світу - російський наратив все ще залишається досить впливовим. Робота над подоланням наслідків цього буде ще одним важливим елементом створення умов для майбутнього.

Далі доповідачка запропонувала кілька конкретних оперативних порад. По-перше, стратегічне попередження є ключовим і вимагає своєчасного, точного і гнучкого обміну розвідувальною інформацією. Якщо ми збираємося воювати як коаліція, якщо ми збираємося воювати пліч-о-пліч з партнерами, нам усім потрібно мати безпечні мережі для обміну розвідувальними даними. У випадку з Україною ми змогли зробити це швидко і оперативно, але ми не повинні чекати, поки війська будуть розгорнуті на випадок надзвичайної ситуації, а лише тоді думати про те, як ми збираємось цього досягти. Прямий обмін розвідданими з іноземними партнерами вимагає попереднього планування і рутинізації, і ми повинні робити це вже зараз.

По-друге, з точки зору обміну розвідувальною інформацією, існує поняття викриття і дипломатії. Незалежно від того, наскільки [достовірними] розвідувальні дані, оприлюднені до російського вторгнення, були сприйняті членами міжнародної спільноти (про це можна дискутувати), можна зробити висновок, що викриття інформації є потужною зброєю. Ми повинні використовувати нашу дипломатію для цього. Ми повинні викривати те, що зловмисники роблять з нашими партнерами по коаліції, за допомогою наших операцій з «полювання» на них. Це створює елемент довіри - що дуже важливо. Обмін такою інформацією є ключем до зміцнення і розбудови альянсів. Ми зрозуміли, що можемо швидко «дезінфікувати» розвіддані, щоб ділитися ними, не розголошуючи, яким чином ми їх отримали.

Третій специфічний оперативний висновок полягає в тому, що ми багато дізнаємося про те, як переорієнтувати наші сили з конкуренції на дії в умовах непередбачених обставин. Дії в умовах конкуренції дійсно професіоналізують війська, роблячи їх вправними і спроможними. Але те, що потрібно робити в умовах непередбачуваної ситуації, може мати інший набір цілей і інший оперативний темп. Ми намагаємось знайти спосіб діяти в різні способи і визнати, що коли конфлікт закінчиться, нам знову доведеться повертатись назад з простору надзвичайних ситуацій. Отже, те, що ми робимо - це «одночасна кампанія» - кампанія проти цілої низки супротивників на різних рівнях конкуренції та конфлікту одночасно.

Іншим цінним висновком, зазначила доповідачка, стало визнання ролі і важливості різних партнерів і суб'єктів, в тому числі недержавного і приватного секторів, які знаходяться в цьому просторі. Це включає в себе визнання необхідності розширювати коло наших іноземних партнерів і думати про розвиток відносин з нетрадиційними союзниками і партнерами. Це також включає роль приватного сектору. Державно-приватна та оперативна інтеграція в кіберпросторі має вирішальне значення. Доповідачка зазначила, що в цьому конфлікті ми побачили, що актори приватного сектору мають силу [та владу] в кіберпросторі. Ми побачили це на прикладі ролей, які відіграють Starlink і Ілон Маск - вони дійсно здатні впливати на перебіг конфлікту. Ми також бачимо це в контексті волонтерів, які працюють з Україною, збираючи краудсорсингову інформацію про те, що робить росія. Ключовим моментом тут є те, що росія полегшила приватному сектору підтримку України. Ми не можемо розраховувати на це у конфлікті з Китаєм. Ціна вибору між Заходом і Китаєм для представників приватного сектору буде різною. Отже, нам потрібно думати про це вже зараз - вести розмови з приватним сектором і думати, як його задіяти.

Заключні зауваження доповідачки стосувалися кількох ключових наслідків для майбутніх конфліктів. По-перше, на її думку, будь-яка війна зараз має кібервимір, але немає такого поняття, як «кібервійна». Вона стане невід'ємною частиною конфлікту, і нам потрібно подумати про те, як кіберпростір може уможливити проведення конвенційних операцій і як він може сформувати динамічний простір до такої міри, що, можливо, ми взагалі не будемо вести бойові дії в першу чергу. Ми також можемо підготуватися до цього заздалегідь. Українці зробили кілька важливих речей, наприклад, створили правові рамки, які дозволили їм переміщувати свої [суверенні] дані за межі України. Адміністрація Байдена змінила правила обміну розвідданими, щоб значно полегшити цей процес з Україною. Водночас ми повинні бути обережними, щоб не екстраполювати цей випадок на сценарій Тайваню, оскільки там все було б зовсім інакше.

Доповідачка зазначила, що найбільше здивували, мабуть, довоєнні очікування того, що росія збирається здійснити масовану кібератаку. Ці очікування виявилися помилковими. Це говорить не стільки про росію, скільки про наші упередження. Вона припустила, що ці очікування насправді не збіглися зі стратегічним підходом росії. Отже, нам потрібно поставити під сумнів наші власні припущення. Це також стосується низки інших кібер-ортодоксальних поглядів - наприклад, що напад є домінуючим. Тут ми бачимо, що захист може бути дуже потужним і надійним, але співвідношення змінюється. Це не статична рівновага. Така природа кіберпростору: він надзвичайно мінливий, і ми повинні постійно прагнути перехопити ініціативу, щоб переконатися, що ми формуємо простір, а наші супротивники - ні.

Насамкінець доповідач підсумував, що незалежно від того, як закінчиться ця війна - перемогою України, перемогою росії чи тупиковою ситуацією - ми знаємо, що опинимося в умовах, з якими ми ніколи раніше не стикалися: Ми матимемо велику державу з потужним ядерним потенціалом і глибоко деградованими звичайними озброєннями. І незалежно від того, чи вважає ця країна, що вона здобула перемогу і хоче розвивати її, чи вона програла і хоче помститися за це, після цього будуть відповідні дії. Тому, за її прогнозом, ми, швидше за все, побачимо набагато активнішу кібердіяльність на арені НАТО після завершення цієї війни - незалежно від того, як вона завершиться.

Питання та відповіді

Після офіційних виступів трьох учасників пленарної сесії модератор відкрив сесію для запитань та відповідей.

Питання 1: Модератор відзначив спільні риси у вступному слові кожного учасника і сформулював чотири запитання для учасників дискусії:

• Що ми думаємо про несподіванку і невдачу забезпечення несподіванки в цьому конфлікті?

• Як ми можемо отримати негайну перевагу в повітряному чи кіберпросторі або за допомогою нових технологій?

• Які нові технології або системи можуть бути використані для уникнення довгострокових тупикових ситуацій у кожній сфері?

• Скільки часу потрібно противнику для адаптації до нових технологій?

Відповідь: Перший учасник дискусії відповів, що один з уроків конфлікту полягає в тому, що надмірний акцент на [забезпечення ]несподіванки може не лише виявитися контрпродуктивним, але й суперечити здоровій військовій логіці. Тому, можливо, багато з того, що ми вважаємо провалом початкового військового плану росії, було результатом надмірного акценту з боку її вищого командування і його здатності досягти несподіванки. Причина того, що війська, які просувалися через білорусь, не були належним чином проінструктовані приблизно аж до часової відмітки 48 годин перед вторгненням в Україну - причина того, що вони не були належним чином забезпечені - полягала саме в тому, що росія намагалася вивести українців з рівноваги, що їй і вдалося. Українці до останнього дня були переконані, що бойові дії відбуватимуться на Донбасі. Але це також означало, що російські війська були майже так само здивовані тим, що здійснюють вторгнення в Україну.

Багато з того, що росіяни планували зробити, щоб паралізувати українську систему за допомогою високоточних ударів, передбачало, що не буде потрібно багато зусиль, щоб вивести систему з ладу, і що її потрібно буде зберегти неушкодженою для окупації. Здорова військова логіка передбачала б, можливо, 30-денне придушення засобів протиповітряної оборони супротивника перед початком вторгнення, як це було під час першої війни в Перській затоці.

Надмірний акцент на таких речах, як «параліч точності» (precision paralysis) і несподіванка, був характерним для того, як росіяни думали про війну протягом останніх 30 років. Але не лише росіяни.

Як ми можемо уникнути виснажливої боротьби? Я можу поставити під сумнів передумову, що саме ревізіоністська потуга, як ми бачили на прикладі росії, повинна уникати виснажливих боїв, тому що в іншому випадку гра стає не вартою свічок. Багато в чому питання для нас, чи то в Індо-Тихоокеанському регіоні, чи в Європі, полягає в тому, як ми представляємо супротивнику перспективу виснажливої боротьби? Деяка динаміка, пов'язана з дешевизною [маси] і численними можливостями, які можуть переважати непропорційно дорогі активи, може дуже сильно працювати на користь цієї мети.

Друга учасниця дискусії погодився з ідеєю несподіванки та обезголовлення. Якщо тут і є урок, то він полягає в тому, що протягом всієї історії існує спокуса навколо ідеї досягнення швидкої, вирішальної перемоги. Очевидно, що росіяни піддалися на цю спокусу. Небезпека, яка нас турбує, полягає в тому, що китайці можуть дійти подібних висновків щодо Тайваню. Але в певному сенсі це переконання також звужує завдання, яке стоїть перед Сполученими Штатами, оскільки воно зводиться до того, щоб донести до супротивника, що ми можемо завадити йому досягти цього «доконаного факту». Історично ми бачили, що коли великі держави вступають у війну, одна сторона починає війну, бо переконана, що знайшла спосіб досягти швидкої, вирішальної перемоги - але це ніколи не спрацьовує. Це завжди стає війною на виснаження, і я не думаю, що є спосіб уникнути війни на виснаження, коли в ній беруть участь великі держави. Ми повинні бути чесними з самими собою, тому що це реальність, і саме тому війн краще уникати.

Крім того, оскільки російсько-український конфлікт - це сухопутна війна, друга учасниця дискусії хотіла би розглянути можливості використання потенціалу. Вона провела багато часу, вивчаючи військове планування часів Холодної війни, аналізуючи аналізи кампаній та інші матеріали з того періоду. На щастя, конфронтації між Варшавським договором і НАТО так ніколи і не відбулося. Але в певному сенсі російсько-українська війна є найбільш близькою до цього. Тому є дві речі, які слід враховувати, дивлячись на війну з точки зору Холодної війни.

По-перше, за часів Холодної війни існувало емпіричне правило, яке часто використовувалося при плануванні, що три бригади або дивізії можуть утримувати приблизно 25-30 кілометрів - дві бригади на передовій, а одна в тилу, тобто 25-30 кілометрів. Друга учасниця дискусії спробувала зробити деякі розрахунки «на колінці» приблизно в червні 2022 року, і з того, що вона змогла з'ясувати, виглядало так, що бригади з обох сторін регулярно утримують близько 30 кілометрів або більше під час цієї війни, а це означає, що західна дивізія потенційно може утримувати від 50 до 60 кілометрів або більше, що вдвічі більше, ніж наші припущення часів Холодної війни. Це радикальні зміни, і вони мають значні наслідки для НАТО, зокрема, для планування сил і засобів і того, що може знадобитися для утримання території. Перехід від Холодної війни до сьогодення здебільшого пов'язаний з протитанковими ракетами, дальність, швидкість і кількість яких постійно зростає. У минулому дальність дії протитанкової ракети становила від 15 до 25 кілометрів, а сьогодні - від 30 до 50 кілометрів. Це все хороші новини.

По-друге, під час Холодної війни НАТО інвестував значні кошти в логістику, [систему] командування і управління і витрачала набагато більше, ніж росіяни. В результаті ми часто дивилися на баланс сил і, проводячи скрупульозні підрахунки, казали: «Ну, у них більше танків, отже, вони переважають у військовій потужності». Ми інвестували в речі, які по суті були невидимими, такі як [система] командування і управління та логістика, але потім не давали собі ради в підрахунку балансу сил. Російсько-українська війна підтвердила, що гроші, які були витрачені в НАТО на логістику і командування і управління, виправдали себе. Це урок для нас на майбутнє - як про те, наскільки важливі ці інвестиції, якщо ми думаємо про Європейський чи Індо-тихоокеанський театр, так і про те, як враховувати баланс сил, якщо ми, наприклад, порівнюємо кількість ракет, які має Китай, і кількість ракет, які маємо ми.

Третя учасниця дискусії заявила, що коли розпочнуться майбутні війни, роль кіберпростору буде іншою. Він стане допоміжним засобом і зможе впливати на те, що відбуватиметься до цього часу. Ніхто не йде на війну, сподіваючись, що це буде війна на виснаження; всі сторони хочуть, щоб вона швидко закінчилася. Отже, питання двояке. По-перше, коли ми дивимося на Індо-Тихоокеанський регіон, як нам переконати Китай, що він не зможе швидко перемогти, якщо вторгнеться на Тайвань? А по-друге, люди вважають, що ми не віримо Путіну на слово. Давайте повіримо Сі на слово, коли він заявляє, що хоче перемогти без бою. Ми, як союзницька спільнота, оборонна спільнота, зосереджені на боротьбі. Ми повинні бути обережними, тому що з точки зору нових технологій, таких як штучний інтелект, вони дають нашим супротивникам спосіб змінити розподіл сил без війни. А якщо вони можуть перемогти без війни, навіщо їм воювати?

Питання 2: Які уроки важливі для того, щоб не припуститися помилки занадто швидких висновків, або як ми можемо уникнути неправильних уроків для майбутнього цього конфлікту чи інших конфліктів?

Відповідь: Перший учасник дискусії зазначив, що урок, який він бачить у цій війні, і який він вважає неправильним, полягає в тому, що темпи втрат, яких зазнали обидві сторони, але особливо росіяни, означають, що цілі блоки потенціалу є застарілими. Правильний урок полягає в тому, що широкомасштабна війна дорого коштує і є марнотратною.

Друга учасниця дискусії відповіла, що проблема росіян полягає в тому, що для них не обов'язково технологія була проблемою - проблемою були стратегія і доктрина. Вона попередила, що ми повинні зосередитися на правильній стратегії і доктрині і не захоплюватися технологіями, тому що якщо ми не матимемо правильної стратегії і доктрини, решта не матиме значення.

Третя учасниця дискусії поділася кількома думками:

• Логістика важлива, і захист ланцюгів постачання важливий.

• Не існує «НАТО для Азії», тому існує реальна потреба працювати над коаліційними відносинами.

• Росія і Китай відрізняються один від одного і мають унікальні набори проблем.

Питання 3: Чому ви вважаєте, що розгортання кіберсил напередодні конфлікту не буде сприйматися як ескалація?

Відповідь: Третя учасниця дискусії пояснила, що вона говорила про команди «мисливців», які діють на запрошення приймаючої країни. Хоча це не операція з забезпечення безпеки на театрі військових дій, вони часто отримують розвідувальну інформацію і виявляють зловмисну діяльність у своїх мережах. Учасниця дискусії додала, що цей метод розбудовує довіру і сигналізує про розвиток відносин з партнером.

Питання 4: Чи могли б ви поділитися своїми міркуваннями про те, що деякі дії в кіберпросторі не є ескалаційними за своєю суттю, оскільки існує певна невизначеність щодо їх атрибуції? Крім того, чи не могли б ви розкрити питання про те, що росіяни стримують можливості, які вони могли б застосувати в конфлікті, але не застосовують, тому що їм вигідно перечекати політичний процес у США?

Відповідь: Друга учасниця дискусії відповів, що росіяни неохоче використовують свої повітряно-космічні сили, тому що хочуть уникнути високого рівня виснаження. Навчання пілотів коштує дорого, в росії не вистачає пілотів, а літаки коштують дорого. Крім того, росіяни знали, що українці роблять акцент на захисті цивільної інфраструктури та цивільного населення, тому росіяни змусили їх використовувати багато ракет, що було ще одним способом здобути перевагу в повітрі - якщо ви не можете знищити пускові установки, просто виснажіть запас ракет-перехоплювачів. Друга учасниця дискусії, однак, була рада бачити, що коаліція підтримує Україну в пошуку креативних рішень. Вона завершила свою відповідь, говорячи про дебати щодо F-16, заявивши, що вона не вважає, що надання Україні F-16 змінить поле бою так, як цього очікують люди.

Перший учасник дискусії додав, що існує ризик того, що російська стратегія виснажить запаси критично важливих українських боєприпасів, таких як [ракети до ЗРК] SA-11 (тобто «Бук»). Він додав, що росіяни перекинули більше літаків вглиб України, але все ще віддають перевагу далекобійним озброєнням.

Третя учасниця дискусії торкнулася кібер-аспекту питання. Вона заявила, що активність нижче порогу застосування сили не зросла. Кібер-спільнота не бачить порушення порогу застосування сили, незважаючи на зростання активності нижче цього порогу. Вся активність побудована таким чином, що інші учасники не можуть досягти успіху, і їх можливості стримуються

Питання 5: Щодо ваших зауважень про недостатнє інвестування в протиповітряну оборону і необхідність більшої мобільності [засобів] протиповітряної оборони - з огляду на ці вразливості - чи може НАТО запобігти значним жертвам серед цивільного населення в разі непередбачуваної ракетної війни з росією? Як би виглядала достатня протиповітряна оборона НАТО?

Відповідь: Перший учасник дискусії відповів, що західні країни не можуть уникнути жертв серед цивільного населення у війні з росією; сфера застосування і масштаб систем озброєнь роблять це неможливим. Третя учасниця дискусії додала, що нам, можливо, доведеться переглянути нашу систему рівня технологічної готовності (TRL), оскільки російсько-українська війна навчила нас цінності швидкого впровадження і адаптації комерційних готових технологій, таких як DJI Mavic або українські морські дрони, жодна з яких не пройшла би процес TRL. Учаснця дискусії виступила за створення резервного процесу для пом'якшення стандартів рівня технологічної готовності.

Друга учасниця дискусії погодила з тим, що у нас склалося уявлення про оборону як про щит. Вона зазначила, що забезпечення кількості систем протиповітряної оборони, необхідних для того, щоб запобігти прольоту ракети, є складним завданням. Вона виступила за збільшення інвестицій в протиповітряну оборону в НАТО, в тому числі в старі системи ППО, щоб додати різноманітності і маси. Друга учасниця дискусії висловила занепокоєння з приводу ініціативи розгортання взаємозамінних систем, тому що це спрощує проблему для супротивників. Замість цього вона виступила за інтегровані системи різних типів для посилення протиповітряної оборони і підвищення стійкості.

Третя учасниця дискусії зауважила, що «не великі їдять малих, а швидкі їдять повільних», маючи на увазі американську систему закупівель. Вона висловила занепокоєння тим, що процеси, побудовані для розробки платформ для ведення бойових дій, можуть керувати новими і новітніми технологіями. Крім того, вона стурбована даними і тим, як ми розшифровуємо їх, щоб діяти швидше, ніж супротивники.

Питання 6/7: По-перше, чи бачите ви дискусію про ролі і місії між армією і ВПС США щодо безпосередньої повітряної підтримки і блокування авіації противника? Як іноземні теоретики військово-повітряних сил розглядають цю концепцію? Чи адаптується американська доктрина до цієї концепції?

По-друге, у 2022 році було багато повідомлень про те, що 40 відсотків мікрочіпів, які росія отримує з Китаю, є дефектними. Як Китай адаптується і вчиться? Чи покращив він якість своїх компонентів і мікрочіпів, і що це може сказати нам про майбутнє російської оборонної промисловості, оскільки ми знаємо, що вона багато в чому покладалася на китайські компоненти протягом цієї війни?

Відповідь: Друга учасниця дискусії відповіла на першу частину запитання категоричним «так». Вона зазначила, що те, що ВПС США не несуть головної відповідальності за протиповітряну оборону, означає, що вони виконують лише одну частину місії з управління повітряним простором, по суті, наступальну частину. Якщо ми хочемо мати ВПС, які думають про весь повітряний простір і контроль над ним більш згуртовано, то вони повинні нести основну відповідальність за протиповітряну оборону.

Вона також вважає, що існує великий інтерес до заборони доступу до повітряного простору, особливо в Індо-Тихоокеанському регіоні. Країни думають над схожими проблемами протистояння кількісній та якісній перевазі супротивника. Вони хочуть заперечити перевагу в повітрі, навіть якщо не зможуть її здобути, проти Китаю. Ці країни купують більше систем протиповітряної оборони та безпілотних систем. На завершення вона зазначила, що ВПС США переживають час змін і потоку, заявивши, що «Сполучені Штати зосереджені на завоюванні переваги в повітрі, і це все, тому я думаю, що нам потрібно створити кращий баланс з точки зору варіантів стратегії і структури сил».

Перший учасник дискусії вказав на ризики, пов'язані із ризиком, що спричиняють системи дальнього радіусу дії і загрозою заперечення доступу до повітряного простору з боку наземних систем проти літаків, а також із загрозами з боку авіабаз. Це розуміння є актуальним в Індо-Тихоокеанському регіоні, оскільки концепція ВПС НВАК щодо заборони доступу до повітряного простору спрямована не на американські винищувачі, а на засоби, які дозволяють їм діяти в потрібному темпі.

Відповідь першого учасника дискусії про те, що росіяни віддають перевагу західним чіпам, підкреслила слабкість російської контрабандної мережі, і ми мало що можемо дізнатися про якість китайських чіпів. Росія зазнає все більших обмежень експортного контролю. Вони можуть опинитися перед необхідністю купувати китайські системи, а не окремі компоненти. Росіяни можуть мати козир у вигляді безшумних атомних підводних човнів, але вони неохоче діляться технологіями з китайцями. Російсько-китайські відносини стають все більш асиметричними з точки зору балансу сил.

Пленарне засідання завершилося спонукаючим до роздумів викликом від модератора, який заохочував усіх думати про велику і малу картину одночасно, в різних сферах і технологіях, не зациклюючись на технологіях як на вирішальному факторі. Модератор завершив дискусію закликом до наших партнерів проявляти більше креативності в обговоренні проблемних питань.

Перша секційна сесія: росія після війни

Перша секційна сесія була присвячена розгляду майбутнього російської федерації. Учасникам дискусії було запропоновано відповісти на наступні питання у своїх виступах:

• Які сценарії для післявоєнної росії є найбільш вірогідними?

• Які вразливі місця виявила війна в російській соціальній, політичній та економічній системах? Наскільки серйозними є ці вразливості?

• Якщо припустити, що основний політичний устрій росії залишиться незмінним наприкінці війни, які уроки президент Владімір Путін і його найближче оточення можуть винести з цього конфлікту?

• Як ці уроки вплинуть на післявоєнну взаємодію росії з рештою світу?

Сесія зібрала експертів з російської політики та зовнішньої політики, щоб обговорити ці питання, і викликала жваву дискусію. Хоча всі спікери висловлювали скромність і невпевненість щодо точного перебігу майбутнього розвитку подій, вони розмірковували над кількома потенційними сценаріями, що стосуються сильних і вразливих сторін росії, а також над тим, як може виглядати режим після війни. Враховуючи тривалу витривалість путінського режиму і його владні повноваження, спікери вважали найбільш вірогідним, що росія залишиться авторитарною країною з Путіним на чолі, що ані еліти, ані держава не зазнають розколу, і що повалення режиму за принципом «знизу вгору» не відбудеться. Хоча і з меншою ймовірністю, але спікери також допускали можливості, пов'язані зі зміною характеру режиму і суспільних настроїв, особливо у випадку катастрофічної поразки у війні. З іншого боку, щось інше - наприклад, перемир'я або припинення вогню, яке може бути представлене режимом як перемога, - може ще більше зміцнити його владу і сприяти продовженню експансіоністського мислення в наступному поколінні.

Доповідачі висловили низку думок щодо потенційних вразливостей росії - як щодо міжнародного впливу режиму, так і щодо внутрішньої стабільності. На міжнародному рівні вплив росії та її відносини з державами в регіоні погіршилися через війну, а також через нову напруженість у відносинах з деякими колишніми радянськими республіками Південного Кавказу та Центральної Азії. Вона також стала більш залежною від Китаю і, певною мірою, від Ірану та Північної Кореї. Хоча її загальний глобальний авторитет був заплямований, режим успішно використовує наративи щодо війни для зміцнення свого іміджу на Глобальному Півдні (Конференція ООН з торгівлі та розвитку визначає Глобальний Південь як країни Африки, Азії (за винятком Ізраїлю, Японії та Південної Кореї), Карибського басейну, Латинської Америки та Океанії (за винятком Австралії та Нової Зеландії). На внутрішньому рівні, хоча доповідачі обговорювали можливості розколу еліти, повалення режиму суспільством або довгострокового економічного спаду, вони загалом вважали їх малоймовірними найближчим часом і можливими лише за обставин, коли перебіг війни буде значно гіршим для росії. Учасники дискусії також відзначили ризик переоцінки російської вразливості, що може призвести до політики, заснованої на надії на малоймовірні результати, а не на вирішенні більш ймовірних довготривалих проблем.

Тим не менш, вивчення тенденцій у громадській думці свідчить про певні потенційні ризики для режиму або можливості для більш позитивного розвитку подій після війни. Найбільш помітно, що опитування, проведені безпосередньо перед повномасштабним вторгненням і навіть нещодавно, демонструють відносно слабку і без ентузіазму підтримку війни з Україною. У поєднанні з поширеними негативними емоціями та дедалі більш репресивним середовищем ці умови можуть сприяти крихкості режиму, особливо якщо він зіткнеться з новою кризою, такою як раптовий економічний спад або драматичні невдачі у війні. Хоча інші нещодавні опитування свідчать про зростання позитивного ставлення людей до власного життя і напрямку розвитку країни, ці висновки, як видається, пов'язані з соціальними та економічними тенденціями, які можуть виявитися нестійкими у поєднанні з постійними втратами у війні, особливо якщо буде необхідним буде проведення ширшої мобілізації. Наразі, однак, учасники дискусії відзначили, що російська економіка тримається добре і, за прогнозами, повернеться до зростання, що санкції не мали катастрофічного ефекту, дозволяючи наповнювати казну за рахунок експорту вуглеводнів, і що режим є досить стійким, а Путін особисто має значний запас довіри і авторитет серед більшої частини населення. Хоча вирішальна поразка у війні, швидше за все, підірве цю стабільність, учасники дискусії занепокоєні тим, що це виглядає дедалі менш імовірним - і надзвичайно залежить від стійкої прихильності західних прихильників України.

Щодо уроків, які Путін і його оточення можуть винести з війни, і як вони можуть вплинути на післявоєнну взаємодію росії зі світом, учасники дискусії підкреслили, що російське керівництво має інший світогляд, ніж західне. Вони навряд чи зроблять точні висновки про ціну війни, на які ми могли б сподіватися або очікувати, особливо якщо вони вважають, що війна призвела до певного успіху. Натомість, якщо росіяни отримають щось, що можна буде представити як перемогу, керівництво країни може дійти висновку, що високі ризики окупилися, і зміцнитися в експансіоністському мисленні.

Учасники дискусії також підкреслили ступінь співучасті у війні серед правлячої еліти та відсутність очевидної альтернативної фракції, яка б прагнула налагодити стосунки [із Заходом] та розбудовувати економіку. Натомість вони відзначили відчуття свідомої непокори та бажання кинути виклик Заходу і довести власну грізність. Аналогічно, для тих молодших когорт, які сьогодні входять до складу російської військової та урядової еліти, надзвичайна ризикованість [дій] режиму протягом останнього десятиліття, ймовірно, сприймається як така, що призвела до багатьох успіхів, що втілює віру в подібні конфронтаційні та зухвалі підходи. Постійна боротьба з екзистенційним ворогом (тобто Заходом) стала неофіційною ідеологією режиму, що створює страх, заохочує підтримку агресії за кордоном і виправдовує дедалі жорсткіший внутрішній контроль. Екстремальність нинішньої пропаганди, виправлення історії і ступінь репресій можуть поширити ці настрої в наступному поколінні ще ширше.

Проте доповідачі також висловлювали проблиски оптимізму, частково ґрунтуючись на змінах у російському суспільстві, що відбулися після розпаду Радянського Союзу. Один з доповідачів визнав, що сьогодні існує багато «потенційних Горбачових», відзначивши громадянське суспільство і більш активне населення, які все ще помітно існували напередодні війни. Зараз вони піддаються жорстким репресіям, але не були повністю ліквідовані. Так само відносна відсутність ентузіазму суспільства щодо війни може зрештою перетворитися на зречення від неї, якщо вона буде сприйматися як така, що привела країну до катастрофи. Таким чином, всі спікери погодилися з тим, що критично важливо продовжувати підтримку України з боку Заходу і заперечувати російські цілі у війні.

Зауваження

Перший учасник дискусії

Учасник дискусії розпочав свій виступ із заклику до смирення у ставленні до прогностичних суджень. Посилаючись на свою 20-річну історію [діяльності] в американському зовнішньополітичному співтоваристві, учасник дискусії зазначив, що в перші дні підйому Путіна по політичних сходах росії ніхто не міг передбачити, наскільки домінуючою фігурою він стане в російській і світовій політиці.

Учасник дискусії також звернув увагу на зміни в аналітичному потенціалі, що відбулися внаслідок змін у політичному режимі росії та її відносинах із Заходом. Він зазначив, що коли Путін прийшов до влади в 1999 році, доступ до даних для розуміння регіону був значно ширшим. Сьогодні західні дипломати і військові аташе значно обмежені в доступі до інформації, що призводить до відчуття «роботи у вакуумі». За таких умов іноді хибні припущення можуть легко поширюватися без негайного виправлення - динаміка, яка, за словами учасника дискусії, відіграла очевидну роль у прогнозах швидкої перемоги росії на початку війни з Україною.

Щоб підкреслити відносну невизначеність процесу прогнозування, навіть за наявності великої кількості даних, учасник дискусії нагадав про статтю Wall Street Journal 1990-х років під назвою «Професіонали проти жбурляння дротиків», в якій порівнювалися акції, прибуток по яких був спрогнозований інвестиційними аналітиками з Волл-стріт, з тими, що були обрані випадковим чином «жбурлянням дротиків», причому результати часто виявлялися приблизно рівними. Аналітики, що мають справу з росією, мають набагато менше даних і більше невизначеності, з якою їм доводиться боротися.

Незважаючи на ці виклики, учасник дискусії вказав на кілька сфер відносної визначеності:

• Росія є авторитарною державою і, швидше за все, залишиться такою, поки Путін буде живий. Відзначивши відсутність ознак розколу еліти або низових антирежимних настроїв, учасник дискусії підкреслив стійкість режиму і стверджував, що Путіна навряд чи вдасться усунути від влади в результаті війни. Хоча російська політична система має слабкі місця, він стверджував, що аналітики іноді занадто потурають бажаному, видаючи бажане за дійсне, як це було під час заколоту колишнього лідера «Групи Вагнера» Євгєнія Прігожина влітку 2023 року.

• «Воля до влади» нинішнього російського керівництва не є ірраціональною. Вони вірять, що зможуть «перетерпіти» Захід, і, навіть у найгіршому випадку, Україна стане лише сильно узалежненою «підопічною» Заходу, а не по-справжньому незалежною. Спираючись на цифри відносної стійкості, він зазначив, що росіян, ймовірно, влаштовує їхня позиція. Темпи виробництва артилерійських снарядів у США відстають від прогнозованих рівнів. Доповідач зазначив, що армія США виробляє 155-мм артилерійські снаряди на рівні 28 000 на місяць, в той час як росія, на піку, витрачає 20 000 снарядів на день. Хоча Сполучені Штати мають на меті збільшити виробництво до 80 000 до кінця 2025 року, учасник дискусії зазначив, що навіть ця цифра є меншою від попередньої мети в 100 000. Виклик, за словами доповідача, полягає в тому, щоб брати участь у війні в стилі Першої світової війни з країною, яка ніколи не «консервувала свою оборонну промисловість» і ніколи не приймала «модель Amazon Prime» для ведення війни.

З огляду на ці передумови, стверджував учасник дискусії, Сполучені Штати і Захід повинні бути відвертими щодо типу російського режиму і обставин, з якими вони мають справу. Він припустив, що ми робимо собі ведмежу послугу, коли надто захоплюємося «магічним мисленням», яке ігнорує ці факти - чи то про злам режиму, чи то про повалення режиму російським суспільством, чи то про надзвичайні успіхи України в контрнаступальних діях. Натомість, учасник дискусії рекомендував визнати стійкість російської політичної системи та ступінь співучасті еліти у війні як показник того, з яким російським режимом ми матимемо справу в майбутньому.

На завершення панеліст порівняв такий стан речей з радянським режимом часів Міхаіла Горбачьова. У тому випадку існували конкуруючі еліти з різними баченнями. Горбачьов і його оточення прагнули вийти на міжнародний рівень. Вони хотіли реформувати політичну систему країни та виправити економічні невдачі, спричинені гонкою озброєнь зі Сполученими Штатами. Сьогодні, підкреслив учасник дискусії, в російській політичній системі немає авторитетних голосів, які б прагнули лібералізації, налагодження стосунків або перетворення на «нормальну» країну в міжнародній системі. Натомість існує лише свідома «непокора» - ігнорування осуду, з яким зіткнеться росія за свої дії в Україні.

Другий учасник дискусії

У своєму виступі він зосередився на тому, на яку росію ми можемо очікувати після війни. Зазначивши, що те, що станеться під час війни, буде важливим фактором, який визначатиме цю траєкторію, він підкреслив потенційну роль внутрішньої громадської думки в росії у формуванні того, що станеться далі. Він звернув увагу на нещодавнє опитування, проведене в росії групою дослідників, які співпрацюють з «Левада-центром». Опитування мали на меті з'ясувати ставлення респондентів до війни та Путіна. Дослідники також використовували експериментальні методи для вимірювання щирості відповідей.

Учасник дискусії описав відповідні моделі опитувань до лютого 2022 року. Історично, пояснив він, опитування громадської думки в росії показували, що приблизно 40 відсотків населення хотіли більшої росії. Вони хотіли реінкорпорувати інші слов'янські республіки або повернутися до старих кордонів Радянського Союзу. Але опитування також показали, що вони не хочуть використовувати військові засоби для досягнення цієї мети. Наприклад, в опитуванні, проведеному в грудні 2021 року, в якому російським респондентам ставилося пряме запитання про те, що росія повинна робити в Україні, лише 8 відсотків обрали пряме військове втручання і лише 9 відсотків висловилися за озброєння українських сил, які «воюватимуть проти київського уряду». І це навіть після того, як внутрішні російські ЗМІ посилили висвітлення України та напруженості у відносинах з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) і Заходом. У лютому 2022 року, зазначив спікер, Путін, по суті, поставив росіян перед доконаним фактом: війна розпочалася, тому люди відповідно переорієнтували свої думки.

Опитування «Левада-центру», проведене в жовтні 2023 року, ґрунтувалося на попередніх дослідженнях. Воно включало повторне опитування багатьох з тих самих респондентів, які брали участь в опитуванні, проведеному в грудні 2021 року. Один з висновків полягав у тому, що лише 25 відсотків людей заявили, що вважають, що початок повномасштабного військового наступу був правильним рішенням. Інші відповіли, що воліли б зберегти статус-кво або досягти цілей росії за допомогою дипломатії, переговорів чи інших мирних підходів, або ж їм було важко відповісти. Зіткнувшись з триваючою війною, 44% заявили, що підтримують її продовження, тоді як 33% заявили, що виступають проти продовження війни. Це було поставлено як пряме запитання, тому спікер зазначив, що це, швидше за все, завищена оцінка реальної підтримки війни. З 44 відсотків, які підтримують продовження війни, пояснив учасник дискусії, приблизно п'ята частина - це ті, кого можна назвати «м'якими» прихильниками. Коли їм давали можливість розповісти про причини, чому вони підтримують війну, ці люди уникали відповідей на кшталт «Росія вчинила правильно», «просто використала неправильні методи» або «треба було діяти жорсткіше». Замість цього вони покладалися на раціоналізацію на кшталт «моя країна вчиняє правильно чи ні» або «незалежно від того, чи була війна справедливою, це наші хлопці воюють, і ми повинні їх підтримати зараз». В опитуванні були використані експериментальні методи, щоб оцінити, наскільки реальними були думки респондентів і ступінь переоцінки підтримки.

У сукупності ці дані свідчать про те, що близько третини російського суспільства є справжніми прихильниками війни в Україні. Хоча це значний показник, враховуючи злочинний характер війни, він також свідчить про те, що близько двох третин людей або мають певні побоювання щодо війни, або відсторонюються від неї - морально проблематична позиція, але це не те саме, що повна підтримка. Негативні емоції, такі як смуток і тривога, також домінують, тоді як експерименти з голосуванням показали низьку підтримку подальшого призову або масової мобілізації - результати, які можуть створити проблеми для політичного керівництва.

Навіть серед тих, хто вважає себе прихильником Путіна, підтримка війни не є переважною. Серед прихильників Путіна 47% не були рішучими прихильниками війни, а чверть заявили, що вони виступають проти війни. Спікер запитав, чому люди підтримують Путіна, якщо вони не згодні з його рішенням щодо війни. Відповідь, на його думку, полягає в економіці. Люди вважають, що економіка залишається стабільною або покращується, а отже, люди все ще добре почуваються в економічному плані. Цей факт, підкреслив він, має два наслідки: хороша новина полягає в тому, що якщо російська економіка суттєво ослабне, це може підірвати частину підтримки Путіна. Погана новина полягає в тому, що Путін має базу підтримки, не пов'язану з військовими діями. Таким чином, якщо війна піде погано, він все одно матиме підтримку, на яку можна буде спертися. У сукупності ці висновки свідчать про те, що здатність росії обходити санкції і тримати свою економіку на плаву була досить важливою, і що стан російської економіки в майбутньому може вплинути на тривалість перебування Путіна при владі.

На завершення учасник дискусії стверджував, що те, як закінчиться війна, може мати значні наслідки для росії в майбутньому. Застерігаючи від нереалістичного оптимізму, учасник дискусії припустив, що вирішальна поразка росії у війні в Україні може дискредитувати всю ідею мілітаристського ревізіонізму, подібно до того, як був дискредитований нацизм у Німеччині після Другої світової війни. Така поразка, можливо, не усуне ідею територіальної експансії, але може призвести до того, що більшість населення не захоче знову втягуватися у щось подібне до цього конфлікту. На жаль, з огляду на нинішній стан війни, зазначив учасник дискусії, така рішуча поразка виглядає малоймовірною. Учасник дискусії також зазначив, що навіть у випадку катастрофічної поразки він не бачить великої ймовірності того, що російська держава розпадеться на частини, як це сталося з Радянським Союзом.

Третя учасниця дискусії

Учасниця дискусії говорилп про роль громадської думки та економіки воєнного часу в росії. Відзначаючи надзвичайну складність розуміння того, що думають росіяни в нинішніх репресивних умовах воєнного часу, учасниця дискусії стверджувала, що дані соціологічних опитувань все ще цінні, якщо їх правильно використовувати з певними застереженнями. Наприклад, вона зазначила, що припускає 10-20-відсоткову похибку в позитивних цифрах опитувань щодо президента, і підкреслила важливість зосередження більшої уваги на тенденціях у даних, а не на прямих цифрах.

Учасниця дискусії послалася на інші дані нещодавнього опитування «Левада-центру», в якому росіян запитували про їхній настрій. Результати показали, що частка респондентів, які відповіли, що почуваються «відмінно» або «нормально», зросла з 74% до 81%. У той же час відсоток тих, хто відповів, що відчуває «стрес» або «страх», знизився з 25% до 18%. Негативні емоції переважають серед старшого та економічно забезпеченого населення, тоді як позитивні - серед молодшого та заможнішого. Доповідачка особливо відзначила позитивні настрої, висловлені заможною молоддю віком від 18 до 24 років у великих містах. Загалом, третина респондентів заявили, що вважають, що країна рухається у правильному напрямку. Також існує значна віра в лідерство Путіна.

Учасниця дискусії зазначила, що ці цифри відображають лише моментальний знімок поточного моменту, оскільки росіяни схильні мислити короткостроково - тижнями чи місяцями, усвідомлюючи, що все може швидко піти не так, як хотілося б. Але вона припустила, що основна причина позитивного підйому емоцій пов'язана з економікою. Незважаючи на війну, економіка не лише працює задовільно, але й для значної частини населення, що працює в уряді, на державних посадах або у військово-промисловому комплексі, війна покращила економічні перспективи. У менш центральних містах і містечках, де фабрики занепадали - вони раптом повернулися до життя, випускаючи зброю.

Хоча існує розрив між індивідуальним відчуттям добробуту і політичними поглядами на війну, зазначила учасниця дискусії, питання для путінського режиму полягає в тому, чи зможе він продовжувати в тому ж дусі: чи може режим підтримувати роботу заводів і щасливе життя молоді у великих містах, не вимагаючи загальної мобілізації? Вона припустила, що зміна цього балансу може призвести до зміни настроїв.

Звертаючись до питання про те, якою може бути післявоєнна росія, спікерка стверджувала, що Путін не хоче, щоб війна закінчилася. У нього є «гарматне м'ясо», в тому числі помилувані в'язні, яких відпускають воювати. Як яскравий приклад непокори режиму, організатор вбивства відомої журналістки Анни Політковської у 2006 році, яка повідомляла про порушення прав людини під час війни в Чечні, був помилуваний Путіним і відправлений воювати в Україну.

Отже, загалом, Путін махнув рукою на Захід і бачить себе у стані війни з ним. У цій війні він відчуває, що не програє, хоча й не зовсім перемагає. Його економіка процвітає, а війна тепер займає центральне місце в його ідеології. Хоча російська конституція не дозволяє офіційну державну ідеологію, зараз вона існує, заснована на поглядах Путіна на світ, включаючи постійну боротьбу з екзистенційним ворогом - Заходом і Сполученими Штатами. Путін вважає, що Захід в економічному та політичному плані перебуває в руїнах, і вірить, що він може нас «перечекати».

Учасник дискусії зазначив, що Путін сповнений рішучості знищити Україну і заявити про свою перемогу у війні, незалежно від її результату. Росії не потрібна перемога у війні в традиційному розумінні, пояснив учасник дискусії, оскільки Путін може подавати війну як перемогу для власного народу і для Глобального Півдня. Для нього набагато менше значення має те, чи вдасться переконати аудиторію у Вашингтоні. Учасник дискусії зазначив, що нинішня війна на Близькому Сході також вписується в наративні зусилля Путіна. Зокрема, на Глобальному Півдні росія використовує наративи про те, що Захід є імперським і колоніальним і намагається розірвати росію на частини і повалити режими, але проєктує росію як захисника світу, що розвивається, і визвольних рухів, які підтримував її радянський попередник під час Холодної війни. Ці наративи лежать в основі сучасних російських інформаційно-пропагандистських кампаній в Африці та інших частинах Глобального Півдня.

Учасниця дискусії висловила сумнів, що росія стримає свої експансіоністські амбіції в осяжному майбутньому, нагадавши аудиторії жарт про те, що «росія межує з будь-якою країною, з якою захоче», припускаючи, що росія і надалі матиме намір домінувати над своїми сусідами. Вона також сумнівається в тому, що режим паде, але відзначила значні підводні тенденції крихкості і непередбачуваності. Що стосується уроків, які російське керівництво могло б винести з війни, учасниця дискусії висловила думку, що воно може вважати її початок помилкою, але з тих пір стало зрозуміло, що затяжна війна може бути корисною для країни. Воєнні дії можуть зміцнити економіку та відродити старі галузі. Нестача продовольства в Африці та інші міжнародні проблеми можуть забезпечити нові робочі місця для російських найманців типу «Групи Вагнера». Війна також допомагає виправдати більш жорстку політику всередині країни (не ставити під загрозу стабільність) і ще більше просуває меседжі Кремля «не зв'язуйтеся з росією» за кордоном.

На завершення учасниця дискусії відзначила важливу динаміку зміни поколінь, що відбувається зараз, та її потенційні наслідки у майбутньому. Лише кілька років тому, до війни, зазначила вона, російська молодь вивчала іноземні мови, подорожувала і все більше відчувала себе частиною Європи. Але зараз відбувся повний перегляд підручників з історії, який супроводжується публічною мілітаризацією історії. Пропаганда стверджує, що Україна не є окремою країною - вона належить росії, і прославляє жертовність і смерть за Батьківщину. Це формуватиме свідомість молоді, яка сьогодні зростає в росії. Учасниця дискусії, однак, зазначила, що навіть у пізньорадянський період, після багатьох років впливу, багато студентів мали амбівалентне ставлення до офіційної пропаганди. Іншим важливим елементом сьогодні, як зазначила учасниця дискусії, є конкретизація почуття страху - навіть більшого, ніж агресія, - що інша країна «прийде за нами», як фреймворк для виправдання агресії та війни. Вона припустила, що це відчуття небезпеки пояснює значну частину підтримки війни, яка існує сьогодні.

Питання та відповіді

Після офіційних виступів трьох учасників пленарної дискусії модератор відкрив сесію для запитань та відповідей. Учасники дискусії відповіли на одне запитання від модератора та шість запитань від аудиторії.

Питання 1: Модератор розпочав сесію, задавши учасникам дискусії додаткові запитання щодо двох тем, які повторювалися в їхніх попередніх коментарях. По-перше, модератор запитав, які фактори, окрім цін на нафту та відносин з Китаєм, будуть вирішальними у визначенні майбутнього російської економіки. По-друге, модератор попросив учасників дискусії обговорити методологічні виклики, пов'язані з визначенням думки росіян.

Відповідь: Щодо питання про російську економіку, перший учасник дискусії розпочав відповідь із застереження щодо скептицизму стосовно економічного детермінізму. Він зазначив, що існує довга історія аргументів, які свідчать про те, що різні зовнішньополітичні рішення режиму Путіна були зумовлені економічними злетами і падіннями. Наприклад, коли вартість нафти висока, країна може використовувати свою вагу і бути більш активним міжнародним гравцем. Але учасник дискусії зазначив, що багато зобов'язань росії є дешевими у порівнянні з тими міжнародними проєктами та підтримкою союзників, які здійснював її радянський попередник. Занадто велика увага до російської економіки, на думку учасника дискусії, є ще одним хибним пошуком якогось питання, яке може підірвати режим. Водночас, західні політики свідомо вирішили не завдавати максимальної шкоди російській економіці через побоювання, що дії, необхідні для повного відключення росії від можливості продавати вуглеводні, також матимуть значний негативний вплив на західні економіки.

Відповідаючи на питання про те, що думають росіяни, учасник дискусії заявив, що його дратує зосередженість на середньостатистичній думці, оскільки росію насправді контролює надзвичайно невелика група людей. Він наголосив на важливості не думати, що ми розуміємо дії цієї правлячої еліти і те, як вони мислять (і, відповідно, що вони вчинятимуть та мислитимуть саме так, як ми собі уявляємо), а визнання того, що вони мають інший і вузький світогляд. Наприклад, світогляд Путіна сформований багаторічним досвідом роботи з викривленою інформацією від російської розвідки та бюрократичних організацій на додаток до його політичних інтересів та досвіду.

Менш досвідчені еліти в оточенні Путіна є ще більш провінційними у своєму світогляді, і навряд чи поділяють подібні координати із західними політиками, які приймають рішення. Він зазначив, що рівень «закладання» майбутнього країни - відкат 25 років глобалізації та національного багатства, щоб натомість обрати війну з Україною та потрапити в залежність від Китаю, Ірану та Північної Кореї - не піддається нормальному раціональному поясненню. У цьому контексті відсутність очевидних інакодумців або перебіжчиків на високому рівні багато в чому свідчить про те, з ким ми маємо справу. Той факт, що ми чуємо лише аргументи, які звинувачують Захід, свідчить про те, що найближчим часом західні дипломати і військові офіцери не матимуть розумних співрозмовників. Учасник дискусії також поставив під сумнів цінність зосередження на поглядах пересічних росіян, які не мають права голосу і не мають жодного механізму для вираження невдоволення, окрім вуличних протестів.

Щодо економіки росії, інший учасник дискусії погодився, що ми повинні бути обережними щодо монопричинних пояснень, таких як думка про те, що підтримка Путіна впаде, якщо економіка занепаде. Але учасник дискусії також стверджував, що майбутнє російської економіки є важливим питанням і потенційно вразливим місцем. Загалом, зазначив він, важливим фактором підтримки чинних лідерів є їхня здатність компенсувати людям втрати, спричинені катастрофами, кризами та війнами. У нинішньому випадку це передбачає, наприклад, переконання ключових російських бізнесменів у тому, що з'являться нові можливості (такі як захоплення і поглинання активів західних компаній, що йдуть з ринку), а також демонстрацію людям, що економіка може продовжувати розвиватися без труднощів. Вуглеводні, погодився учасник дискусії, є ключовим компонентом цього розрахунку. Однак учасник дискусії нагадав аудиторії про стійкість влади Путіна під час попередніх економічних спадів, включаючи економічну кризу 2000-х років. Путін використовував інші засоби для отримання підтримки, включаючи «згуртування навколо прапора», початок війни в Україні та анексію Криму в 2014 році. Зараз, коли прогнозується, що російська економіка повернеться до зростання - хоча деякі «санкційні оптимісти» і припускають, що російська економіка врешті-решт відчує більший удар - учасник дискусії відзначив невизначеність щодо того, коли і яким чином це станеться.

Другий учасник дискусії представив інший погляд на спробу зрозуміти погляди пересічних росіян у контексті нинішнього репресивного режиму. Він зазначив, що коли авторитарні системи є закритими настільки, що люди не мають жодного реального виходу, у поєднанні з високим рівнем тривоги та негативних емоцій, ці режими можуть стати крихкими. Прості події, які зазвичай не мають жодного впливу, можуть раптово спричинити серйозні зміни, хоча це важко передбачити. Ми бачили це на прикладі ефекту зараження, що запалив регіон і призвів до падіння лідерів, які керували країною десятиліттями, під час Арабської весни. У випадку з росією зараз, зазначив учасник дискусії, найбільш очевидним тригером для такої ланцюгової реакції і падіння режиму було б різке загострення війни. Але це неймовірно малоймовірно, як через поточний стан справ на полі бою, так і через звичну довгострокову стійкість авторитарних режимів. Крім того, у випадку з російським режимом, учасник дискусії зазначив, що Путін має глибокий запас довіри серед значної частини населення. Незважаючи на ймовірну 10-20-відсоткову похибку цифр, Путін все ще користується значною підтримкою. Дійсно, це твердження частково ґрунтується на економіці, але також на елементах особистої привабливості та стилю керівництва. І ці люди дивляться на Путіна і підконтрольні державі ЗМІ, які вказують їм, що думати - що не зовсім відрізняється від формування думок «згори донизу», яке ми також спостерігаємо серед партій у демократичних країнах.

Учасник дискусії відзначив, як ця внутрішня динаміка громадської думки впливає на військові зусилля росії та ставки на підтримку України з боку Заходу. Це включає можливість виникнення «гарячих точок», якщо режим буде тиснути занадто сильно, і потенційний простір для змін у російській громадській думці щодо війни. Частиною стилю керівництва Путіна протягом тривалого часу, зазначив учасник дискусії, є те, що Путін не позиціонує себе як вкрай агресивного, а [начебто] натомість робить розумні кроки, щоб протистояти загрозі з боку гарячого агресивного Заходу. Відповідно до цієї ідеї, він намагався применшити значення війни в Україні як «спеціальної військової операції» і загалом демобілізувати, а не мобілізувати громадськість. Прохання до громадськості бути готовою до самопожертви, припустив учасник дискусії, може бути вкрай непопулярним. Хоча учасник дискусії заперечував проти поняття «Homo Sovieticus», він охарактеризував очевидну пластичність російської громадської думки як типову для авторитарних режимів, де респонденти можуть побоюватися наслідків висловлення протилежних думок.

У цьому контексті, на думку учасника дискусії, особливої уваги заслуговує низький рівень підтримки та відсутність ентузіазму щодо війни в Україні, продемонстрований останніми соціологічними опитуваннями. Звичайно, зазначив він, ця ситуація сама по собі не призведе до падіння [режиму] Путіна. Але потенційно, у поєднанні з іншими факторами, вона може стати спусковим гачком. Найбільшу надію на середньостроковий оптимізм учасник дискусії вбачає у перемозі України. Хоча радикальні елементи, ймовірно, залишаться в російському суспільстві надовго, учасник дискусії заявив, що глибока поразка може спонукати багатьох у російському суспільстві поставити під сумнів керівництво, яке призвело до такої невдачі. Але будь-який такий результат значною мірою залежить від подальшої солідарності НАТО і продовження рішучої підтримки України з боку Заходу.

Щодо питання майбутнього російської економіки, третя учасниця дискусії розмірковувала над кількома факторами, які можуть мати довгострокові наслідки. Вона припустила, що значна залежність російської економіки від світових ринків вуглеводних енергоносіїв не буде тривати нескінченно довго, відзначивши прискорений рух до «зеленої» енергетики в Європі. У той же час, на думку учасниці дискусії, росія не може бути основним конкурентом у наступній хвилі новітніх технологій. Сполучені Штати і Китай, наприклад, лідирують у розвитку штучного інтелекту, а війна породила масову хвилю відтоку мізків - еміграція особливо висока серед молоді та високоосвічених людей.

Хоча Путін розглядав багатьох з цих людей як порушників спокою і вітав їхній від'їзд, зазначив учасник дискусії, економічна ціна буде значною. Оскільки так багато молодого покоління загинуло внаслідок війни та еміграції, ті, хто залишиться, будуть тими, хто, відповідно до радянської традиції, навчився не висовуватися, навіть якщо вони не згодні, а не підприємцями, які могли б розбудовувати економіку. Більше того, радянська традиція мовчазної незгоди часто поєднувалася з цинізмом і обманом держави, що посилювало корупцію. Це стало проблемою для росії під час війни, у військовій та закупівельній системах, а також у військах «Групи Вагнера», і корупція, ймовірно, продовжуватиме залишатися проблемою для російської економіки.

Щодо поглядів пересічних росіян, третя учасниця дискусії побачила як причини для занепокоєння, так і для оптимізму. З одного боку, вона занепокоєна тривалим впливом путінського «турбонаддуву негативних сил», в тому числі, наприклад, через вплив на покоління таких змін, як переписування шкільних підручників. Але учасниця дискусії також зазначила, що досі пам'ятає несподівану появу Горбачьова після років радянського правління та існування навіть сьогодні «потенційних Горбачьових». Учасниця дискусії нагадала, як лише кілька років тому в Москві з'явилися ознаки російського громадянського суспільства - від захисту прав жінок до допомоги тваринам і підтримки людей похилого віку. Хоча Путін намагався знищити цю незалежність і піддати громадянське суспільство величезному тиску, учасниця дискусії висловила переконання, що люди в росії сьогодні більш психологічно сильні, ніж 25 або 30 років тому - і це дає певну надію на майбутнє.

Питання 2: Оскільки багато коментарів учасників дискусії базувалися на певній формі «вічної війни», тобто на триваючому стані війни або конфлікту між росією та Україною, чи можуть учасники дискусії прокоментувати, як певна форма припинення вогню або тривалого перемир'я вплине на росію всередині країни і як це вплине на майбутні відносини між росією та Україною?

Відповідь: Зазначивши, що багато залежить від конкретного характеру перемир'я, другий учасник дискусії висловив занепокоєння, що такий розвиток подій може бути успішно «розкручений» путінським режимом як перемога росії. Хоча вже понесені великі втрати можуть завадити Путіну отримати значний приріст внутрішньої підтримки, можливість продемонструвати, що вони успішно боролися за мир і відновили стабільність, зміцнить владу Кремля, послабить опозицію і потенційно посилить думку про те, що щось можна здобути за допомогою військового експансіонізму. Це також дало б режиму час на перебудову. З іншого боку, конфлікт, що триває, навіть якщо він зайшов у глухий кут, підвищує ймовірність падіння режиму в тій чи іншій формі.

У цьому ж руслі перший учасник дискусії висловив серйозну стурбованість щодо пихи і надмірної самовпевненості, які може викликати у росії і російськоїї армії уявна перемога, якщо після всієї західної військової та ISR-підтримки України, українська здатність відновити контроль над свэою територію зупиниться або західна підтримка раптово припиниться. Це не тільки дало б росії перепочинок для відновлення і обмеження розплати за агресію, але й було б сприйнято як успіх. Учасник дискусії зазначив, що він бачить, як стратегічне і політичне співтовариство шукає якусь «нову рівновагу», але, ймовірно, її важко буде знайти. Натомість він очікує, що в осяжному майбутньому вздовж українсько-російського кордону спостерігатиметься постійне протистояння та гостра динаміка.

У той час як перший учасник дискусії вважав такий сценарій малоймовірним у 2024-2025 роках, третій учасник додав, що навіть якщо Путін якимось чином програє війну - принаймні, згідно із західною інтерпретацією - це не буде кінцем його зусиль з підриву України. Він продовжить ці зусилля іншими засобами - економічними, політичними чи таємними махінаціями. Учасник дискусії зазначив, що головна сила Путіна - це негатив, а не вирішення проблем, і що він продовжуватиме шукати шляхи для створення та загострення напруженості.

Питання 3: Якщо війна закінчиться так, що Путін зможе представити її як російську перемогу всередині країни, як це може вплинути на роль росії в ширшому регіоні в майбутньому? Як це також може вплинути на роль росії по відношенню до інших світових держав, таких як країни БРІКС, а також Єгипет, Ефіопія, Іран, Саудівська Аравія і Об'єднані Арабські Емірати?

Відповідь: Другий учасник дискусії відповів, що все, що звільнить росію від участі у війні і дозволить режиму заявити про якусь перемогу, дозволить йому поступово відновити свою силу, що матиме значення для відносин режиму як у регіоні, так і на глобальному рівні. Він зазначив, що через війну росія втратила значну частину свого авторитету і впливу в регіоні, над відновленням якого їй доведеться працювати. Це очевидно, наприклад, на Південному Кавказі та в Центральній Азії. Деякі режими, такі як Грузія, все ще досить тісно пов'язані з російським керівництвом і намагаються балансувати між ним і міжнародними впливами. Але в інших країнах, особливо в Казахстані, громадська думка значною мірою змінилася проти росії через війну. Багато лідерів у регіоні розчаровані Кремлем. Після закінчення війни росія зможе працювати над відновленням зіпсованих відносин, спрямувати ресурси на інші цілі, а її міжнародні партнери зіткнуться зі зменшенням тиску з метою забезпечення дотримання санкцій і обмежень. Враховуючи центральну роль Путіна, багато чого може залежати від тривалості його особистого перебування при владі. Але можна очікувати, що режим поступово відродиться як регіональна і міжнародна сила.

Питання 4: Під час Холодної війни Сполучені Штати використовували «політичну війну», «інформаційні операції» та інші підривні заходи для впливу на внутрішні наративи та політику в Радянському Союзі. Сполучені Штати також створили «Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода» і «Голос Америки», щоб забезпечити альтернативні джерела інформації. Однак сьогодні Сполучені Штати, здається, свідомо чи несвідомо вирішили відмовитися від таких можливостей. Чи існують можливості, подібні до тих, що використовувалися під час Холодної війни, щоб стабілізувати відносини з росією або зробити російський режим менш небезпечним?

Відповідь: Третя учасниця дискусії прокоментувала необхідність протидіяти путінському посланню росіянам про те, що Захід їх ненавидить і бажає їм зла. Путін активно використовує наратив про те, що помилково прагнути членства на Заході, оскільки Захід не чекає росіян. Обмеження на поїздки і візи ще до війни сприяли поширенню цієї ідеї. Сьогодні багато росіян відчувають себе ще більш відрізаними і відірваними від Заходу. Потужним контрмеседжем - особливо для молодих росіян - було б не відрізати себе від них і нагадати, що Захід хоче, щоб вони залишалися частиною світової спільноти.

Зазначивши, що проведення відповідної зовнішньої політики для забезпечення перемоги України у війні, ймовірно, є найбільш важливим, другий учасник дискусії запропонував розглянути дві важливі сфери. По-перше, на його думку, важливо не припиняти обміни людьми, залишаючи відкритими можливості для звичайних людей набувати досвіду в Сполучених Штатах. По-друге, що стосується медіа-проєктів, корисно зберігати альтернативні джерела інформації, доступні для росіян. Учасник дискусії зазначив, що жоден з цих способів не є «срібною кулею», але кожен з них може виявитися цінним у довгостроковій перспективі. Наразі росіяни все ще мають доступ до різноманітних альтернативних джерел інформації, але такий доступ не обов'язково трансформує громадську думку. Режим вміло надає громадськості причини не довіряти альтернативним джерелам новин. Більше того, дослідження підтвердили, що росіяни схильні довіряти західним джерелам менше, ніж вітчизняним ЗМІ, навіть якщо вони також ставляться до них з певною часткою цинізму. Хоча ті, хто обходить цензуру завдяки використанню VPN, як правило, менше підтримують Путіна, причинно-наслідковий зв'язок між цим явищем незрозумілий. Анти-путінські росіяни непропорційно часто шукають альтернативні джерела [інформації]

На додаток до зосередження уваги на підвищенні здатності України продовжувати боротьбу, перший учасник дискусії підкреслив, що найважливіша річ, яку можуть зробити Сполучені Штати, - це сформулювати довгострокове бачення і зобов'язання. Ми бачимо небезпечну росію, навіть якщо вона не така страшна, як Радянський Союз чи Китай, і ми повинні показати, що ми готові продовжувати впевнено протистояти їй, використовуючи ресурси і можливості, які ми можемо надати, і нашу систему союзів. Ми не можемо постійно шукати магічного прориву або брати участь у політизованих 6-місячних циклах планування. Це шкодить нашій стратегічній вазі. Формулювання довгострокового бачення вимагає відвертості перед американським народом, що ця війна триватиме довго і що не всі члени Альянсу і населення несуть однаковий тягар.

Під час Холодної війни, зазначив перший учасник дискусії, Захід не будував свою стратегію на надії, що Іосіф Сталін «впаде в душі». Зараз ми ризикуємо показати Путіну і російському керівництву, що ми або не можемо, або не хочемо продовжувати фінансувати цю війну і підтримувати Україну, що вимагатиме від нас незмінної прихильності протягом наступного десятиліття. Однак учасник дискусії висловив занепокоєння, що з початком виборчого року і глибоким відчуттям втоми і перенапруженості зовнішньої політики серед американського електорату, можливо, не знайдеться хороших короткострокових рішень, щоб уникнути цього відчуття відступу.

Питання 5: Прямими і непрямими наслідками війни росії в Україні стали кілька значних геостратегічних змін, які становлять загрозу для росії: Балтійське море стало «озером НАТО» з російською гаванню; в Чорному морі більше не домінує Чорноморський флот [рф]; на півночі поблизу російських стратегічних баз спостерігається більша активність Альянсу. Чи можуть учасники дискусії прокоментувати, як ці зміни можуть вплинути на бачення Путіна зараз і в майбутньому?

Відповідь: «Стратегічна глибина» завжди була важливою в російських концепціях національної безпеки, зазначив перший учасник дискусії. З цієї точки зору, для Путіна справи дійсно йдуть у неправильному напрямку. Дії росії створили на її кордонах ворожу країну з населенням у 40 мільйонів, до зубів озброєну західною зброєю, а також активізували НАТО. Але учасник дискусії застеріг від mirror-thinking. На його думку, росія вирішила, що вона не хоче бути процвітаючою, багатою на ресурси країною, як Канада, а натомість буде [обложеною] фортецею. Російське керівництво протягом останнього десятиліття неодноразово демонструвало готовність йти на небезпечні ризики і бачило, що ці ризики значною мірою окупаються. Учасник дискусії запропонував уявити собі перспективу сьогоднішнього російського офіцера, який у 2013 році обіймав звання майора. Цей офіцер став свідком низки подій: Едвард Сноуден приїхав до Москви в 2013 році, Росія анексувала Крим і розпочала війну на Донбасі в 2014 році, росія втрутилася в Сирію в 2015 році, втрутилася в президентські вибори в США в 2016 році, а потім почалися бурхливі події у внутрішній політиці США. Тим часом, зобов'язання Заходу захищати «кожен дюйм» території НАТО не поширюється на країни, що не входять до Альянсу, для яких існуючі зобов'язання Заходу здаються ризикованими. Отже, хоча росіяни усвідомлюють свою слабкість і обмеженість, вони також не бачать світ таким, яким ми хотіли б його бачити. Вони не вважають відновлення відкритих відносин із Заходом єдиним варіантом.

Питання 6: Десять років тому про росію часто говорили як про форму «гібридного режиму», що використовує «примус низької інтенсивності», а не більш відкриті репресії. Вона також часто використовувала більш приховані форми «гібридної війни» на міжнародному рівні, часто покладаючись на певні форми «правдоподібного заперечення» у своїх діях, як вдома, так і за кордоном. За цей час відбулися певні зміни в цій стратегії на обох фронтах, і вона певною мірою замінилася більш відкритими механізмами примусу, страху і агресії. Як учасники дискусії дивляться на цю еволюцію російської тактики у зв'язку з будь-якими змінами в ролі і потребі громадської підтримки в динаміці відносин російського режиму з суспільством? По-друге - у зв'язку з цим - Путін тримав ультранаціоналізм під контролем на початку свого правління, але ця форма дискурсу, можливо, набула більшої толерантності в останні роки, оскільки свобода вираження поглядів дедалі більше обмежується. Чи можуть учасники дискусії прокоментувати будь-які ризики, пов'язані зі зростаючою толерантністю до ультранаціоналізму, які ще не були висвітлені в дискусії?

Відповідь: Розглядаючи довгострокові тенденції, другий учасник дискусії зазначив, що рівень авторитаризму режиму Путіна зростає. Однак історично склалося так, що Путін також був обережним і не робив дій, які б радикально розходилися з переважаючою громадською думкою. Він часто був готовий відступити, коли стикався з опором, особливо на початку свого правління. У війні з Україною, однак, учасник дискусії припустив, що Путін вирішив діяти зараз відповідно до власних давніх переконань, можливо, з огляду на свій вік і бажану історичну спадщину. Відповідно, Путін свідомо обрав курс дій, який міг би йти всупереч громадській думці, але, ймовірно, він також розраховував, що з цим можна впоратися. З огляду на існуючий високий рівень схвалення Путіна, росія могла б демобілізувати людей, які не схвалювали його дії, намагаючись [при цьому] переконати якомога більшу частину населення.

Аналогічно у міжнародній та військовій сферах, другий учасник дискусії зазначив, що росія, можливо, раніше намагалася розширити свій вплив і досягти бажаних цілей, не відштовхуючи від себе людей. Ймовірно, обрання Володимира Зеленського спочатку розглядалося Кремлем як крок у цьому напрямку, оскільки Путін вважав його в основному проросійським і таким, що легко піддається маніпуляціям. Але коли Зеленський почав посилювати рух України до європейських прагнень, Путін, можливо, сприйняв це як поворотний момент і вирішив вдатися до більш екстремальних дій. Він, ймовірно, знав, що це буде коштувати йому значної ціни в плані необхідності більш жорстких репресій всередині країни, шкоди відносинам з союзниками і консолідації Заходу проти нього. Це пов'язано з переходом до страху і репресій всередині країни. Але Путін, ймовірно, також думав, що він накопичив достатньо сил, щоб здійснити це, що він зможе з часом відновити ці втрати і що ризик буде вартий того. Путін все ще працює над тим, щоб «продати» це, наприклад, російському народу.

Коментуючи нинішню роль націоналізму, третя учасниця дискусії також розповіла про те, що ультранаціоналізм існував у росії протягом тривалого часу, але Путін тримав його в узді - знову ж таки, доки він не був йому потрібен. Він довго врівноважував різні групи і тримав їх під контролем, але з 2014 року, як припустила учасниця дискусії, Путін, як правило, бачив, що ці групи приносять користь його режиму, і дозволив їм рости - прикладом цього є зростання [ролі] Євгєнія Прігожина і військових блогерів. Ці актори резонують з багатьма росіянами, стверджувала учасниця дискусії, оскільки вони апелюють до поширеної радянської ностальгії і бажання, щоб їхня країна все ще була великою. Нещодавнє опитування «Левада-центру» показало, що однією з найпоширеніших мотивацій є бажання «поставити Сполучені Штати на місце». Дії Прігожина влітку 2023 року продемонстрували, наскільки небезпечним був цей необмежений ультранаціоналізм навіть для режиму, і це призвело до придушення. Якщо він збережеться, ці суспільні настрої, які хочуть, щоб їхня країна була суворою і загрозливою, і надалі робитимуть росію небезпечною в майбутньому.

Питання 7: Остання людина, що задавала питання, описала дві характеристики росії, які часто зустрічаються в коментарях. По-перше, версія з 2014 по 2022 рік була висхідною і відчувала себе достатньо сильною, щоб розв'язати війну в Україні, і, по-друге, та, яку ми маємо сьогодні, циї позиції підірвані у військовому та економічному плані, яка знаходиться в невигідному положенні і неодмінно вдарить знову. Чи можуть учасники дискусії прокоментувати, чи обидві характеристики є точними і як пояснити різну динаміку ескалації та відносну небезпеку для інтересів США від цих двох версій російської держави?

Відповідь: Першого учасника дискусії набагато більше турбувала здатність України продовжувати боротьбу, ніж небезпека, яку росія становить для країн-членів НАТО. Він зазначив, що в інтерв'ю 2013 року президент Барак Обама заявив, що росіяни завжди будуть більше цікавитися Україної і що ця асиметрія інтересів забезпечить їм постійний вплив. Тепер, через 10 років, учасник дискусії запропонував американському політикуму замислитися над цим і запитати себе, чи це все ще правда, що Сполучені Штати готові просто дозволити війні закінчитися таким чином, щоб винагородити Путіна за його агресію. Чи Україна має значення для Сполучених Штатів зараз?

Другий учасник дискусії відзначив ризики обох версій, але не вважав їх протиставленими один одному. Зокрема, він відзначив ризики ядерної ескалації, пов'язані з кожним варіантом росії, в тому числі, якщо «висхідна росія» зразка 2014-2022 років залишиться без контролю. Коли справи йдуть погано у когось, хто має стільки неконтрольованої влади, ніхто ніколи не може бути впевненим. Але застосування ядерної зброї також буде вкрай непопулярним в росії, в тому числі серед еліти. Учасник дискусії назвав потенційне застосування ядерної зброї самогубним кроком для Путіна. З іншого боку, якщо Захід не дасть відсіч російському експансіонізму, стверджував учасник дискусії, це відкриє двері для інших ядерних держав до дій, подібних до тих, що росія зробила в Україні - і це може відкрити двері для всіх видів подальших небезпек ядерного розповсюдження та ескалації.

Друга секційна сесія: «Дивитись на Київ, думати про Тайбей»

Друга секційна сесія була присвячена тому, як уроки війни в Україні можуть бути застосовані до потенційного конфлікту в Індо-Тихоокеанському регіоні за участю Китаю. Модератор попросив учасників у своїх виступах відповісти на наступні питання, приділяючи особливу увагу наслідкам для Китаю:

• Чи буде війна між США та Китаєм більш чи менш імовірною, виходячи з результатів війни між росією та Україною?

• Які ключові уроки Народно-визвольна армія Китаю (НВАК) засвоїла на сьогоднішній день?

• Які ключові уроки повинен засвоїти Тайвань, щоб протистояти загрозі з боку Китаю?

Ця секційна сесія зібрала багатонаціональну групу спікерів з досвідом роботи в царині вивчення китайської армії та геополітичній ситуації в Індо-Тихоокеанському регіоні. Учасники дискусії зосередили свої виступи на тому, як війна в Україні сприймається в Пекіні і які уроки вона може донести про те, як виглядатиме можлива операція Китаю проти Тайваню. Розуміння того, як Китай сприймає війну в Україні, є дуже важливим, оскільки Сполучені Штати і Тайвань прагнуть стримати (і, в разі необхідності, перемогти) напад Китаю на Тайвань. Іншими словами, Сполученим Штатам необхідно зосередитися не лише на тому, щоб винести правильні оперативно-тактичні уроки з війни в Україні (наприклад, щодо ефективності систем озброєнь), але й на тому, щоб зрозуміти, які уроки виносить Пекін з огляду на свої власні політичні, інституційні та ідеологічні рамки.

Учасники дискусії визнали, що оскільки китайські та російські збройні сили мають схожу структуру і спільну інституційну та організаційну культуру, вони призначені для ведення бойових дій у схожий спосіб. Хоча китайсько-тайванський конфлікт відбуватиметься переважно в повітрі і на морі, тоді як війна в Україні ведеться переважно на суші, існують чіткі паралелі між тим, як росія воює в Україні, і тим, як можна очікувати, що Китай воюватиме проти Тайваню. І Китай, і росія також є ревізіоністськими державами у своїх регіонах. Сі Цзіньпін зобразив встановлення китайського контролю над Тайванем як мету, що має велике стратегічне і політичне значення - так само, як це зробив Владімір Путін щодо України. Поглиблення стратегічного зближення між Москвою і Пекіном також означає, що обидві держави дедалі більше обмінюються інформацією і навчаються одна в одної.

З усіх цих причин стратегічні, оперативні і тактичні уроки російського вторгнення в Україну будуть особливо актуальними - для Китаю, Тайваню і Сполучених Штатів - при обмірковуванні того, як розгортатиметься гіпотетичний напад Китаю на Тайвань.

Зауваження

Перший учасник дискусії

Учасник дискусії поставив запитання: «Про що думає Сі Цзіньпін?». По-перше, всі думки про те, що думає Сі, є спекуляціями, оскільки китайська політична система практично не є прозорою. По-друге, результат війни в Україні вплине на мислення Сі Цзіньпіна, і це мислення буде іншим, якщо Путін програє.

На мислення Сі впливають ще кілька ключових факторів: міцність коаліції на чолі з США (яка вже демонструє ознаки розколу); довгостроковий вплив санкцій на російську економіку; а також те, наскільки Україна і Близький Схід відволікають Сполучені Штати від їхньої стратегії «Китай понад усе».

Об'єднання Китаю і Тайваню є принципово політичною проблемою, тому будь-яке застосування сили буде в політичному контексті. Сі наказав НВАК бути готовими захопити Тайвань до 2027 року, але він знає, що мирна інтеграція була б набагато кращою для Китаю. Що стосується уроків, отриманих Китаєм, учасник дискусії акцентував увагу на наступному.

По-перше, війна непередбачувана, і вогнева міць не гарантує перемоги. Невдачі росії на сьогоднішній день підкреслює для Сі, наскільки важким може бути завоювання Тайваню. Український опір був несподіваним, тому Китай повинен подвоїти свою інформаційну кампанію, щоб підірвати готовність тайванців чинити опір. Щоденний наратив Пекіна зосереджений на підриві впевненості Тайваню в тому, що Сполучені Штати прийдуть на його підтримку в разі вторгнення Китаю. Китай неодноразово наголошує, що Сполучені Штати не надсилали жодних військ в Україну.

Сі глибоко занепокоєний впливом масової російської корупції на російські збройні сили. Тому Сі подвоїть свої зусилля по боротьбі з корупцією в НВАК і оборонній промисловості. Сі був здивований силою підтримки України з боку США та їхніх союзників. Європейський Союз і Глобальний Південь мають ключове значення для будь-якої боротьби між США і Китаєм, і кожен з них залишатиметься у фокусі інформаційних кампаній Китаю.

Для Сі геополітичні інтереси Європи в цьому конфлікті переважають над економічними інтересами Європи. Наприклад, щоб підтримати Україну, Німеччина пішла на економічні втрати, скоротивши імпорт енергоносіїв з росії. Сі також гостро усвідомлює соціальну нестабільність, яку спричиняє конфлікт у росії, що призвело до протестів, «заколоту Вагнера» і втечі росіян з країни. Він вважає, що якщо Китай вторгнеться на Тайвань, китайський народ повинен бути готовим «проковтнути гірку пігулку».

Сполучені Штати зняли питання застосування ядерної зброї з порядку денного під час конфлікту в Україні, тому ключовим питанням є те, якого висновку дійде Сі щодо цінності погрози застосування ядерної зброї у потенційному конфлікті з Тайванем. Однак учасник дискусії висловив сумнів, що позиція США щодо ядерної зброї є такою самою щодо Тайваню, як і щодо України. Прагнення гарантувати, що ядерна зброя не буде аргументом у конфлікті за Тайвань, може бути рушійною силою для досягнення мети Сі, яка полягає у створенні 1000 ядерних боєголовок до 2030 року. Сі особливо стурбований шкодою, яку економічні санкції завдають російській промисловості.

Сьогодні китайська економіка є головним пріоритетом Сі. Він прагне досягти «незворотного шляху до омолодження» і знає, що конфлікт на Тайвані матиме величезний вплив на економіку. Міжнародні лідери нагадують Сі, що війна зруйнує економіку Китаю, і вказують на той факт, що 500 іноземних корпорацій вже залишили росію. Таким чином, Китай вживає заходів, щоб убезпечити себе від економічних наслідків майбутнього конфлікту з Тайванем. Залишається ключове питання: Чи можуть Сполучені Штати протидіяти цим зусиллям?

Учасник дискусії дійшов висновку, що російсько-українська війна посилила фокус Сі на мирному об'єднанні. Але якщо Тайвань або Сполучені Штати перетнуть червоні лінії Китаю, Сі, знову ж таки, вторгнеться, незважаючи на ціну.

Другий учасник дискусії

Учасник дискусії розпочав із застереження, що важко сказати, чого НВАК може навчитися з війни в Україні. Вся доступна інформація походить з відкритих джерел, тому політично чутливі питання не обговорюються. Більше того, навіть у цих відкритих джерелах погляди НВАК продовжують еволюціонувати. Нарешті, на погляди НВАК впливає те, що пише про Україну західний світ.

Тим не менш, НВАК докладає величезних інтелектуальних зусиль для розуміння наслідків цього конфлікту і визначила чотири потрясіння:

• російське вторгнення саме по собі було шоком, оскільки керівництво НВАК не думало, що воно станеться;

• швидка реакція міжнародної спільноти на вторгнення здивувала НВАК;

• російська військова поразка і її очевидна невмілість шокували НВАК так само, як і Захід.

• у будь-якому конфлікті слід серйозно ставитися до занепокоєння щодо можливості ядерної ескалації.

Публічні тенденції та розмови свідчать про те, що кожен китайський університет та аналітичний центр вивчає конфлікт і публікує [присвячені його перебігу] роботи. Учасник дискусії зазначив, що високопоставлені представники НВАК заявили, що війна в Україні не змінила концепції НВАК щодо ведення війни, але посилила занепокоєння НВАК щодо складності проведення скоординованих операцій. Учасник дискусії відзначив наступні висновки з [профільної] літератури [опублікованої в] КНР:

• Значно більше обговорюється питання затяжної війни. Більшість схиляється до думки, що війна за Тайвань буде затяжною. Насправді, будь-який конфлікт має потенціал бути затяжним, тому НВАК повинна створити запаси матеріальних засобів ведення війни і бути готовою до значних втрат основних видів озброєнь і людей. Знову з'явилося розуміння того, що кількість дійсно має значення. Одним з наслідків цього є те, що НВАК повинна думати про співвідношення витрат і ефективності, особливо про фактичну вартість повітряно-наземних операцій.

• Війна буде зусиллям усього суспільства, що вимагатиме набагато більшого злиття армії та суспільства, ніж те, якого наразі досяг Китай; російсько-українська війна показала, що НВАК повинна заздалегідь підготувати націю. НВАК бачить, що нездатність росії підготувати націю призвела до недостатньої громадської рішучості, яка була посилена нездатністю росії мобілізувати свою економіку. НВАК бачить вплив економічних санкцій на російську економіку і армію і думає над тим, як пом'якшити цей вплив.

• Війна буде всеохоплюючою і вимагатиме координації дій пілотованих та безпілотних платформ на суші, морі, в повітрі, космосі, в галузі радіоелектронної боротьби і в когнітивних сферах. НВАК публікує велику кількість нової [профільної] літератури з питань міжгалузевої координації, намагаючись зрозуміти її наслідки. Проте фундаментального переосмислення питання бойових дій у всіх сферах - а не скоріше поліпшення координації між різними сферами ведення бойових дій - не відбулося.

• Жодний домен (простір) ведення бойових дій війни не може бути проігнорований. Жодна «чарівна зброя» не буде вирішальною, але використання росією ядерної зброї як тактики брязкання шаблею викликає багато коментарів з боку Китаю.

• Переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК) і мобільні протиповітряні системи довели, що перевага на малих висотах є критично важливою. Наразі ані росія, ані Україна не посилають пілотовані літаки в [контрольований] повітряний простір одна одної.

Таким чином, НВАК аналізує всі аспекти конфлікту і все ще обмірковує отримані уроки. Схоже, що НВАК вважає, що її реформи йдуть правильним шляхом, але вона по-новому оцінює труднощі сучасної війни.

Третій учасник дискусії

Учасник дискусії почав з того, що тайванський народ тепер бачить, що війна можлива. Вони вважають, що Сі може переоцінити можливості НВАК і недооцінити рішучість Тайваню, що може спонукати його до спроби вторгнення. У тотальній війні з Китаєм Тайвань повинен використовувати той самий підхід, який допоміг Україні. Перш за все, він повинен організувати використання всієї наявної живої сили, оскільки НВАК має 2 мільйони військовослужбовців, тоді як Тайвань - лише 200 тисяч. Крім того, необхідно вдосконалити мобілізаційні процеси і підготовку. Зараз Тайвань збільшує кількість бригад берегової оборони з 7 до 12 і розгортає до 18 бригад оборони міст. Раннє попередження має вирішальне значення для забезпечення часу на мобілізацію.

На сьогоднішній день Тайвань недооцінює логістику і повинен зробити це важливим напрямком своєї діяльності. Тайвань має бути готовим до тривалої війни. Багато країн надавали логістичну підтримку Україні, але, на жаль, Тайвань є островом, тому він не може розраховувати на те, що поставки надходитимуть безперешкодно. Він повинен підготувати більше матеріальних засобів.

Тайвань починає серйозніше ставитися до системи цивільної оборони. У майбутньому він може створити озброєну організацію цивільної оборони. Те, що українське керівництво залишилося в Києві, було критично важливим. Вони залишилися і керували. Не менш важливо, що українці подолали російські спроби обезголовлення. Більше того, Україна оголосила надзвичайний стан, тому жоден [придатний до несення служби] чоловік не зміг [легально] покинути країну. Тайвань має бути готовим зробити те саме.

Міська війна дає значні переваги для оборони. Тайвань повинен розглянути, як він може використати свої прибережні міста, щоб уповільнити китайські сили вторгнення. Аналогічно, використання Україною психологічних операцій та інформаційних операцій за допомогою онлайн-відео було потужним інструментом в обороні України. Тайваню необхідно розвивати ці можливості і бути готовим застосувати їх ще до початку конфлікту.

Безпілотники для розвідки, спостереження, рекогносцировки і проведення атак є основними мультиплікаторами бойової потужності як для росії, так і для України. Тайвань купує і виробляє 3 000 безпілотників, але цього буде недостатньо. Україна закуповує безпілотники по всьому світу десятками тисяч одиниць. Російські міни і траншеї зупинили український контрнаступ. Тайваню потрібно інвестувати і в те, і в інше.

Нарешті, нові опитування політичної думки показують, що 65% тайванців готові боротися проти китайського вторгнення. Після російського вторгнення в Україну виникло багато тайванських добровольчих організацій цивільної оборони, але вони тренуються з муляжами зброї.

Питання та відповіді

Після офіційних виступів трьох учасників панельних дискусій модератор відкрив сесію для запитань та відповідей. Учасники дискусії відповіли на чотири запитання від аудиторії.

Питання 1: Якою мірою впевненість НВАК (що вона на правильному шляху) можна пояснити «підтверджувальним упередженням», тобто тим, що НВАК зосереджується на тих елементах російсько-української війни, які підтверджують її заявлену політику модернізації?

Відповідь: Другий учасник дискусії заявив, що в Китаї, схоже, існує поєднання «підтверджувального упередження», і обмежених поглядів, які можуть бути висловлені публічно. Китайці пишуть: «Ось що росія зробила неправильно», а потім впевнено заявляють, що «ми не зробимо тих самих помилок».

Питання 2: Який вплив матиме переобрання Дональда Трампа на посаду президента США?

Відповідь: Третій учасник дискусії заявив, що Тайвань наразі зосереджений на власних січневих виборах (Лай Чін-те був обраний президентом 13 січня 2024 року, а інавгурація відбудеться 20 травня 2024 року). Китаю не подобається тайванська Демократична прогресивна партія (ДПП) Лая, яка продовжить зосереджуватися на зміцненні оборони Тайваню. Китай активно намагався вплинути на вибори, аби не допустити перемоги ДПП. Переобрання Трампа турбує тайванців. Учасник дискусії заявив, що він вірить, що Трамп припинить підтримувати війну в Україні. Тайванці також побоюються, що Трамп скоротить допомогу Україні, що матиме наслідки для Тайваню. З іншого боку, Китай також не любить Трампа. Підсумовуючи, учасник дискусії не був упевнений, яким може бути вплив переобрання Трампа.

Перший учасник дискусії заявив, що тайванський співрозмовник сказав йому, що поразка України є екзистенційною загрозою для Тайваню, оскільки безпека Тайваню безпосередньо пов'язана з результатом в Україні. На жаль, є група американських республіканців, які наполягають на скороченні допомоги Україні. Що ще гірше, Тайвань побоюється, що навіть президент США Джо Байден може бути не в змозі продовжити підтримку України.

Питання 3: Чи вважають китайці підтримку Путіним Віктора Орбана в Угорщині уроком того, як силовий підхід може розділити Європу?

Відповідь: Перший учасник дискусії заявив, що Китай шукає будь-яку можливість розділити Європу. «Група 17+1» була спробою зробити це. («17+1» - ініціатива Китаю, спрямована на поглиблення економічного та інвестиційного співробітництва з групою з 17 країн Центральної та Східної Європи. На піку свого розвитку європейський компонент партнерства включали Албанію, Боснію і Герцеговину, Болгарію, Хорватію, Чеську Республіку, Естонію, Грецію, Угорщину, Латвію, Литву, Чорногорію, Північну Македонію, Польщу, Румунію, Сербію, Словаччину, Словенію та Хорватію. Три балтійські країни вийшли зі складу групи у 2022 році). Немає сумнівів, що Угорщина є потенційним клином, але Китай шукає відносини з будь-якою окремою країною, яка може послабити європейську єдність. Однак є різниця. Путін прагне хаосу в міжнародному співтоваристві. Сі - ні.

Питання 4: Що думає НВАК про баланс між наступом і обороною? Чи вважає вона, що оборона отримує перевагу? Чи відвертають бойові дії в Україні Китай від морського десанту до кампанії з нанесення ударів або блокади?

Відповідь: Другий учасник дискусії заявив, що він не бачив жодного обговорення балансу між наступом і обороною, але це обговорення цілком може бути поза переліком прийнятних [для обговорення] тем. Він не впевнений, що російські прорахунки змушують Китай переосмислити можливість вторгнення, але дискусія демонструє, що таке вторгнення може бути надто дорогим.

Третій учасник дискусії заявив, що Китай використовує формулювання стратегії «мета-шляхи-засоби». Якщо метою є контроль над Тайванем, тоді спрацює лише вторгнення і окупація. Тайванський народ не прийме китайський контроль. Учасник дискусії не вважає, що блокада спрацює.

Третя секційна сесія: Навчання, оснащення та захист союзників і партнерів

Значній - навіть дивовижній - стійкості Збройних сил України передували скоординовані зусилля з боку Сполучених Штатів і членів Організації Північноатлантичного договору щодо реформування, підготовки і оснащення українського оборонного відомства і збройних сил. Таким чином, третя секційна сесія досліджувала успіхи і невдачі цих зусиль, а також ширші уроки, що випливають з них для майбутніх конфліктів. У своїх виступах учасникам було запропоновано відповісти на наступні питання:

• Який вплив мали іноземні тренування, обладнання та консультації на оборонну політику, стратегію, доктрину та бойові характеристики України у 2014-2022 роках, і чи мали вони взагалі?

• Що могли б зробити іноземні постачальники цієї допомоги по-іншому, аби досягти більшого ефекту чи впливу?

• Які чинники дозволили США, їхнім союзникам та партнерам наростити матеріальну допомогу Україні у 2022 році та які виклики довелося подолати у цьому процесі?

Учасники дискусії визнали прогрес, досягнутий Збройними силами України та оборонним відомством з 2014 року. Тим не менш, учасники дискусії підкреслили, що обмеження як з боку постачальників, так і з боку набувачів допомоги гальмували ефективність іноземних ініціатив з підготовки, оснащення та реформування України до початку повномасштабного вторгнення росії. У 2014 році українські військові і оборонні установи були пронизані корупцією і бюрократичною інерцією, що робило зусилля з реформування особливо складними. Іноземним ініціативам не завжди вдавалося подолати ці бар'єри. Короткостроковість перебування радників, брак культурної компетенції та обмежений доступ до міністерства оборони України знижували їхню ефективність. За цих умов збільшення кількості радників і допомоги не завжди призводило до більшого успіху. Натомість іноземні зусилля були найбільш ефективними, коли вони зосереджувалися на короткострокових, досяжних цілях, обходили часто деструктивний вплив високопосадовців і працювали в команді з реформаторськи налаштованим персоналом міністерства.

Після повномасштабного вторгнення росії американське підприємство зі співробітництва в галузі безпеки змогло швидко відреагувати на вимоги щодо матеріально-технічного забезпечення і тактичної підготовки, застосувавши екстремальні повноваження. На практиці це вимагало спеціальної адаптації та впровадження процесів і процедур, які мають бути сталими. Серед основних недоліків, які виявив конфлікт в Україні, - недоліки американських запасів і наслідки поганої «докризової» координації з союзниками і партнерами щодо прогалин у готовності. Хоча підготовка за конкретними платформами була достатньо швидкою і відповідала потребам України, більш просунуті колективні навчання часом були відірвані від фронтових реалій української армії.

Зауваження

Перший учасник дискусії

Визнаючи, що Сполучені Штати, їхні союзники і партнери досягли вражаючого прогресу в удосконаленні Збройних сил України та оборонних інституцій до 2022 року, перший учасник дискусії підкреслив, що є ще багато можливостей для вдосконалення. Зокрема, політичні та соціальні реалії української армії в 2014 році в поєднанні з неоптимальними дорадчими зусиллями наклали певні обмеження на те, чого змогли досягти зовнішні суб'єкти. Багато з цих викликів, на думку учасника дискусії, залишаються актуальними і донині.

Серед інгібіторів успіху була названа невідповідність між культурними нахилами українських військовослужбовців і чиновників та їхніх іноземних радників. «Сполучені Штати і Україна - це як день і ніч (chalk and cheese - абсолютно різні)», - описав учасник дискусії. Пережитки радянської культури дійсно помітні в українському оборонному відомстві і проявляються в різних питаннях - від страху підлеглих приймати рішення замість своїх начальників до кількості особового складу в батальйоні. Політичні виклики посилили ці культурні бар'єри, оскільки політичні лідери в Україні часом не змогли забезпечити необхідне «прикриття» для значущих реформ після 2014 року.

Ці бар'єри працювали в тандемі з «бюрократичним підходом мирного часу» з боку надавачів допомоги, що перешкоджало зовнішнім зусиллям у 2014-2022 роках. Короткостроковість перебування радників в Україні призвела до того, що зовнішні гравці не змогли досягти повноцінного розуміння цих політичних і культурних бар'єрів або розробити рішення, які б відповідали імперативам воєнного часу. Незважаючи на ефемерну присутність радників в оборонних установах України, учасник дискусії визнав, що нестача кадрів у посольстві США підірвала здатність вищих посадових осіб оборонного відомства/аташе з питань оборони «робити щось стратегічне». «Такий підхід мирного часу не підходить для війни», - зазначив учасник дискусії.

Таким чином, учасник дискусії пояснив успіх іноземних консультацій, тренувань та оснащення тим, що іноді вдавалося обійти втручання українських безпекових еліт та прийняти більш проактивний та оперативний підхід з 2022 року. Учасник дискусії підкреслив, що успішний розвиток українського флоту став можливим завдяки відсутності залучення українського Генерального штабу. Успіхи, досягнуті українськими силами спеціальних операцій, були досягнуті схожим шляхом; вищі ешелони українського оборонного відомства були відносно осторонь або незацікавленими в цьому питанні. В інших сферах, таких як успіхи України в галузі протиповітряної оборони, успіху сприяла здатність США швидко реагувати на технічні питання особового складу української армії.

Другий учасник дискусії

Повторюючи багато з цих тем, другий учасник дискусії пояснив значну частину прогресу, що спостерігається в українській армії, ініціативами реформаторів, які прийшли до влади в Україні після Євромайдану 2014 року (Революції гідності), а не лише зусиллями зовнішніх гравців. Надто амбітні реформаторські ініціативи часто не відповідали політичним реаліям в Україні. Учасник дискусії описав, що Міністерство оборони складається з представників радянського та пострадянського поколінь. Проблема пошуку ефективних поборників реформ всередині міністерства виявилася перешкодою на шляху до успіху більш масштабних реформаторських зусиль.

Ці перешкоди поєднувалися з радниками, яким часто не вистачало доступу та культурної компетенції, щоб їх подолати. Багато з них не бажали заглиблюватися у внутрішні махінації Міністерства оборони та збройних сил України. Нереалістичні очікування, затримки з укомплектуванням штату технічних радників, небажання іноземних держав направляти радників в Україну через небезпечні умови, а також брак іноземного персоналу з відповідними технічними навичками для консультування українського міністерства оборони ще більше ускладнювали зусилля іноземних партнерів. «У нас було понад 120 радників, половину з яких ніколи не бачили в міністерстві», - зазначив учасник дискусії.

Таким чином, учасник дискусії пояснив значну частину прогресу, що спостерігається в українській армії з 2014 року, ініціативами українських реформаторів у після-Майданній Україні, а не лише зусиллями зовнішніх гравців. Учасник дискусії дійсно описав інтенсивний підхід цивільного Офісу оборонних реформ України до пошуку «правильних людей» з українського боку для просування реформ.

Саме тоді, коли іноземні ініціативи реагували на українські запити та орієнтувалися на вимірювані (і досяжні) результати, вони досягали успіху. Учасник дискусії описав підхід «цільових груп», застосований для розвитку нішевих спроможностей в українській армії, включаючи сили спеціальних операцій, військову розвідку та національну поліцію. У цих випадках скромні за обсягом, але цілеспрямовані іноземні консультативні зусилля досягли непропорційно високих результатів. Насамкінець учасник дискусії закликав до більш активної іноземної взаємодії з українським громадянським суспільством, необхідності узгодити українську навчальну доктрину з реаліями, з якими стикаються українські війська на фронті, і, що найважливіше, до того, щоб іноземні радники були відкритими до навчання у своїх партнерів.

Третій учасник дискусії

Третій учасник дискусії зосередив увагу на безпосередньому перебігу та наслідках повномасштабного вторгнення росії. Підкреслюючи навмисно громіздкі, цілеспрямовані і методичні процеси, що лежать в основі американської співпраці в галузі безпеки, він розповів, як «система, розроблена для повільної роботи, змогла досягти величезних успіхів» Ці досягнення були численними і, за словами учасника дискусії, «не схожими на те, як ми зазвичай ведемо справи». Лише за одним лише обсягом і різноманітністю, ці передачі спричинили за собою пакети Presidential Drawdown Authority вартістю у мільярди доларів, включно з новими наборами можливостей, які ніколи не були надані Україні чи будь-якій пострадянській країні, і для яких не було жодного технічного посібника.

Задовольнити ці вимоги було нелегко. З одного боку, це вимагало надзвичайно багато часу, уваги і залучення президента і міністра оборони. Це також вимагало звернення в екстремальних ситуаціях до владних структур для подолання бюрократичних процесів, які не підходять для воєнного часу. І, в свою чергу, підприємство з питань безпекового співробітництва розробило спеціальний набір процедур, процесів і систем для управління новими вимогами, що постали перед ним. Наприклад, зі збільшенням обсягу, швидкості і значущості запитів України офіс [США] зі співробітництва в галузі безпеки швидко перевантажився і стала очевидною потреба в оперативному штабі. У цьому випадку присутність XVIII повітряно-десантного корпусу змогла взяти на себе цю роль.

Незважаючи на адаптивну природу співпраці у сфері безпеки, учасник дискусії описав деякі проблеми, що виникають у процесі прискорення надання допомоги у сфері безпеки у воєнний час. Серед основних недоліків, які виявив конфлікт в Україні, є недоліки американських запасів, особливо коли йдеться про боєприпаси і запасні частини. Розмір [оборонної] індустрії дійсно був розрахований на потреби мирного часу, що зробило її непристосованою до підвищених вимог, які поставив перед нею конфлікт в Україні. «Ми повинні фундаментально переосмислити наші запаси», - зазначив учасник дискусії. Він також застеріг, що така кризова позиція може виявитися нестійкою для справи, навіть якщо політична воля донорів залишиться незмінною.

Окрім прогалин у здатності оборонно-промислової бази США до швидкого масштабного виробництва, досвід України демонструє необхідність подальшої координації з союзниками і партнерами потреб у підтримці і логістиці. «Ми, у Сполучених Штатах, насправді не розуміємо загальних проблем з готовністю, які мають наші союзники і партнери», - підсумував учасник дискусії, наголосивши на необхідності докризового діалогу з союзниками і партнерами про ці недоліки.

Питання та відповіді

Після офіційних виступів учасників третьої секційної сесії модератор відкрив сесію для запитань та відповідей. Учасники дискусії та аудиторія обговорили природу та ефективність навчальних ініціатив, як українці можуть надати донорам більше свободи дій у забезпеченні виконання запитів, а також роль іноземних ініціатив у формуванні українських підходів до «децентралізованого командування».

Питання 1: Перше питання стосувалося ефективності закордонних навчальних ініціатив.

Відповідь: Усі три учасники дискусії погодилися, що навчальні ініціативи до 2022 року загалом були недостатніми, і, хоча підготовка на рівні платформ покращилася, прогалини залишилися. По-перше, брак «партнерсько-орієнтованих» колективних навчань перешкоджав проведенню ЗСУ масштабних загальновійськових маневрів. В інших випадках іноземні інструктори вперто дотримувалися іноземних стандартів, не враховуючи тактику, техніку і процедури, які українці застосовують у польових умовах. Відповідно, тренування іноді були відірвані від реалій, з якими українські сили стикаються на місцях. Наприклад, коли українцям казали «піти іншою дорогою», щоб уникнути мінних полів, інструктори не усвідомлювали глибини російських мінних полів. Деякі навчання навіть не включали використання БПЛА. Крім того, в інших випадках іноземним інструкторам бракувало бойового досвіду, який можна було б порівняти з досвідом їхніх українських колег.

Питання 2: Як Україна може краще формулювати свої запити на матеріально-технічне забезпечення, щоб врахувати свою спроможність до інновацій?

Відповідь: Учасники дискусії відзначили, що українці продемонстрували цінність поєднання старого іноземного обладнання з новими технологіями для заповнення прогалин у можливостях. Ця діяльність варіюється від так званих FrankenSAM (наземні ЗРК), які можна було побачити на полі бою, до використання українськими командирами мобільних додатків для надання вогневої підтримки сухопутним військам. Ця здатність значною мірою була підтримана притоком місцевих технічних фахівців в ЗСУ, починаючи з 2014 року. Тим не менш, донори не в повній мірі оцінюють цей інноваційний потенціал, а українські запити на озброєння є занадто специфічними, щоб повністю його використати.

Питання 3: Якою мірою ініціатива щодо малих підрозділів, яку ЗСУ продемонстрували з 2022 року, є доказом того, що зусилля з підготовки та навчання за кордоном до 2022 року були успішними?

Відповідь: Деякі учасники дискусії застерігали від того, щоб західні спостерігачі «бачили те, що хочуть бачити» і переоцінювали свій вплив на децентралізований підхід до прийняття рішень в Україні. Насправді, ініціатива, продемонстрована нижчими ешелонами ЗСУ, може бути більшою мірою пов'язана з поганим або обмеженим керівництвом з боку вищого керівництва, ніж з успіхом іноземних освітніх ініціатив. Такий децентралізований підхід викликає занепокоєння щодо створення надійних стандартів у збройних силах і може передвіщати проблеми з просуванням адаптивних і вмотивованих командирів у системі.