ОПЕРАТОР
Я оператор. Але я кінооператор. Люблю свою роботу не тільки за те, що треба знімати, але й за те, що можу спостерігати за безглуздими, смішними й абсолютно живими моментами, які трапляються під час зйомок. Вони створюють атмосферу доброго гумору й передають справжню енергію кадру.
Ось, наприклад…
Мені взагалі подобається дивитися, що відбувається у кадрах. Навіть коли люди просто грають свої ролі, повірте — траплялося багато всього: від смішного та неперевершеного до чуттєвого й навіть до кісток сумного.
Випадок перший: “Жебрак у візку”
Актор:
— Я заплутався… У цій ролі я почуваюся якось не своїм.
Авжеж не своїм — він грав чоловіка у візку… і раптом схопився на ноги.
Оператор:
— Не вставати! Чого підскочив, наче щука на суші? Чи хтось бомбу підклав?
Він регоче, а тоді каже:
— Ноги затекли!
— Ноги затекли? Може, потерпиш?
Актор знову “сідає”, ніби візок — справжній.
Сцена 1: Жебрак у візку. У руках табличка «БЕЗРОБІТНИЙ».
Озвучка за кадром:
«Навіть жебрак безхатько не опускає рук і шукає роботу. Чоловік у візку».
Ми стояли на вулиці, навколо повно людей. І тут хтось, не помітивши, що це зйомка, тихцем поклав “жебраку” 20 центів.
Актор:
— Я не жебрак, я бізнесмен! Граю ось. Що стоїте, наче я з луни впав?
Ми загорлали сміхом. Сцена справді стала жвавішою — не кожен актор здатен так природно реагувати.
Оператор:
— Ще один дубль?
Режисер, крізь сміх:
— Ніби непогано. Але давайте ще раз.
Акторові повернули ті 20 центів.
Актор:
— Стій, давай назад! Якраз вистачить, щоб колеса підкрутити. Або на віскі — грамів десять!
Режисер:
— Ви тут знімати чи пити прийшли?
Незнайомець знову простягає монету. Актор — хоп! — підскакує й встає.
Голос за кадром:
— Ова! Зцілення за двадцять центів! Погляньте — одразу мотивований!
Сценарист:
— Я взагалі сценарій про жебрака-інваліда писав… Може, треба було додати пункт про зцілення?
Звукорежисер:
— Ага! І на табличці написати “Гроші роблять диво!”
Ми реготали так, що сльози текли. Але сцена вдалася — і то як! Камера буквально ловила живу енергію моменту.
Випадок другий: “Красень без зубів”
Знімали фільм про дідуся, який перетворюється на стрункого, елегантного красеня. Акторові років сімдесят, зуби білі… але вставні.
Початок — чудовий: зачіска, парфум, дорогий костюм.
Сцена середини: світло, двері, він виходить красивий, впевнений, і я вже натискаю кнопку…
Актор:
— Я зуби забув вдіти…
Тиша. Я стою й не розумію, що сталося. Звукорежисер уже падає під стіл. Режисер на обличчі має сорок сім видів гніву. Актор тремтить — каже, що, можливо, собака їх загриз.
Режисер:
— Де ваші зуби?! Біжіть, одягайте! Знімальна команда — відбій!
Ми всі сховалися під столами — сміх розривав на шматки.
Актор, шепеляючи:
— Зуби не повернуться… собака загриз.
Режисер:
— Ви що несете? Де зуби діли?!
Звукорежисер:
— Дайте йому віскі й грає нехай так. Чоловік, з яким усе пішло не по плану.
Сценарист:
— “Чоловік-красунчик без зубів” — бо продав їх. Можемо продовжувати.
Звукорежисер:
— Зате на автомобіль заробив. Ось вам і бізнес-модель!
Режисер:
— Ми зібралися, щоб вчитися робити кіно чи бізнес на зубах?! Де ваша собака? Все, фільм не вдався! Оператор — відбій!
Фільм ми так і не зняли. Реготали до кінця сезону.
Гумор іноді потрібен, щоб нагадати: навіть дрібниці можуть надихнути. Ці дві історії я пригадав і записав — і недарма. Пізніше обидві стрічки перезняли набагато якісніше, але в них усе одно залишилася та сама легкість, яка надихнула навіть глядачів.
Бо в гуморі завжди є сенс. Чи не так?
