Спекотна пора давала знати про себе навіть уночі, коли в'юнкі поля завмирали під звук скрекоту коників-стрибунців.
Володимир Якович Сомко, який сьогодні залишився чергувати у книгозбірні, збудився від дивного потріскування і хмари їдкого диму, що повільно, проте наполегливо проникала до читального залу. Спросоння він подумав, що зачитався вночі й забув загасити свічку, та це вже не мало значення. Навмання він кинувся до книг і раптом побачив високу постать, яка стояла у дверях при вході. Сомко впізнав вчорашнього відвідувача. Це був Тарас, який рано-вранці хотів взяти декілька потрібних йому книг, щоб ніхто не запитував зайвого. Побачивши цівку диму над приміщенням, він одразу зрозумів, що в книгозбірні пожежа і кинувся на поміч.
Вогняна стіна охопила дверний отвір і поволі почала сунути на чоловіків. Полум'я розгоралося все дужче і дужче, та Сомко, не усвідомлюючи небезпеки, намагався врятувати якомога більше книг. Взявши на себе ініціативу, Тарас перекинув полицю з книжками, щоб виграти трохи часу для втечі. Оточені гарячим стовпом диму чоловіки захлиналися у безвихідді чотирьох стін. Важким, мов падіння якоря, гупотом, Тарас повалися на вкриту попелом колишніх вже творів підлогу.
Оклигавши, юнак підвівся та здивовано усвідомив, що ні Сомка, ні книжок, ані полум’я поруч не було. Натомість довкола було згарище (невже пожежа заподіяла стільки шкоди?) і гігантські вирви (звідки?), а ще якісь розтрощені споруди, що точно не схожі на невеличкі хатки селища.
Вдалечині Тарас побачив величезний малюнок, чи й не малюнок зовсім, та чоловіків, які той малюнок намагалися здерти. Долаючи біль, хлопець вирішив дізнатися, що ж зрештою відбувається?.. Коли юнак підійшов ближче то прочитав напис на зображенні: «Мы с Россией один народ!»
– Боже! Краще б я помер! Що це?» – подумав Тарас і одразу підійшов до чоловіків у дивному одязі.
Чоловік, як тільки побачив юнака, одразу підняв зброю:
– Руки вгору!
– Про що ви? Я… я нічого не зробив… – промимрив Тарас.
Чоловік опустив зброю і полегшено зітхнув
– Хлопці, то наш! Чуєте, як солов’їною щебече?! – крикнув тим, що зривали малюнок і звернувся до Тараса: – Ти місцевий?
– Так… ні… не знаю… а де ми?.. Що відбувається?.. – Тарас заплутався…
– Ооо, схоже тебе осколком контузило… Нічого, синку, ми тобі допоможемо. Зараз тільки з цими москальськими дурницями розберемося. Місто наше! Не бійся!
– Яке місто? Навіщо…
Тарас раптом замовк… Під зображенням, яке здерли чоловіки, був інший малюнок – не просто малюнок – його портрет! І слова, його рядки «і вам слава, сині гори, кригою окуті, І вам, лицарі великі, Богом не забуті», рядки які вчора накинув, а далі щось не писалося, тому й побіг вранці до книгозбірні, щоб натхнення з’явилося.
– Бач! Москалі кляті!!! Доки Кобзар із нами їм нас не здолати! – у чоловіка на очах бриніли сльози: – Ей хлопче, ти в порядку?
– Це я на портреті тому… Ви бачите? – ошелешено спитав Тарас.
Чоловік розсміявся:
– А й справді схожий! Тебе, видно, добряче зачепило, сину, але нічого, головне, що живий лишився. А на білборді – Шевченко – пророк наш! Кобзар! Ми тут якраз його заповіт виконуємо. Москаля б’ємо, та не так, щоб втік і знов притаївся, а так, щоб назавжди! Бо ж, як Шевченко казав: «За вас правда, за вас сила і воля святая!», тож мусимо ту нечисть із землі звести. Тут хлопці молоді зі мною воюють, то один, по правді тобі скажу, і молитися не вміє, а «Заповіт» Шевченків знає! Каже, що то українська молитва. Тому зі словами Кобзаря на устах орків нищимо, бо ж він наче знав, що чекає нас, знав, яка місія на українців ляже, і знав, що їм сказати треба, як підтримати, аби пам’ятали, чиї діти, за кого і за що життя віддаємо!
Здається Тарас почав розуміти, що відбувається.
– Може, й справді знав, – тільки й встиг сказати Тарас, як почувся гучний вибух і він знову втратив свідомість.
…Перед очима з'явилася постать жінки, яка прикладала до чола щось холодне. Вона розповіла Тарасові, що їх із Сомком тільки-но витягли з палаючої книгозбірні. Якимось дивом юнакові вдалося вижити під завалом книг, але Тарас уже не слухав. Його заполонили думки про часи, у яких він опинився (чи це йому тільки примарилося?) – то були часи волі. І він точно знав, що й сам тепер не зламається, бо він – вільний і стільки всього ще має сказати цим вільним людям!
