Далі пряма мова Медісон :
- Емма боялась цього моряка, він ніби нормальний,- так вона говорила,- а ніби і не нормальний і від нього не знаєш чого можна чекати. Події так склались, що Емма була певна, шо він не дасть їй зійти з корабля, або разом з нею зійде, або ще щось придумає, а не можна було щоб він щось придумав...! Перед прибуттям у порт, за декілька годин, вони зустрілись і досить довго говорили, і Емма знала, що після цієї розмови,- точно він буде чекати, десь її підстерігати, тому ще за день до прибуття у порт і цієї їхньої запланованої зустрічі, у Емми виникла ідея, яку ми потім згадували зі сміхом. Ідея її полягала в тому, щоб знайти якусь дівчину чи жінку, серед пасажирів самого дешевого класу, і поміняти Еммине плаття на саме дешеве і поношене. Звичайно та жінка погодилась. Емма ще це плаття подерла в деяких місцях і спеціально забруднила в одному місці яблучним повидлом. У жінки тої, в якою з Еммою був обмін платтями, була дочка, яка бавилась іграшковою лялькою, тоді Емма стала просити ту дівчинку, щоб продала їй ту ляльку. Емма говорила, що готова заплатити за цю ляльку як за дві, а то й три. Дівчинка не хотіла продавати свою ляльку, так як вона привикла до неї, казала що ця лялька жива і їй не потрібні інші ляльки, навіть кращі і дорожчі і навіть три. Але мама трохи поуговорювала доньку і та, проливши 2-3 сльози, все таки продала цю ляльку.
Я мала переконати Менінгтона і батьків її, що вона зустріла свою однокласницю і зійде з корабля з нею і її батьками і яке ж було наше здивування коли Емма підійшла до своїх батьків, вже на берегу, з цією лялькою на руках, в цьому платті і ми обоє з нею абсолютно не подумали що потрібно буде сказати в той момент і як пояснити це.
Перед тим, як вона виходила в цьому платті, щоб не помітно пройти по при моряка, я спитала її, - а що буде коли він впізнає тебе ? Емма відповіла, що він не впізнає її тому вона навіть про це не думає, але потім, задумавшись, відказала мені :
- Якщо він все-таки впізнає мене, і захоче мене,- я прожену його ! Або може візьму за руку і приведу до своїх батьків, і скажу їм, що це мій чоловік, що так виглядає мій чоловік, а у Менінгтона, на колінах, попрошу вибачення, що не стримала слова свого і не пішла за нього, і у батьків Менінгтона попрошу вибачення, попрошу щоб вони простили мені з Володьою наше щастя, але чи прогоню я його від себе, коли він упізнає мене, чи візьму за руку, я не знаю... Тай нема чого про це думати, бо він не впізнає мене, навіть не гляне на мене. Емма боялась того моряка, а я боялась Емми, тай вона сама себе деколи боялась. То що інша сховає, то що інша прикриє, то вона все на показ викаже, я її знаю з дитинства і вона ніколи не могла оволодіти своїм серцем, все що думала і відчувала,- так все і виявляла тут же і перед всіма, і за це потім сама ж страждала.
Перед смертю, декілька днів перед смертю її, вона стояла біля вікна і щось думала, дивилась у вікно і погляд у неї був такий далекий... але не тривожний, я тихо підійшла ззаду, вона обернулась, а у руках у неї квітка маленька, фіалка, вже давним-давно засушена, як у гербарію якомусь. Я знала звідки ця квітка, тому мовчала, мовчала і вона, а потім вона дала мені понюхати цю квітку зі словами :
- Вона все ще видає ледь-ледь уловимий запах, понюхай !
Я понюхала, але запаху ніякого не було, та мені так жаль стало Емму, що вона аж зраділа коли я сказала що і мені здається, що від квітки виходить ще ледь чутний запах. Тоді я прямо її спитала :
- Ти б хотіла ще зустрітись із ним ?
Емма дуже здивувалась моєму питанню і відповіла :
- Звичайно ж ні, я уже постаріла... нехай краще він завжди пам'ятає мене таку як тоді,- вісімнадцятилітню.
Епілог.
Я думав що за день напишу розповідь про Емму, як і говорив Іванці, жінці своїй, але це зайняло у мене майже три тижні. Весь цей час, Іванка, як я і просив, не мішала мені і нічого не розпитувала, але я не раз бачив як вона уважно роздивлялась мене як я пишу, так ніби у дому появився хтось новий, кого вона бачить вперше. Я чув що по телефону, за ці три тижні, вона уже всім подружкам своїм розказала, що її чоловік - видатний і талановитий письменник, що вона завжди це знала і підозрювала в мені і обіцяла подружкам що коли я напишу то вона влаштує літературний вечір, запросить усіх своїх подруг, тобто п'ятеро, і вона буде їм читати мій шедевр, а в перервах вони будуть пити чай з печивом, яке зобов'язалась спекти одна із подружок, інша мала зробити якийсь салат, ну і щось таке в тому роді. Я закінчив писати свою розповідь у неділю вечером. Я не хотів давати читати Іванці у вечері, тому урочисто повідомив їй що завтра, вона прочитає мою розповідь і я цю розповідь підкріплю ще й статтею з її журналу.
Читання зайняло цілий день. Читала вона сама, а коли втомлювались очі її, то я читав, а вона слухала. Потім ми робили перерви, і знов приступали до читання. Іванка читала з жаром, з цікавістю, їй все хотілось дізнатись що буде далі і чим все закінчиться і ось коли все закінчилось, тут на мене полетіли сама груба критика, як на мою особистість так і на літературу.
Іванка звинувачувала мене в слабохаректерності, в не рішучості, ніяк не могла змиритись що я не спас цю "дитину" від “того гада” ! І так далі і т.д.
Потім, трохи заспокоївшись, вона перейшла на літературну критику. Казала що це все написано ужасно, що я так спеціально закінчую частину на самому цікавому, щоб читачу хотілось читати наступну, називала це маніпуляцією цікавістю читача і переконувала що так не гарно, казала що я даремно описував цю історію про нещасну Олівію, про голод і ту дівчинку, вимагала від мене, щоб я видалив той текст з “тими страшними історіями” . Аргументувала вона це тим, що людина, наприклад, прийшла з роботи, і хоче віддихнути, щось легке почитати, а тут кровище, страждання, людські горя,- одним словом ці сцени вона вважала не то що лишніми, а неприпустимими. Казала що я вдаюся забагато в деталі, а головне пропускаю, що були такі моменти де її цікавило одне, а я ніби спеціально оминав це одне, а описував те що зовсім не цікаве. Потім казала що ніякий я не письменник, що вона все життя знала що з мене ніякий письменник не може бути, і що вона ще більше переконалась коли побачила як я пишу... По її словах, я писав згорбившись і сильно крутив головою по боках, тоді як справжні письменники, талановиті письменники,- пишуть величаво, випрямливши спину і не крутять головами в усі боки. На кінець об'явила, що я спортив їй літературний вечір !
Я тоже трохи взбунтовався і заявив що Достоєвським я ніколи не буду. Що він мав свої думки, свої авторські думки і глибоко знав і відчував людські серця і душі, а я мало що знаю і відчуваю, тому я плагіатор, а не письменник і не збираюсь це приховувати ! На щастя моє, Іванка не знала значення слова "плагіатор" тому зомовчала, чим і вберегла нас обох від сварки, яку, я впевнений, ніхто з нас не хотів.
Але це ще не кінець,- заспокоївшись трохи, моя Іванка заявила, що хоче негайно побачити той подарок який Емма мені подарила ?
- Який подарок ? - перепитав я.
- Ти писав що вона положила в твою лодоню якийсь холодний, досить важкий предмет ? - відповіла Іванка.
Я її запевнив, що це якийсь медальйон, чи брелок, чи ще щось в тому роді і нічого там цікавого нема, тай я і не знаю де він.
- Як ? Вона твою квітку зберегла, а ти не знаєш де цей брелок ?
Я відповів, що якщо він десь і є, то тільки в одному місці він може бути,- на стриху, в моєму чемодані да зберігається моя морська форма.
Іванка вимагала, щоб я тут же відправився на стрих і добув брелок Емми !
Було уже пізно, майже десята вечора і я сказав що зроблю це завтра. Та Іванка спочатку погрожувала, що сама полізе на стрих і там все переверне але знайде брелок, а коли це не дало ефекту, то почала просити, що не засне до ранку, коли хоч краєчком ока не подивиться на цей брелок.
Діватись не було куди. Через пів години я спусутився з стриху, у руках моїх була шкатулка, я вже і забув про цю шкатулку, в шкатулці було дві записки. Одна записка, це рожева записка Емми, де була назначена мені зустріч на пяту годину ранку, а друга записка - це моя, яку я так і не зумів їй передати.
Під записками лежав цей брелок, це була велика срібна пластина, розміром десь 5 на 5 см. Досить товста. Кути її були не гострі, а згладжені. На одному боці пластини був зображений якийсь чоловік. Він був у центрі зображення, а по боках зображення,- стояли чоловіки. В центрі, де один чоловік,- я ще помітив якусь одну дитину. Так що чоловік з дитиною стояв по центру, а по боках якісь інші чоловіки. З другої сторони цього Емминого подарунку була якась надпись. Надпись на латині, тому ні я, ні Іванка не розуміли про що там йдеться. Але Іванка запримітила внизу з права ледь помітні букви і цифри :
Matthaeus 18. 2-3.
Вона одразу кинулась з сусідню кімнату, звідки повернулась з Святим Письмом. Розгорнула його на Євангеліє від Матвія і прочитала мені вголос :
- Ісус, покликавши дитину, поставив її серед них і сказав :
істинно говорю вам, якщо не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете в Царство Небесне.
Квітень 2025.
