ТИ ВЖЕ ПІШОВ, ДРУЖЕ?
Знаєте, дуже важко навіть згадувати той момент, коли твій друг, особливо вірний, залишає тебе на самоті. Часто кажуть, що колись він повернеться — можливо, у кращому образі, ніж був. Той самий. Або вже інший? Це залежить від того, як його любили. Але такого, яким він був, більше не знайдеш. Дійсно…
Хтось каже, що іноді вони збираються на веселку і обіцяють повернутися. Хтось — що ми ще побачимось. Ось такі вони, наші пухнасті друзі: вірні, добрі, щирі. У них таке коротке життя… Вони вірніші за людей. Добріші. Вони відчувають. І можуть одним поглядом передати те, що люди інколи не можуть висловити словами: вірність, щирість, співчуття. Це те, чого багатьом із нас бракує.
Господар пише:
Пам’ятаю той день, коли мій друг пішов із життя. Вірний друг. Йому було тринадцять — вже поважний вік, але все одно хвороба виявилась сильнішою за старість. Та він був справжнім героєм.
Одного дня я помітив, що він поводиться незвично. Не так, як завжди. Він почав просити зіграти з ним у якусь гру — так, наче це мав бути останній раз. Він скиглив, просив, дивився тим поглядом, який неможливо забути. Але їсти чомусь не хотів, хоча завжди був ненаситний. Сьогодні — навпаки. В його очах була вдячність. Трохи сумна, але така щира, що я відчув це всім серцем. Навіть сонячні промені того дня здавалися останніми для нього.
Невдовзі він почав ховатися. Не хотів, щоб я бачив, як він слабшає. Та я зупинив його. Він поклав лапу мені на коліна — наче пообіцяв провести цей сонячний день так, ніби він перший. Ми домовились.
Знаєте… собаки люблять дивитися на море.
Я зрозумів, що повинен востаннє звозити свого друга туди. І ми поїхали. Він не втомився, ні. Він вдихнув той морський запах востаннє — і наче був за це вдячний. Хвостом вильнув так радісно, наче отримав перший подарунок у житті. Це був лише початок нашого дня.
Згодом я купив йому все, що він колись хотів: собачий шоколад, смаколики… Він майже нічого не їв, ніби розумів, що зараз цінність не в їжі. І навіть дрібнички раптом стали безцінними.
Після цього ми пішли в парк. Ми гуляли, я розповідав йому наші спогади — про те, як він був цуценям, як бігав за своїм хвостом, як уперше злякався великої качки. Він слухав уважно, дуже уважно. А потім тихенько заскиглив, наче й сам щось пригадав. Я не стримав сліз.
Я тримався за надію, що він проживе ще хоча б трохи. Ще один шматочок життя. Дурна віра, але така жива. Проте той день усе пояснив. Я лише хотів зробити його світлішим.
Під вечір ми сиділи в саду. Він лежав у мене на колінах, а я гладив його по голові. Навіть метелик сів йому на ніс — ніби теж прийшов попрощатися.
Ми сміялися з усього: як він розкидав мої речі, як колись перекинув склянку з кавою. Дрібниці. Але ті дрібниці робили мій настрій щодня. І я йому про це сказав.
Ближче до ночі я заніс його в кімнату, поклав у його ліжечко. Забув на хвилину, що це його останній день. Поцілував його в голову. Він подивився на мене так, ніби хотів подякувати словами за весь цей день. Позіхнув важко й заплющив очі.
Я сидів поруч довго. А потім зрозумів усе. Серце немов розбилося. Я взяв його лапу й тихенько, тремтячим голосом спитав:
— Ти вже пішов, друже?
Він уже не розплющив очей. Не дихав. Лежав так, ніби спав глибоким, спокійним сном. Мій герой. Мій друг.
Порожнеча накрила одразу. Але разом із нею залишилися спогади. Той останній яскравий день. І його тихий, спокійний відхід.
