Ера Ненависті.

Пролог.

Ніякий меч тоді мене так і не взяв. Вороги падали переді мною, немов трава від коси. Кожний коваль вміє володіти зброєю, з якою працює.

— Ронан! — покликали мене.

Моя дружина стояла в мене за спиною з вилами. Тео, наш син, тримав закривавлений серп. Моя сім'я, мої скарби прийшли батькові та чоловіку на допомогу.

— Маріє, бери сина і тікай! — кричав, відбиваючись від численних ворогів. — Тео, захищай матір!

Я не пам'ятаю, скількох я поклав. Не пам'ятаю, як сам опинився на землі. Лише пам'ятаю, що вразили мене стрілою в спину. По-зрадницьки. Ноги віднялись, меч вилетів з рук, земля стала ближче.

Я не міг встати. Нападники в чорних плащах та кольчугах придавили мене.

Я волав, виривався, але все, що залишилось – це спостерігати, як останні жителі селища падали від ударів мечів та стріл. Жінок та дітей забрали в полон. Хати горіли, густий чорний дим застеляв собою небо та землю.

— Маріє!

Я старався з усіх сил, але не міг почути її голосу. Ще одна стріла влучила мені в спину. Я затих. В очах темніло. Ми скоро побачимось,

Маріє...

Розділ 1.

Десять років потому...

Село вже догорало, коли я дістався до нього. Ворота лежали поряд з посіченим та погорілим частоколом. Сонце було в зеніті, тож на землі танцювали п'яні тіні від вогнища. Жар доносився і до мене. Я на мить зупинився, смачно плюнув собі під ноги, перехопив сокиру міцніше і зайшов в селище. Зараз проллється кров.

Розбійники зібрали всіх живих селян в центрі селища. Вони обклали їх хмизом, кілька з них тримали факели напоготові.

Харцизи вони такі: працюють з вогником. Одягнути їх в червоні мантії замість тих обносків, жалюгідну подобу кольчуг, то зійдуть за магів вогню.

— Ти хто такий? — запитав один з них, помітивши мене.

— Я тут по своїх справах! — роздратовано повідомив йому. — Геть з дороги!

Мабуть від мого вигляду він заціпенів. Я пройшов повз нього.

Кілька розбійників націлились в мене з луків. Я підійшов до селян.

— Я шукаю вашого шамана! — прокричав, так, щоб мене почули всі. — Де він?

Мені ніхто не відповів. Розбійники отетеріло дивились на мене.

— Де шаман? — запитав їх.

— Ти не в тому положенні, щоб вимагати! — відповів найстарший.

Товстий, високий, ростом з мене, хоч я вище за більшість людей. Шкіряна броня покривала лише тіло, залишаючи руки відкритими. Лиця не видно, голова складалась за шолома та сивої бороди. На поясі висіла сокира. Нічого особливого ні він, ні його люди не представляли.

— Я в тому положенні, щоб вирізати вас всіх, а потім помочитись на ваші тіла!

Я показав сокиру. На сонці на ній зблиснули руни. Харцизи боялись рун. Боялись всього, що було за межами їх розуміння. Жалюгідні виродки. Я б повбивав їх та вивісив їх черепи на огорожі, але я прийшов не за ними.

— Він там! — хтось з селян випростався і показав рукою на інший край селища — Лише вря...

Його благання обірвались стрілою в живіт. Він незграбно звалився набік, викликавши жіноче завивання навколо.

— Замовкли там! — гаркнув хтось з харцизів.

Я більше не став витрачати на них час.

***

Село, по якому я йшов, було спустошене. Видно більша група забрала все добро і вивезла ще до мого приходу. Решта залишилась охороняти селян. Їм загрожує рабство, а щасливчикам — легка смерть. Але це вже нехай вирішують боги. Мені до них ніякого діла. Вони можуть зачекати. Моя помста чекала занадто довго.

Руни на сокирі засвітили блакитним. Я близько. Хатина шамана була на окраїні. Навколо хатини намальований білий круг. Судячи з обвуглених трупів навколо, ясно, що бар'єр працює.

Я закрив обличчя рукою, щоб не чути їх запаху.

Бар'єр прийняв мене. Магія безсила супроти моєї ненависті до неї. З дверей вийшов старий в чорній мантії. Старече лице покрите рубцями.

— Потворний старий непотріб, — сказав нарешті оглянувши його.

— Ти вбив розбійників? — запитав старий.

— Ні, але вб'ю тебе. — щось всередині мене заворушилось.

Стало гаряче, на очі зайшла червона пелена. Я перестав чути.

Ні, не зараз!

Я хочу усвідомлювати те, що я роблю. Я хочу запам'ятати кожний його крик. Хочу бачити весь його біль, впитись до краплі його стражданням.

— Для чого тобі мене вбивати? — запитав старий. — Я просто шаман. Я зцілюю людей та передбачаю майбутнє...

Він викинув вперед руку, прокричавши щось незрозуміле. З пальців вирвалась стріла вогню. Старий гівнюк хотів обдурити мене. Вогонь пролетів повз. Зловісна посмішка пронизала мої губи.

— Магія безсила проти цього. — показав сокиру.

Руни заблистіли ще яскравіше. Він примружив очі, вчитуючись в древню мову, і що більше він вчитувався, то більше очі розширювались. Порубцьована гримаса старого тепер світилась від розгублення.

З рукава вилетів ніж. Мить і він направлений мені в живіт. Ще мить і руків'ям сокири я вцілив йому прямо в мармизу. Старий впав на землю, тримаючись за обличчя. Його зморшкуваті та висохлі щоки, а за мить і землю коло його обличчя окропились багряним дощем.

— Що ти хочеш? — запитав він.

Я заніс над ним сокиру.

— Тримай голову так, щоб я не промахнувся.

Він закрився руками, закричав, але це не допомогло. Його крик змінився на неприємне вуху чавкання та хрускіт хребців.

Помер він не одразу. Голову не так легко відрубати, тож довелось нанести ще кілька ударів.

***

Коли я був малим, ми жили в місті Іштар. Столиця Антарії, великого князівства, на півночі материку. Великий невільничий ринок, десятки караванів, подорожуючі блукали вузькими вуличками, ховаючись від літнього сонця. Будинки різних епох прилягали одне до одного, утворюючи міські лабіринти, котрими можна було блукати днями і так і не знайти потрібного. Великий білий замок в центрі міста, де нас брали дорослі дивитись на промову Старого Моргота чи на страту злочинців. І одне і друге приваблювало однакову кількість глядачів.

Ми не були багаті, але нам добре жилось, доки орден магів вогню не влаштував каральну експедицію по вулицях, щоб вгамувати міських бунтівників. В результаті старий Моргот, точніше його голова скотилась на землю. А далі розлючені маги та їх посіпаки взялись за жителів.

Мені з матір'ю, старшим братом та дідом пощастило і ми перебрались геть, в маленьке селище на півночі Антарії. Батьку, і двом сестрам пощастило менше, хоч в бунті вони участі не приймали. Але інквізитори в червоних плащах не розбирались.

— Вогняний володар розсудить! — Говорили вони.

Ми пристосувались. Нас, та ще кількох біженців, радо прийняли. Я пішов по стопах батька та діда і став ковалем. Тільки от кувати довелось зброю та обладунки для старшого брата, котрого забрали в військо поставленого інквізиторами князя Велірада.

Вони рятували від стріл та мечів. Але проти магічного метеоритного дощу в битві, котру назвуть битвою тисячі сонць, вони не допомогли.

Матір цього не перенесла. Я залишився з дідусем.

***

Вогнище горіло яскраво. Харцизи голосно реготали, упиваючись криками спалених людей. А крики були неприродні. Колись мене б пробрало від такого. Але це було колись.

— Ми переламали їм ноги, кількох зв'язали, доки тебе не було! — радісно повідомив ватажок. — Гарно вийшло. А в тебе як успіхи?

Я кинув голову шамана в полум'я. Вогонь невдоволено зашипів. Говорити не хотілось.

— Отримав задоволення? — кинув той мені в спину.

— Ні.

Ніхто не насмілювався мене зупиняти.

Погляди опускались вниз і не насмілювались проводжати мене.

Розділ 2.

Марія була для мене всім. Ніколи нікого я так сильно не любив. Я не бачив свого життя без неї. Її посмішка, її погляд блакитних очей... Я думав, що звикну за стільки років, але кожний раз, я закохувався наново.

Я зустрів її в тому ж селищі, до котрого ми перебрались. Я закохався в неї з дитинства, з самого першого погляду. Через десять років, досягнувши шістнадцяти, ми одружились. В її блакитних, наче сонячне небо очах була радість, я не міг знайти собі місця від щастя. Я кохав її, я хотів співати, плакати, сміятись. Але найбільше я не хотів відпускати її з своїх обійм. Не відпускати ніколи. Вечорами, вона приходила до мене в кузню, клала руки мені на плечі. Вона робила це лагідно, так, що мені здавалось немов в світі більше нічого неважливо крім її обійм.

Так ми і сиділи до глибокої ночі. Не потрібно було звуків, голосів, лише ми з нею, ніч і тишина...

***

Ранок зустрів мене в дорозі. Часу було обмаль, довелось поспішати. Коня я загнав ще вчора, скотина не витримала. Тепер я йшов пішки. Інколи мене обганяли військові обози. Воїни похмуро крокували, туди-сюди роз'їжджали кінні патрулі. Всюди тепер війна. Моя ненависть губилась серед відчаю та страху інших. Солдати йшли на власну смерть. До найближчого воєнного табору було зовсім трохи. Дорога повернула в скелясте урвище кривавих мечів. Вся Антарія зосередила там свої сили. Війна з Морготом молодшим виснажувала обидві сторони. Але я йшов туди не тому, що хотів побачити, чим все закінчиться. Для мене більше не було в цьому змісту. Після завершення моєї помсти світ може згоріти, мені тепер однаково.

На схилах урвища стояли лучники, дорога була найбезпечнішою. Не дивно, туди стягувались всі сили.

- Довго ще до табору? — спитав в проїжджаючих мимо солдат. Вершник похмуро показав напрям.

- До полудня дійдеш, — і ударив коня шпорами.

В кімнаті шамана, я знайшов ще одну частину карти, про котру говорив Мефодій, старий, що воскресив мене, та наніс руни на мою сокиру. Ще там було запрошення на колегіум магів.

Воїни відмовлялись йти в бій знаючи, що маги будуть поливати їх вогняними стрілами. Для цього найвпливовіші чарівники й зібрались. Потрібно було домовитись про неучасть в великій битві. Раз там чарівники — мені туди. Моя сокира хотіла крові.

***

Тоді я не помер. Точніше думав, що вмер, але Мефодій вважав інакше.

— Ти не хотів помирати, — пояснив старий. — Твій дух був проти цього.

В його домі, було темно і холодно. Мефодій завжди жив на окраїні. Говорили, що він могутній пророк, але чутками Антарія повниться.

— Я міг зустрітись з дружиною та сином.

— Не міг, — сумно похитав головою старий. — Їх там немає.

— Звідки тобі знати? Ти всього лише старий дурень.

— Знаю, не сперечайся! — гаркнув старий. — Їх душі тепер належать некроманту Понтію. Мені жаль, але ти їх не побачиш.

— Тоді я знищу Понтія! — слова віддали мені кашлем.

— Це не допоможе, — сумно сказав Мефодій. — Вбий хоч всіх, а їх душі не повернути...

***

Солдат не брехав. До полудня переді мною відчинились ворота чорного замку. Фортеця мала захищати урвище, зараз була зборищем місцевого аристократичного непотребу. Доки солдати робили брудну роботу, ярли, князі, воєводи веселились. Слуги носились з бочками медовухи. Сам замок виглядав страшно. Стіни з сірого каменю, високі бастіони, а за ними ще вищі башти з гострими кутами. В замку несло потом, кров'ю та сечею. З воріт інколи виїжджали повозки з тілами. Маленькі сутички та засідки ніхто не відміняв.

***

Мене пропустили, оскільки я був ковалем. Ковалі на війні потрібні. Старший коваль задав мені кілька питань. Низький, широкоплечий, з чорною бородою, сталевими м'язами, як в усіх ковалів. Глибоко посаджені очі, на довгому носі рубець. Шкіра місцями почорніла від жару плавильні. Ми з ним обговорили нові способи виковування сталі, посперечались, але він признав мене і вартові пропустили мене всередину.

— Люблю війну, — сказав, показуючи мені кузню. — Розбагатію, сидячи в замку, поки ті дурні кров проливають.

— Головне, щоб роботодавець не скопитився, — відсторонено відповів я.

Кузня була краще, ніж моя. Колись я б мріяв працювати в такій.

— Головне, щоб трикляті чарівники домовились! — старший плюнув собі під ноги. — Тоді роботи буде ще більше.

— А де вони?

— Та он там, — він не звернув уваги на зайву цікавість і показав на найвищу вежу.

***

Вежа по праву була найвищою. Гострий шпиль на горі, всього лише кілька вікон. І що головне: єдиний вхід.

Коваль познайомив мене з іншими та показав графік роботи. Я заступав завтра. Чудово, встигну виспатись до ночі.

***

Те, що чаклуни самовпевнені дурні, відомо всім. Вони черпають силу з землі, води, повітря, вогню, крові та порчі, але безсмертними їх це не робить. Вони живуть довше, але все можна виправити.

Вхід в башту, де вони домовлялись ось вже кілька днів, не охоронявся. Якби там стояв хоч один вартовий, все було б набагато тяжче. Проте нікого не було. Я спокійно відчинив двері. Руни на моїй сокирі, та в купі з моєю ненавистю захищали мене від будь-якого прояву магії. А ненависть моя була сильною. Всередині мене горів вогонь, спопеляв мене, оголював нерви, щоб вони не притупились, і нікчемна співчутливість не зайняла місце злості. В вухах гуділо, червона пелена падала на очі, але я відкидав це. Я хочу пам'ятати усе зроблене мною.

Сходи круто йшли серпантином. Я піднімався в абсолютній темряві. Сокира тепер висіла за спиною. Зустрінь я кого, то згодиться щось коротше.

Нагорі я натикнувся на двері і на сплячого охоронця. Каптур накинутий на голову. В руках посох. Я не зволікав: Вихопив кинджал з чобота і всадив йому в горло. Він прокинувся, хотів заволати, але я затис йому рот рукою. Наші погляди зустрілись і він заціпенів. Я не знав, хто він, але я ненавидів його. Ніж провернувся, вийшов з шиї, обдавши мене потоком крові. Я наніс кілька швидких ударів в живіт, тоді зловив його за голову і вперіщив в стіну. Череп тріснув, стіни окрасились новими кольорами.

Я відкинув тіло назад і те, що залишилось від вартового, покотилось вниз по сходах.

Двері піддались лише після того, як я вибив їх з завіс.

Розділ 3.

Перший раз я плакав, коли Марія народила. Сина ми назвали в честь мого батька, котрий загинув на вулицях рідного міста. Тео був зовсім маленький. А плакав я від щастя. Пам'ятаю, як я боязко брав сина на руки. Він майже поміщався на долоні. Марія сиділа біля мене, щось наспівуючи. Голос в неї неначе в соловейка. Тео теж любив спів матері. І я любив.

Він кумедно смикав ніжками, часто будив нас вночі, але я відчував, як б'ється його серце, хоч Марія, казала, що таке чують лише матері.

Тео ріс. Розум матері в купі з моєю силою і в свої чотирнадцять Тео виглядав, наче дорослий чоловік. Часто він допомагав мені в кузні. Одного дня я мав передати справи сину. А сам би з дружиною бавили численних внуків на старості.

Не знаю, чи дідусь колись гордився мною, але я своїм сином пишався, як ніхто...

***

Кімната в вежі була збудована якраз для переговорів. Посередині стояла маленька сцена для виступів. Навколо неї розставлені стільці з дуба, обшиті червоним сукном. Чарівники зайняли всі вільні. Вони сиділи відсторонено, тримаючись своїх. Маги вогню в червоних мантіях з накинутими на голови каптурами. Жреці Астрид, богині льоду та холоду, сиділи з іншого боку. Вони виглядали, як я. Кремезні, з бородами, в хутрі та плащах. На лицях носили сині татуювання. Більше схожі на воїнів, ніж на магів. Були тут і некроманти в чорних балахонах та зеленими смужками в вигляді вогняних хвиль. Їх лиця гнили, наче в трупів, від них смерділо відповідно. Все через вплив порчі. Що таке порча — не знав ніхто, крім самих некромантів. Хтось казав, це рослина, що росте на обвуглених землях, далеко на сході, де ті мешкали.

Полум'я символізувало їх лідера, з таким ж ім'ям. Її нажаль не було, лише делегація. Тут ж були лісові шамани та мольфари. В натовпі їх не відрізнити від купців та простолюдинів. Ніяких офіційних мантій. Лише кристали на шиях з янтарю.

Сьогодні в чорному замку зібралась лише еліта.

На сцені світилась голуба проекція Пірокара. Старий, сивий, хоч і тримав пряму поставу. Гострий, орлиний ніс, вольове підборіддя. Саме такий, як і десять років тому. Старість більше не мала над ним влади, хоча з проекції все ж важко було судити.

Позаду були колони. Там розташувались прислужники та учні. Молоді шмаркачі з неймовірними амбіціями. Кожний мріяв стати магом і мати таких ж слуг. Інколи чарівники сперечались, інколи мовчали, тоді говорив Пірокар. Перші викрикували служителі Астрид. Холодний клімат виробив в них гарячий темперамент. Некроманти єдині, хто незворушно вислуховували всі звинувачення.

— Якщо ми не домовимось тут і зараз, збудеться пророцтво Мефодія! — прокричав Пірокар. — Всьому настане кінець! Нам кінець!

Зал стих. Пірокар продовжив.

— Ви ведете себе, наче діти. Війна розпочата молодшим Морготом ніщо, в порівнянні з пророцтвом. Бо як сказав Мефодій...

— Мефодій гниє в землі! — перебила жінка, головна серед служителів Астрид.

Висока, світловолоса, струнка. Очі горіли диким вогнем. Зовсім молода, але коли вона говорила, вся кімната тьмяніла

— Ми знаємо про пророцтво. Прийде демон і висмокче силу з всієї Антарії. Більше не буде магії. Ми лякаємо молодих цими байками. Але Мефодія більше немає. Твого, Пірокаре, пророка немає.

— Немає! — повторив хтось.

— Все що в нас є, це чутки. А війна реальна. Наші народи помирають з голоду. Люди повстануть проти нас, якщо тут не буде досягнуто миру. Некроманти підіймають армію Азіраля і прийдуть на наші землі, якщо ти не перестанеш корчити з себе спасителя і не почнеш слухати нас.

— Раїсо, — примирливо підняв руки Пірокар. — Орден вогню піде вам на зустріч, якщо ви не будете лізти в цю битву.

— І дозволити людям Велерада померти? — закипіла Раїса. — Там, внизу воїни з якими ми йдемо в бій. Вони вірять в нас.

— Ми залюбки приймемо їх, — з рядів некромантів донеслось хихотіння.

— Повтори це ще раз, — прошепотіла Раїса. — І, присягаюсь, тебе не оживити.

— Тому давайте домовлятись! — знову втрутився Пірокар. — Змусимо Моргота і Велерада об'явити мир.

Чарівники переглянулись. Це було менше зло, але воно могло влаштувати всіх.

***

Хтозна, може чаклуни б домовились. І тоді запанував би довгий мир. Не було б війн, голоду. Армія мерців залишилась би на спалених землях.

Двері вилетіли з завіс і я зайшов всередину. Оглянув всіх здивованих присутніх. Тридцять чоловік. Тридцять тіл. Мерців, котрі ще не усвідомили цього. Я вп'юся їх муками, змушу страждати, як я колись.

Вони розділять мій біль.

— Готові вмирати!? — голосно прокричав, щоб почули всі.

Спочатку на мене кинулись слуги. Посохи крутились в їхніх руках. В одну руку я взяв сокиру, кинджал в іншу.

Все скінчилось швидко. За колонами було тісно для всіх. Але для махів сокирою якраз місця вдосталь. Дерево не витримувало сталь. Мантії не рятували від кинджалу. Лилась кров. Молоді вмирали за старих, за віру в своє майбутнє. Вони перестали нападати, коли втратили половину.

— Я вб'ю вас всіх, щенята! Втоплю у вашій ж крові!

Я забирав їх без жалю. Я не запам'ятовував лиць. Я не жалів нікого, як колись не пожаліли мою сім'ю. Десь поруч ударила блискавка, але мене навіть не зачепило. Стіна затріщала, посипалась мілким каменем.

Я витягнув сокиру з черепа останнього слуги. Тоді направився до сцени. Маги повскакували з крісел. До виходу ніхто не поспішав. Жреці Атрид єдині дивились на мене без страху.

— Як ти пройшов бар'єр? — запитав Пірокар.

Я не відповів. Підійшов ближче.

— Ти наступний, — прошепотів його проекції.

— Що тобі потрібно? — спитала Раїса.

Я лише направив на неї сокиру.

— Хто ти? — спитав один з некромантів.

— Той хто переконається, що ніхто сьогодні не вийде звідси.

Хтось з мольфарів почав кричати.

— Не спрацює, — буркнула Раїса, ховаючись за плечі своїх послідовників. — Раз не поцілила блискавка, то не спрацює і решта заклинань.

Я презирливо посміхнувся їй. Проекція Пірокара мовчки за всім спостерігала.

— Ти навіть не уявляєш, що ти робиш! — сказав хтось з магів вогню. — Ти зруйнуєш все...

Я розмахнувся сокирою і пробив йому череп. Бризнула кров в перемішку з мізками та шматочками черепа. Тіло в червоній мантії повалилось на землю.

Першими взяли себе в руки люди Раїси. Але до того моменту я вже крутився дзиґою між іншими чаклунами. Вони були безсилі. Я впивався їх криками та страхом. Очі заливало від крові. Вся кімната перетворилась на скотобійню. Я волав, проклинав їх, сміявся над їх трупами.

Люди Раїси врешті настигли мене. Я відчув кинджал в плечі. Відповів ліктем в голову. Інший штрикнув мене в бік. Лють нарешті взяла гору. Першого я розрубав навпіл. Іншому кинджалом в пах. Останній виявився вище мене. Кийком він вибив сокиру в мене з рук. Я вдарив його головою в ніс. Коліно в живіт, кулак в скроню. Хотів потягнутись до сокири, але на спину мені заскочив один з некромантів.

— Я висмокчу твою душу! — прошепотів він. — Відчуй мій страх!

Я скинув його з себе. Він з хрускотом заточився на землю. Зловив його за єдину цілу руку, приклав собі до скроні

— Відчуй мою лють, — прошепотів йому. — Спробуй мою душу на смак...

Спочатку округлились його очі. Мертву плоть скривило від жаху. Він хотів забрати руку, але я міцно її тримав. Я ненавидів, зневажав їх всіх. Він відчував все це. І кричав, наче ті люди в вогні.

— Досить! — закричала Раїса — ти вбив усіх, що ще тобі потрібно?

Схопив некроманта за кадик. Дивно, крові не було, коли я нарешті його вирвав. Непритомного чаклуна я теж не пожалів. Він охнув, коли я розторощив йому грудну клітку ногою. Наступний удар я направив в шию. Хрускіт і він затих.

— Ще не всіх! — я направився до неї, піднявши з землі свою сокиру.

Розділ 4.

Раїса сказала все, що потрібно. Віддам їй належне: свою смерть вона прийняла гордо. Я дотримав слово: інформація та карта взамін на легку смерть.

Справа в тому, що карта шамана була неповною. Тепер я мав необхідні фрагменти. Десять років знадобилось, щоб знайти їх всіх.

— Ти не зробиш цього! — проекція Пірокара спостерігала за мною весь цей час.

— Ти казав так вже колись, — тремтячим від злості голосом нагадав йому. — Пам'ятаєш? Десять років тому, коли я просив мене вислухати. Я стояв перед тобою на колінах, просив вислухати мене, благав допомоги...

Він не памʼятав. Скільки таким, як я він міг би допомогти. І скількох ще так само наказав вигнати геть…

— А ти викинув мене, наче бродячого пса. Залишив мене з моїми бідами! Що тобі до простих смертних?! Жалюгідних прохачів! Для тебе я був всього лише одним з тисячі.

— Ти просив допомогти покарати Понтія! — згадав Пірокар.

— А ти засміявся і наказав викинути мене геть! Спостерігай тепер, ти зробив це з мене! Понтій, всі ви! Ви нищили моє життя роками: ви забрали в мене все! Тепер моя черга!

З одного з людей Раїси я зняв плащ. Мій одяг весь в крові, в такому вигляді я не пройду і кроку, як мене повісять. А я ще не все зробив...

— Ти не доберешся до Іштару! — крикнув мені в слід Пірокар. — Мої люди знайдуть тебе!

Я не став тратити час на нього.

***

Потім, в дорозі, я дізнався, що бійня в ущелині видалась на славу. Чорний замок пав. Тепер це чорні руїни, спалені вщент. Моргот молодший з значними втратами все ж переміг Велерада. Ущелина просочилась тілами солдат. Для десятків тисяч той день став останнім.

Чарівники спихали вину одне на одного. Миру між ними тепер не буде довго. Люди, котрих я зустрічав в дорозі, говорили, про величезну армію мерців, що підняли некроманти на чолі з Полум'ям. Вона йшла на світ людей, гнана жагою помсти та голоду. В Антарії тепер правила анархія.

Карта лежала в наплічнику. Я вивчив її на пам'ять. Мефодій сказав правду — таке місце дійсно існує. Місце, де все почалось. Саме там з'явились перші чарівники. Там ж Золотолисте дерево — корінь їх сили. Подумати лише, прямо під моїм носом.

Зрубати дерево і джерело магії всохне. Душі Марії і Тео звільняться з полону некроманта Понтія.

І ми зустрінемось на небесах...

Пірокар знав це, тож, добравшись до найближчого шинку, я помітив об'яви про нагороду за свою голову. На щастя зараз магів любили хіба що вішати, про що свідчили два трупи в червоних балахонах на дереві.

В Антарії назрівав бунт. Чудово! Час знищення прийшов. Плащ довелось викинути, або довелось би розділити долю невдах.

Мене пропустили без проблем, прийняли за одного з тих солдат, що робили ноги від війська Моргота. Молодший прославився жорстокістю. Може ми б потоваришували, якби я не відправив на той світ більшість його магів.

— Тут тебе Лео Карахал шукав, — повідомив шинкар.

— Хто?

— Мисливець за головами, — шинкар стишив голос. — Один з кращих, незважаючи на вік.

Я облизнув губи і недобре всміхнувся. Шинкар, повний наче бочка, зблід від такої посмішки. Навіть його масна лисина стала блідою.

— Хто з вас, покидьків, Лео Карахал?! — запитав місцевий люд в таверні.

Ніхто мені не відповів, зате люди поспішили розійтись. Чоловіки, жінки — всі прямували до виходу. Шинкар пробурмотів щось про дістати ще вина з комори, поспішив зникнути. За мить вийшли всі...

Крім одного.

Молодий, чорнявий з блідим лицем та тонкими губами, скривленими в посмішці. На ньому були лати, блакитно сірого кольору. Від світла свічок на них виблискували руни.

— Той самий Роран, дух помсти? — по-товариськи привітав мне Лео. — Я був малим, коли ти почав свій шлях. Про тебе легенди ходять! Хтось проклинає, хтось говорить — ти герой. В нас тебе називали злим духом, що карає чорних магів. Дітьми ми захоплювались тобою. А тепер я зустрів тебе на власні очі! Очманіти! Броня зачарована, як і твоя сокира — Лео прослідкував за моїм поглядом.

Ногою посунув стілець, запрошуючи мене сісти.

— Тобі це не допоможе, — я прийняв запрошення.

— Я б не був таким впевненим, Роран. Майстер Пірокар передавав тобі привіт і...

Він повільно потягнувся рукою під стіл. Я напружився, потягнувся до кинджалу, що висів на стегні, але він дістав мішок. Витряс його вміст на стіл. До мене покотилась відрубана голова. Понтій...

— Я дізнався про тебе, — спокійно сказав Лео. — Знаю, через що тобі довелось пройти. Мені жаль твою сім'ю. Скільки років пройшло?

— Десять.

— Довго ж ти мстив. Але ось тут, той, хто приніс в жертву твою сім'ю. Великий некромант Понтій власною персоною. Щоправда, трішки неживий.

— Твоя робота?

— Моя. — усмішка стала ще ширше. — Не знаю, чи стане тобі легше, але він страждав. Плакав, немов дитина, благав, навіть обісцався. Не допомогло. Вірю, ти сам хотів завершити його життєвий шлях, але я не міг втриматись. Ти — герой мого дитинства! Вважай за честь для мене — покарати твого ворога!

— Чекаєш подяки від мене? Губу закатай!

— Твоя помста завершена. — Лео поклав на стіл меч. — Ти можеш просто встати і піти. Я не буду тебе переслідувати.

— З чого така доброта?

— Я знаю, як це. Ми схожі. Ти можеш не погоджуватись, але це правда. Ми обоє ненавидимо магів. Я жалію, що мене не було в чорному замку, коли ти випатрав те кубло. Мені подобається те, що ти робиш. Мені імпонує така первинна лють та ненависть.

— Дивно чути таке від лакея Пірокара! — я не ховав своєї зневаги.

Він не образився.

— Пірокар велика людина, — Лео знизав плечима. — Він бачить майбутнє, в якому нам не доведеться воювати. Не буде Морготів, Велерадів, не буде некромантів, що забирають душі для своїх експериментів. Ні з ким більше не станеться те, що з тобою. Я не прошу тебе приєднатись, просто не заважай. Ти зробив достатньо!

— Он як? Світле майбутнє? В мене теж є своє бачення майбутнього. Я знищу магію під корінь. Жодної душі в полоні магії. Не буде більше Пірокарів, Понтіїв. Будуть прості люди, що не насилатимуть чуму на міста. Не будуть спалювати недругів вогнем, перетворювати на камінь. Ніхто, крім богів не забере нічию душу.

Деякий час Лео Карахал просто дивився на мене. Я не відводив погляд. Я чекав, що він спробує вбити мене. Але він цього не зробив. Він поволі встав з-за столу.

— Голову залиш собі! — кинув, направляючись до виходу. — Це моє перше і останнє попередження, Роран. Не змушуй мене вбивати тебе.

Я не дивився йому вслід. Голова Понтія дивилась на мене пустими очима.

***

Тієї ночі мені не спалось. Перев'язані плече та бік нещадно боліли. Напевне вперше за останні роки я відчував біль. Я думав про Марію та Тео. Їх душі все ще були в полоні мертвого Понтія. Помсти недостатньо. Біль все той, нікуди він не зник.

— Ми скоро будемо разом... — шепотів в пустоту. — Скоро...

***

Мефодій недовірливо оглянув викувану сокиру.

— Що не так? — роздратовано спитав його.

— Нічого — почухав густу сиву бороду. — Просто я думав, це буде меч...

— Сокирою я володію краще. Роби що мав робити.

Мефодій взяв перо та чорнило. Він довго та ретельно наносив знаки на зброю. Вимальовував кожну закарлючку. Коли закінчив, поклав на лезо руки і почав щось бубоніти.

— Готово! — врешті сказав він. — Не загуби, це справа мого життя. Ніяка сила не встоїть перед рунами. Але є два але.

— Що ще?

— Сила твоя ростиме разом з ненавистю та люттю. Хочеш знищити чудовисько — доведеться стати гіршим чудовиськом. Їх душі в полоні магічної сили. Хочеш врятувати душі своєї сім'ї, значить будеш робити, що потрібно. Навчись ненавидіти їх всіх, прийми це як своє друге я.

— Добре, друге?

— Руни на сокирі вимагають крові.

З цими словами він спокійно поставив свою голову на стіл.

— Спробуй відрубати з удару. Не хотілось би мучитись.

Я не міг повірити, наскільки спокійно він це говорив. Рука мимоволі взяла зброю.

— Ти впевнений?

— Як ніколи. Нехай збудеться пророцтво...

Розділ 5.

Століттями Антарією правили чаклуни.

— Магія, — говорили вони. — Поза політикою та світськими справами. Чари допоможуть вилікувати всі недуги.

І як результат міста вмирали від чуми, Ярли та князі йшли одне на одного війною. Ріки пересихали. Ліси горіли раз в кілька років. Люди вмирали прямо на вулицях. Ватаги харцизів грабували цілі села, віддаючи людей некромантам для експериментів та жертвоприношень.

— Життя жорстоке! — суворо відрізав тоді Пірокар і мене спустили по сходах монастирю в Іштарі.

Він не хотів тоді нічого робити: В нього з лідером некромантів, Полум'ям, був мир. Смерть Понтія (незважаючи на те, що той був відступником, навіть серед своїх) могла знищити крихкий мир.

Для Пірокара Марія і Тео були всього лише простими смертними. Для мене вони були сенсом всього мого життя.

Для мене вони були всім...

***

Наступного ранку Лео чекав на дворі. Світило сонце, останні теплі дні. Лео одягнутий в свою броню, за спиною меч, на поясі, коротка шабля. Я броні не носив, лише інколи кольчугу, щоб не сповільнювались рухи. Наші тіні зблизились.

— То ми домовились? — з порогу запитав Лео.

Я обхопив сокиру міцніше. Вибір був очевидний. Мене бісив Лео, мені не подобалась його самовпевнена посмішка.

— Значить, не домовились, — Лео дістав меч і направив лезо на мене. — Шкода.

Не знаю, що він ще хотів сказати, мене це не хвилювало. Я спробував знести йому голову, але він виявився спритнішим.

Щока загорілась від багряного сліду, що той залишив. Я не одразу помітив, як вилаявся.

Лезо меча направлене мені в шию. Я відбив його лезом сокири і вдарив ногою йому в живіт. Лео впав і відкотився вбік. Лезо сокири зайшло в землю замість його голови.

— Це все, на що ти здатний? — усміхаючись спитав найманець. — Звик, мабуть, битись з старими та безпомічними.

Цього разу він атакував швидше. Фінт мечем, тоді удар кинджалом, знову удар мечем. Відбивати удари я не став, відскочив назад, тоді вбік. Одразу ж випад кинджалом в лице. Лео ухилився. Я пригнувся, меч просвистів зовсім близько, розрізавши жмут волосся на моїй голові.

Сокирою зачепив його за п'яту і потягнув на себе. Лео знову впав. Цього разу, я не дав йому встати. Лезо сокири направив йому до горла. Він випустив зброю з рук. Навколо нас вже зібрався натовп. Зівакам було цікаво, чим все закінчиться. Лео тут знали всі, але боялись його меча. Але тепер, коли він лежав беззбройний на землі, страху не було.

— В цих краях ненавидять людей мага вогню! — голосно прокричав, щоб чули всі. — У вас там двоє висять! Немов герб триклятого містечка.

До мого реготу, приєднались десятки інших.

— Цей чоловік, що ковтає пилюку з моїх чобіт — лиже чоботи Пірокару, як мерзенний раб!

Лео зрозумів, що зараз станеться. Його очі розширились від страху

— Добий мене! — з ненавистю виплюнув він.

— Я не хочу його смерті! — пропустив його слова повз вуха. — Але місцеві звичаї поважаю!

Лео потягнувся до кинджала, але отримав древком сокири в лице. Ногою я відкинув меч.

Місцевий люд радісно загудів. Лео тут не любили. Я відійшов, дозволивши найманцю встати.

— Ну, хто посміє?! — кричав тримаючись за лице.

Спочатку не було нічого. А тоді хтось з натовпу напав і вперіщив найманця кийком по голові. Лео відповів кулаком в лице. Люди немов збожеволіли.

— На гілляку його! Спалити! Четвертувати, і зварити в котлі!

Лео Карахала поглинула юрба. Він відбивався, наче загнаний звір, але сили були нерівні.

Я стояв по оддаль і впивався їх ненавистю. Мій регіт ставав гучніше, в той ж час, коли крики Лео затихали.

***

Лео, ще довго забивали до смерті, коли я, продавши його меч, купив коня і покинув містечко. До Іштару було неблизько, але я чекав десять років.

Десять років, день у день мені снилась сім'я. Кожний день, я перелічував імена вбитих мною людей. І з кожним днем я ненавидів цей світ, котрим правлять чарівники. Час, здавалось мав владу лише над моїм лицем. В довгому волоссі, все більше сивини, Лице покрите зморшками та рубцями.

Але всередині був той ж Роран. Повний сили та вогню в грудях.

Роран, що втратив людську подобу. Мефодій виявився правим — вороття не було. Я любив свою роботу. Не так, як Марію і Тео, любив свою брудну справу викривленою, збезчещеною любов'ю. Ненависть давала мені сили жити, але поволі забирала самого мене. Я не хотів жінок, я не всміхався дітям, не пив в шинках. Все, що рухає мною, лише смерть, бажання забирати життя. І я заберу ще більше, заберу скільки потрібно, щоб дійти до своєї мети.

— Скоро я буду з вами! — пробурмотів, дивлячись в небеса.

Розділ 6.

В спалених землях було на диво холодно. Колись, в цій частині Антарії, був багатий край. Каторжники працювали, щоб добути коштовності з надр землі. А потім земля розступилась і з неї витекла гаряча червона ріка. Лава, як її назвав Мефодій.

З часом, земля знову зійшлась, але сюди ніхто не повертався. Я довгі місяці блукав тут в пошуках некромантів, доки не потрапив до потаємного містечка, Саар. Маленьке містечко, заховане в надрах гори. Всюди темно, місцями горить вогнище. Я мало що пам'ятав з того. Похмурі вулички, поодинокі силуети, проходили повз, інколи затримуючи на мені погляди напівживих очей.

І ніякого сонця. Темрява володіла цим місцем.

Там я й зустрів Полум'я. Вона сиділа в пустому, темному тронному залі, на кріслі з кісток. Два ходячих мерці стояли в неї за спиною з алебардами. Їх очі дивились на мене, але не бачили. Запах гнилої плоті викликав у мене нудоту. Полум'я не немов не чула цього запаху.

Описати Полум'я я не можу до сих пір. Пам'ятаю, що коли вона відкинула каптур, я побачив лице Марії.

— Я мабуть марю, — слова ледь вийшли з мене, пробивши бар'єр здивування.

— Не мариш, — відповів голос Марії. — Просто непосвячені бачать мене по різному. Кого в мені бачиш ти?

— Дружину, — я вперше почав затинатись.

— Любиш її?

— Більше життя.

— Життя? — її кутики губ смикнулись, і я переконався, що ніяка це не Марія.

Вона так не всміхалась. Її усмішка щира, трішки наївна, але не така.

— Того, кого ти шукаєш, звуть Понтій. Я не знаю де він, ми не товаришуємо. Але я можу спробувати його знайти. Тільки от для чого?

— Якщо ви звільните душі моєї дружини та сина, я віддам вам свою.

Я готовий був на все. Я безмежно люблю свою сім'ю, і готовий заплатити таку ціну, щоб вони знайшли спокій після смерті.

— Це не в моїй владі. І Понтій так само не в змозі допомогти. Навіть його смерть не принесе тобі бажаного. Тут все діло в магії, що тече по наших жилах. Але ти і так знав це, правда? Пройшов такий шлях, щоб переконатись? Справа Мефодія живе навіть після його смерті.

— Звідки ви знаєте?

— Я відчуваю його кров на твоїй сокирі. Порча дає мені таку можливість. Я й тебе навчу, якщо хочеш...

Я заперечно похитав головою. В двері постукали. Полум'я усміхнулась посмішкою моєї дружини.

— Ти несеш смерть, Ронан, загрозу для всіх нас, але я не забиратиму твоє життя. Знаєш чому?

— Чому?

— Тому, що я хочу побачити, чим це все закінчиться.

***

Іштар я побачив на сході сонця. Справжня неприступна фортеця. Найбільше місто в усій Антарії. Мури оточені глибокими ямами з водою та кілками під нею на випадок засухи. Суворі бастіони з сірого каменю з балістами.

Охорона міста ретельно виглядала неприятелів. В місто вів лише підвісний міст, на котрому вже було з кілька десятків возів. Люди ховались від війни. Військо Моргота молодшого нікого не жаліло. Всередині ж, Іштар був переплетенням найрізноманітніших культур та споруд. Великий ринок в центрі, поряд такий самий ринок, але вже для рабів з усіх куточків Антарії. Рабовласників я не любив трішки менше за чарівників. Не раз з'являлось бажання повідрубувати руки, що тримали нагайки. Неодноразово в дорозі я так і робив. Ненависть рабів до своїх хазяїв, здавалось, пересилювала мою. В такі моменти я бачив у них споріднені душі...

За межами ринку, місто перетворювалось на живий лабіринт з вузьких вуличок та будинків найрізноманітнішої форми. Високі з куполами, низькі з плоскими дахами, знову високі з гострими дахами з черепиці. Будинки з великими вікнами і балконами, будинки без вікон. Далі, йшов замок, що останні сто років слугував монастирем. Самого князя Велерада посунули з власних володінь, залишивши лише північне крило. Рештою володів Пірокар.

Майже на кожному кроці, де вулиці не були вузькими, стояли статуї Вогняного володаря. Лицар в шоломі з мечем у вогні. Там де статуй не було, були глаштаї, що закликали відректись від фальшивих Богів і знайти спокуту та захист під крилом червоного Бога-воїна.

Від згадки про це, я плюнув собі під ноги. Де буде ваше вогняне божество, коли я зруйную джерело чарів? Я зрубаю те дерево і все. Тоді захист тих статуй, знадобиться тобі, Пірокаре, коли тебе і твоїх людей, на них ж і повішають.

Людей на дорозі до Іштару було ціле море, немов усе населення Антарії вирішило перекочувати сюди. Довелось пів дня простояти в черзі біля воріт, але ближче до вечора таки потрапив всередину.

— Дім, милий дім, — прошепотів собі під ніс.

Колись я жив тут, доки в місті не стався бунт, внаслідок якого третина померла від голоду та хвороб, а ще третина від розправи магів вогню. Місто змінилось, я ледь впізнавав лабіринти його вуличок. Не можна зупинятись. Я ще ніколи не був так близько...

Сьогодні вночі все закінчиться.

***

В самому місті посилено ходили патрулі. назрівав бунт. Вулиці смерділи потом, кров'ю та сечею. Нічого не змінюється. Коли лабіринтами вуличок не носились патрулі, то ними носились грабіжники, бунтівники, та повії. Відрізнити можна було хіба останніх, інші ж відмінностей по великому рахунку, не мали.

Мене ніхто не насмілювався зупиняти, завдяки моєму росту, та сокирі за спиною. До самої дороги до замку дійшов без пригод.

Пригоди почались пізніше.

Площа між будинками та замком була вкрита каменем та кров'ю. З одного боку стояла охорона з щитами та алебардами. З іншого зібрались люди. Вони щось голосно кричали, щось про свої права, умови життя. Я не слухав, так як хороші гасла губились серед тонн образ його величності та сімейства. Охорона нервувала. Жителів ставало все більше. Інколи в охоронців кидали камінням. Вся площа наповнювалась аурою тривоги та напруження. Сьогодні проллється кров. Варто лише відійти вбік і дочекатись допоки не почнеться найцікавіше.

— Мабуть це і є задумка Пірокара, — згадав слова Лео в шинку. — Гарний лялькар смикав ниточки, а ляльки слухняно кидались на охорону Іштара.

Пірокар задумав переворот. Сьогодні Велерад програє ще одну битву. Фінальну для себе.

Розділ 7.

— Твоя сила у твоїй ненависті! — говорив Мефодій. — Твоя ненависть від твоєї любові. Чим більше ти любиш свою сім'ю, тим більше ти ненавидиш тих, хто в тебе їх забрав. В потрібний момент станеться виплеск твого зла. Твоя ненависть забере тебе. А до того моменту плекай її. Час прийде і настане ера ненависті...

***

В той вечір весь Іштар перефарбували червоними кольорами. Кров заливала вулиці, наче весняна повінь. Страх і ненависть кружляла в повітрі. Маги вогню сиділи в своєму монастирі і не пхали носа за стіни. Для мене завдання ставало все тяжчим. Але я не міг зупинитись. Десять років я чекав можливості помститись. Це місто може згоріти до тла, але я помщусь їм всім.

В першу чергу я вбив двох глаштаїв. Прилюдно, перед іншими глаштаями. Я міг зробити це швидко, але народ вимагав видовищ, тож помирали вони довго.

Іншим я заплатив за потрібні слова.

— Пірокар прийняв під свій захист продажного Велерада. Невже ви допустите, щоб зрадник залишився цілим!?

Вони знаходили потрібні слова, щоб розпалити в людях вогонь. Натовп повалив в монастир. Я прирік їх всіх на смерть, але так було потрібно. Вони відволічуть всю увагу на себе. Дурний натовп. Стадний інстинкт це велика сила і могутній той хто їх веде. Я ж вів їх на бійню.

***

— Як ти плануєш вибратись? - спитала Раїса віддаючи мені карту.

— Ніяк.

Хвилину Раїса нічого не розуміла. А коли до неї дійшло, зареготала. Так вона і померла.

— Божевільний, — були її останні слова.

***

Натовп прорвав кільце з охорони та послушників монастирю швидше, ніж я думав. Допоки на сходах та площах точились жорстокі бої, я обійшов замок. Декількох охоронців та двох чарівників довелось прибрати — і ось я всередині.

Перше, що кинулось в очі — це розкіш. Позолочені вази, канделябри, картини, оббиті золотом меблі. Від такої кількості мене аж сліпило. Я швидко добрався до підземелля. Якщо вірити карті, дерево знаходиться внизу, під мурами замку. В першу епоху заселення людьми Антарії, замок збудували якраз для захисту дерева. З часом це стало таємницею навіть для самих чаклунів. Лише обрані знали про джерело їх сили.

В підземеллі було холодно і темно. Минуло чимало часу, доки очі звикли і я міг бодай щось розрізнити. Я й не помітив, коли шум стих. Замок був далеко позаду.

***

Не знаю, скільки часу я йшов сходами вниз, але в решті решт я утнувся в арку. За нею було світло. Перехопивши сокиру міцніше, я ввійшов.

— Я знав, що ти прийдеш! — звідкись донісся голос Пірокара. — Та бійня, твоя робота?

— Можливо — я оглянувся навколо себе.

Арка вивела мене в невеличкий сад. Звідкись сюди пробивалось світло. В печері, хто б міг подумати? А посередині, на підвищені було воно - дерево сили.

Золотолист.

Могутній, наче в дуба стовбур, золоте листя. Виглядало воно прекрасно.

— І що ти далі робитимеш? — голос Пірокара лунав звідусіль. — Просто зрубаєш його?

— Такий був план.

До моїх вух долинув тупіт ніг. Маги вогню збігались до дерева. З ними було кілька воїнів. Лицарі в латах з мечами та щитами.

— Ти не пройдеш! — між ними вийшов і Пірокар.

Такий ж як і десять років тому.

— Це ти так думаєш! — я направився до них.

Їх було багато. Занадто багато для мене. Але я був так близько і не міг дозволити, щоб мене зупинили за крок до мети.

***

Спочатку я нічого не відчув. Все як завжди: удари сокирою та кинджалом, кров навколо мене, крики наповнені болем.

А тоді почалось. Час почав сповільнюватись. Люди навколо завмирали. Всі звуки зникли і навіть мій крик звучав, немов чужий. Вони завмирали в повітрі, навіть струмені крові та кінцівки завмирали і поволі пливли в повітрі.

Час більше не мав влади наді мною.

Передні ряди попадали досить швидко. Ніяка броня не рятувала лицарів від моєї люті.

Коли час нарешті повернувся, позаду мене лежали порубані тіла, а попереду смерділо страхом. Я чув його, він наповнював мої вени енергією, як дерево сили живило чарівників.

— Хто наступний?! — закричав вцілілим.

Чарівники, та послушники розійшлись. Ніхто не хотів вмирати.

— Боягузи! — волав на них Пірокар, але його не слухали. Він кинувся на мене з криками. — Я зупиню тебе в ім'я...

Кулаком в лице я змусив його замовкнути. Старий відлетів на землю, врізався потилицею в огорожу, за котрою знаходилось дерево. Він перевернувся на бік, випльовуючи зуби та кров.

— Тобі не вибратись звідси! — з ненавистю сказав він.

Я промовчав. Мовчки переступив через нього, перестрибнув огорожу. Навіть жалко було рубати таке величне дерево, але я занадто довго йшов до цього. Руни на сокирі спалахнули синім.

— Ти навіть уявити не можеш, як я хотів відправити тебе на той світ! — розвернувся до Пірокара лицем. — Але, що твоя смерть в порівнянні з цим...

Я розмахнувся і наніс перший удар. З глухим стуком лезо зайшло в дерево.

— Ти будеш жити! — я наніс ще удар.

Кілька листків впало на землю.

— Ти побачиш, як цей світ покидає будь-яка магія.

Знову удар. Золотолисте дерево жадібно заскавуліло, немов живе.

Ще удар.

Стовбур почав тріщати.

Ліве плече пронизала стріла. Я похитнувся, але встояв. Зараз це вже неважливо.

Ще удар.

Наступна стріла потрапила в стегно. З моїх грудей вирвалось здавлене виття. Я опустився на одне коліно. Стовбур золотолиста почав хилитись.

Останній удар і все...

— Зупини його, Лео! — з вибитими зубами Пірокару було тяжко кричати.

Я глянув на лучника: Лео Карахал, без обладунків, меча, лівого ока (тепер там чорна пов'язка). Зате з численними багряними плямами на лиці та розплавленою шкірою на щоці.

— Зупинись, Роран! — прокричав він, дістаючи ще одну стрілу. — Все скінчено. Тобі не вибратись звідси.

— Помиляєшся! — оперся руками на сокиру. — Я вже вибрався. Для моєї сім'ї це свобода. А твоя стріла це моя дорога до них.

Лео не одразу зрозумів суть моїх слів. А коли зрозумів — було пізно. Душі Марії та Тео стануть вільними, коли не стане магії, і ми зможемо зустрітись на тому світі. Вони чекатимуть мене...

Залишився лише один удар.

Ніколи я ще так не волав. Руки налились свинцем, ноги не слухались. В очах темніло. Я занадто старий, занадто втомлений...

Останній удар сокирою і дерево з тріском повалилось вбік. Пірокар заволав. Не було ні шуму, ні променів світла, ні вибухів. Чари зникли так само тихо і непомітно, як і з'явились. Остання стріла зі свистом потрапила в груди. Лео гарно стріляв. Я впав на одне коліно. Зброя вилетіла з рук.

— Що ж ти накоїв? — голос Пірокара потонув в шумі листя дерева сили.

Я звалився на бік.

Лео поволі підходив до мене з кинджалом.

Але мене це вже не хвилювало.

Марія, Тео, я йду до вас...

Епілог.

Армія нежиті так і не дійшла до Антарії зі спалених земель. Некроманти попадали разом з тим, кого воскресили. Лише Полум'я та кілька її наближених залишились в живих. Але ненадовго. Невдовзі знайшли лише обезголовлені тіла.

Моргот Молодший розгромив Велерада, спустошив більшість міст Антарії, зокрема Іштар. Його військо не знало жалю. Але з часом він приніс Антарії мир, зайнявши забраний колись в його батька трон.

Культ Астрид припинив своє існування невдовзі після смерті Раїси.

Орден магів вогню був знищений під корінь, а сам Пірокар четвертований під радісні вигуки натовпу.

Лео зник безвісті, хоча очевидці бачили схожого на нього чоловіка, поблизу пустельних земель.

***

Лео забрав руку від шиї Рорана. Пірокар питально глянув на нього. Найманець заперечно похитав головою.

— Він все ж зробив це, — тихо пробурмотів Лео.

— Що ж тепер почнеться? — Пірокар вперше був настільки розгубленим.

— Його похоронять і будуть переповідати легенди про злого духа, що забрав з собою в могилу магію, — спокійно сказав Лео. — Якщо пощастить, то додадуть, що він зупинив армію мерців, знищивши дерево.

— Його тіло спалять і ніхто не довідається! — з ненавистю прошипів Пірокар.

Тоді схилився над тілом Рорана

— Ніхто не дізнається, що ти зробив, чуєш?!

— Йому все одно, — холодно фиркнув Лео. — Поглянь на його лице. Що ти бачиш?

— Рубці.

— Придивись.

— Не розумію.

— Його лице чи не вперше виглядає щасливим. Він посміхається...

***

Я поволі йшов до свого дому. Легкий літній вітерець огортав мене теплом.

На порозі нашого дому стояли Тео і Марія. Обоє помахали мені. Щось тепле покотилось по моїй щоці. Я нарешті знайшов їх. Я був вдома. Нарешті ми разом...

Кінець.