Отже, що трапилося 10 липня з вотумом недовіри Урсулі фон дер Ляєн який розглядали в Європарламенті?
Основну ініціативу з проведення вотуму недовіри взяли на себе представники румунської партії AUR та польської PiS, які входять до складу ECR. Саме вони вивели на голосування резолюцію, що містила критику Урсули фон дер Ляєн за її зовнішню політику, угоду з Pfizer у роки пандемії, а також — як це часто буває в євроскептичному дискурсі — за надмірну централізацію та дефіцит демократичної легітимації. Втім, попри те, що ECR виступив формальним ініціатором голосування, основну масу підтримки воно отримало не всередині цієї фракції. Головним рушієм стали нові радикально-праві об’єднання — зокрема, група «Patriots for Europe», яка вже заявила про себе як про претендента на домінування в європейській правій екосистемі. До цієї нової формації входять Fidesz Віктора Орбана, французький RN (екс-Нацфронт) на чолі з Жорданом Барделлою, іспанська Vox, австрійська FPÖ та низка інших сил, які від початку своєї діяльності декларували курс на радикальний перегляд самого устрою Євросоюзу.
До голосування також долучилася ультраправа група «Europe of Sovereign Nations» (ESN), утворена довкола німецької AfD, болгарської Revival і кількох менших, але ідеологічно цілком послідовних партій. У результаті саме ці дві нові групи забезпечили більшість голосів «за» — понад 90 із загальних 175. Тобто формально ініціатива мала партійне коріння в ECR, але фактично була реалізована завдяки радикальнішому правому флангу, який сьогодні вже не боїться виступати з власним порядком денним, не озираючись на колишні авторитети.
Це розкриває глибинну кризу всередині ECR — групи, яка з моменту свого створення намагалася поєднати проєвропейський консерватизм із певною критикою брюссельського централізму. Найбільшим осередком ECR залишається італійська партія Fratelli d’Italia, представлена на рівні ЄС лідером делегації Карло Фіданцою. Саме вона демонстративно не підтримала вотум, уникаючи публічного конфлікту з Урсулою фон дер Ляєн. Що ще показовіше, і сама Джорджія Мелоні, попри репутацію «суворої націоналістки» на початку своєї кар’єри, не зробила жодної заяви із цього приводу. Цей мовчазний жест багато про що говорить: Мелоні не лише не стала союзницею радикальних атак на Комісію, а навпаки — засвідчила бажання дистанціюватися від конфронтації, яка домінує в риториці її східноєвропейських союзників.
Ця стриманість італійської прем’єрки не випадкова. За останні два роки вона зуміла вибудувати особисто непогані робочі відносини з Урсулою фон дер Ляєн. У низці питань, зокрема щодо міграційної політики, зміцнення зовнішніх кордонів ЄС та реформи фіскального регулювання, позиції Мелоні й фон дер Ляєн зближувалися, що дало змогу прем’єрці Італії позиціонувати себе як відповідального правого гравця. Саме тому вона не зацікавлена в ескалації — для Мелоні політичне майбутнє полягає не в розпаді Євросоюзу, а у поступовому, але керованому зсуві його політичного центру вправо. І це стратегічно суперечить курсу таких гравців, як AUR чи PiS, які будують свій імідж на відкритій опозиції до брюссельської адміністрації.
Таким чином, усередині ECR остаточно окреслилася двовладність. З одного боку — італійське крило на чолі з Мелоні, яке прагне грати на довгу перспективу, будуючи правий центр із претензією на управлінську відповідальність. З іншого — польське й румунське крило, якому ближча мова демаршів, декларацій та постійного виклику брюссельській владі. У цьому контексті голосування за відставку Урсули можна розглядати не лише як висловлення недовіри до голови Комісії, а і як спробу завадити політичному маневру Мелоні. Бо якщо вона справді домовиться з Європейською народною партією та отримає ключові позиції в новій архітектурі ЄС, то отримає і політичну перевагу в середині ECR. А це означатиме структурну поразку для PiS, AUR та інших східноєвропейських гравців, які не мають таких комунікаційних каналів і ресурсів підтримки на рівні євроінституцій.
Планувати своє політичне майбутнє ECR після такого голосування непросто. Імовірно, що у найближчі місяці фракція існуватиме як своєрідний «гібрид» з двома центрами впливу, які конкурують за електоральну логіку, партійні альянси і доступ до ресурсів. Італійське крило, зокрема FdI, і далі робитиме ставку на легітимність через участь у виробленні політики: їхня тактика — грати за правилами, але зміщувати координати. Натомість PiS та її союзники, найімовірніше, зберігатимуть мобілізаційно-опозиційний стиль, спрямований на посилення риторичного тиску на Єврокомісію та дестабілізацію консенсусу між ЕPP, Renew і S&D. Водночас не можна виключати і поступовий дрейф частини депутатів ECR у бік нових блоків — таких як Patriots for Europe, які мають чітко артикульовану мету: замінити існуючі праві структури новою, більш радикальною формацією.
Особливу увагу заслуговують відносини ECR з ультраправими групами — ESN і PfE. Формально ці структури заявляють про схожі цілі: захист національного суверенітету, боротьбу з нелегальною міграцією, протидію «бюрократизації ЄС». Але їхня політична тактика суттєво відрізняється. Якщо італійські консерватори ще прагнуть грати в системну політику, то AfD, FPÖ чи Vox дедалі більше розглядають сам Євросоюз як ворожу структуру, яку слід або радикально реформувати, або маргіналізувати. Вони не шукають компромісу, а формують альтернативну легітимність через власні інституції, незалежні центри впливу, власну політичну риторику («культурний марксизм» часто називається ними у якості основного джерела євробюрократії). Це робить їх одночасно й союзниками, і конкурентами для ECR. Бо саме ці нові фракції починають претендувати на статус головного рупора крайніх правих Європи, і саме їм симпатизує дедалі більша частина правих виборців у Польщі, Франції, Німеччині, Іспанії.
Вотум недовіри Урсулі фон дер Ляєн не став точкою неповернення. Але він точно став знаковою подією, що показала: європейський правий табір не єдиний і не монолітний (втім, він таким ніколи і не був). Попереду довга боротьба не стільки за владу в Європарламенті, скільки за майбутнє самої правої опозиції до ЄС. І саме від цієї боротьби залежить, опозиція до ЄС буде конструктивнішою чи радикальнішою і більш популістською.
