Жовтневі ранки холодні і красиві. Найкращі у цілому році. Єдині ранки у цілому році коли до різнокольорового листя, яке вже опало, і яке ще повільно собі летить, і яке ще з останніх сил тримається гілок дерева, ось цьому листю і пасує сонце, коли бабине літо, і йому ж і пасує дощ, туман. Коли голі дерева обгортає туман і дощ, і гілки блистяться на місяці або від фонаря, а ти дивишся на це з вікна, або йдеш згорбившись повз, то у мене думка, що зараз, прямо зараз має щось статись, статись велике і безповоротнє, можливо щось і трагічне. Така думка у мене з дитинства, і кожна осінь проходить й нічого трагічного й безповоротнього не стається, але ця думка мене переслідує ось уже майже 30 років.
Цього ранку було сонячно і холодно, але буває, що коли гориш в середині, то холод не відчуваєш майже. Тому я не відчував. Тай коли відчувати було, коли Федір Михайлович почав читати мені проповідь. До церкви було рукою подати, а він силився мені прочитати цілу лекцію. Тому я мало що зрозумів. З самого спочатку він спитав мене, якби я був богом, щоб я зробив для людей ? Я відповів, що я б забрав усе зло зі світу. Тоді дідо запевнив мене, що так було б не добре. Бо люди самі мають забирати зло. Забирати зло кожен сам із себе. Люди з інших хочуть щось забирати, а самі з себе почати не хочуть.І ще раз повторив мені питання, що я б зробив бувши богом для свого створіння,- людей ? Щоб я дав людям у боротьбі з тим злом ? Чим би укріпив людей у цій боротьбі ? Я задумався і нічого не міг відповісти. Тоді дідо сказав :
- Бог дав людям не щось, не когось, Бог дав людям сам себе." Ми є те що ми їмо " - казав давньогрецький лікар Гіппократ. А він був не дурний хлоп. І коли лікарі дають клятву, присягу Гіппократа, то якраз дають присягу цього самого мужика. Це язичницька присяга, бо тоді були язичниками але там йшлось що той хто дає присягу Гіппократа, присягався ніколи не давати жінці абортивного засобу, на виписувати смертельну дозу на прохання самої людини і на вступати в інтимний звязок з пацієнтами. Але то таке, бо не в теперішню нашу тему, " Ми є те що ми їмо "- казав той мужик а ми їмо кого ?,- Бог дав і наказав сам себе їсти. Своє тіло і свою кров. В перший день коли він сказав такі слова до своїх учнів, декілька тисяч відступились від нього. "Слова ці тяжкі і хто може їх слухати ?!" - казали вони однин до одного і відступились, тоді він промовив до дванадцятьох, чи не хочете і ви відійти як і інші ? Вони не відійшли хоч не розуміли таких жорстоких слів. Так важливо не відійти, навіть якщо не розумієш. Зараз ми розумієм. Ми не їмо і не пємо тіло і кров Христа у вигляді хліба і вина. Ми вірим що це і є сама кров і саме тіло. Не щось інше, а саме це і є тіло Його і кров. Коли священник робить Причастя, то додає до чаші з вином теплої води, або кип'ятку. Знаєш нащо він це робить? - бо ми п'єм кров живу, не кров мерця. Кров мерця густа і холодна. Кров Бога Живого рідка і тепла. Він пролив її 2000 р. тому, але вона ллється кожної Неділі зранку. Кожної середи і суботи. Ми не п’єм те що було колись пролито. Ми п'єм те, що було пролито одного разу і тече до сьогодні. Боротьба з гріхом, заповіді, милостиня, молитва, піст, це все потрібно, але це людське, все це від нас. А Причастя - це то що не від нас. Тому і називається таїнство Євхаристії. Бо це велика таємниця і ми не розумієм цього, як і не розуміли ті пару тисяч які відійшли. Але ми не відійщли, ми прийшли. "Зі страхом Божим і вірою приступіте". Тому це таїнство, що воно виконується на небі, а на землі ми лиш візуальним образом його показуєм, ми показуєм що відбувається на небі, на небі відбувається і сходить на землю, а не землі ми лиш демонструєм що відбулось на горі. Це старшно коли Бог дає сам себе людям. Страшно коли хтось не достойно приймає Його. Тому говориться перед причастям - "Зі страхом Божим приступіте...". Вот якщо Бога не боїшся і віри не маєш - ти тут лишній. Якщо ці слова тобі не пустий звук - то йди за мною і за Анатолійовичом.
Коли дідо договорив останні слова своєї лекції ми вже були в церкві і стояли в черзі. Черга була не велика. Чоловік п'ятнадцять. Там я бачив Настіньку. Настінька це наша ненормальна, вона звихнулась пару років тому. Ну то потім. Вона стояла якраз за мною. Я розумів що ми стоїмо в черзі до Сповіді.
Коли прийшла моя черга, то я зайшов і не знав де діти руки. Я подумав що можна ними перехриститись, навіть якщо зараз не положено. Священник був старим, морщина на морщині. Невисокого росту, смуглявим. На руках він тримав якийсь рушник( Епитрахиль, потім я взнав) і накрив ним мені голову. Я став на коліна. Не відразу догадався, але став. " Що скажете пане, як життя ?" - спитав він мене так, ніби ми зустрілись на стадіоні.
Я мовчав... Дух перехопило, буває що думок багато, але слів потрібних підібрати не можеш.
- Вбив я ! - вирвалось само у мене. Вбив, але не хотячи, якби нечайно, не хотів вбивати. Хотів перед тим. Але передумав в останній момент, передумав але біда сталась. Ще шось я говорив, але він перебив мене :
- Каїтесь за всі гріхи ?
- Я махнув головою, а потім згадуючи це, я дорікав собі що не відповів голосно, ствердно, а лиш головою махнув. Я чув які він читав якусь молитву. Я не розібрав слів, лиш почув "Бог простить !".
Потім пояснив мені, що він накладає на мене, на три місяці, Епітимію. Не Епідемію ! Тобто три місяці я не буду йти до Причастя, але при нагоді буду відвідувати Недільні служби, і після трьох місяців, якщо не передумаю, тоді я зможу піти до Причастя.
У нас два дяки і один паламар. Один дяк - Федір Михайлович, а інший дяк і паламар,- з іншого села. Вони обоє запізнювались і лиш тому священник приділив мені трохи більше часу, бо вже піджимала година тай ще люди крім мене були. Священник признався і сказав мені що Ф. Михайлович розказував йому мою історію і вони говорили за мене. І тоді в мене вирвався протест. Я посмілів, коли почув ці слова і заявив що не можу чекати три місяці, я сказав що він ( священник ) знає мою історію, знає що мене в любий час може злапати військова міліція, бо йде війна, крім того не мене списали вбивство Юстини і мене шукає і така міліція, я сказав що здаватись їм без бою не намірений, а вони утікачів розстрілюють. Тому є шанси що за три місяці мене при спробі втечі просто продиравлять як друшляк десь в полі. А як же вмирати, вмирати і не мати Бога в собі ?
На диво він зняв цю епітимію і здивовано дивився на мене. Я сам собі здивувався. Лиш Настінька заходила після мене і вона вже декілька років як нічого не дивується. Служба ще не почалась, завдяки дяку і паламару, тай ще сповідь йшла. А я стояв собі тихо скраєчку, а потім вирішив сісти. Поки є час розкажу про цю Настю.
Історія Настіньки.
Полюбила дівчина одного хлопця. Тай і він її полюбив. Полюбив не знаю за що. Бог знає ! Сама вона була дурна собою. І говорила картаво. Деякі звуки не вимовляла. Бідні сімї в обох були. В 17 вона вийшла за нього. Йому було 18. Справили весілля - залізли в борги. Через два тижня після весілля поїхав молодий чоловік в Австрію. Грошей заробити. Поїхав і не вернувся. Спочатку всі думали що живий. Настінька в церкві записки подавала на Проскомидію,- як за живого. Минуло шість років. Вважається, що якщо шість років минуло, а ні слуху, ні духу, то можна вважати як померлого. А Настя все одно як за живого подає на службу, а не за упокій душі. Пройшло ще два роки. Насті вже 25. Не хоче мама і тато щоб дочка так і залишилась молодою вдовою, що пожила з чоловіком лиш два тижні. Хочуть внуків і кажуть :
- Настя, Настя !- роки йдуть тобі не на користь, старієш, горбатишся, он молоді по 16-17 вже підростають. Красиві як вишеньки. Хто ж тебе візьме як заходишся ? Тай і кавалерів у нас мало ? Чого ж чекати далі ? Щось сталось з ним, якась біда, нещасний випадок, помер він. А Настя каже : - Живий мамо, живий він тату. Знаю що живий-живісінький. Знаю що любить. Не може не любити. Знаю що скоро прийде. Прийде від до мене скоро !
Пройшло ще три роки. Настя була дівчина смирна. Так і послухала маму, тата, не для себе заміж вийшла,- для них.
Дівчинку народила. Одного разу, у вересні, почали бульбу копати. Усі пішли на поле. Дівчинці було чотири роки. Дівчинку дома лишили. Сусідка пообіцялась подивитись за дитиною. Приходить під вечір один чоловік. Років 35 на вигляд. Борода, волосся довге, на голові капелюх. На дворі жара а він в якусь куртку закутався, так що іздалеку не розібрати хто то. Але до калітки Настіної йде і знає як відкрити. Дочка Насті, та що чотири роки мала, спочатку настрашилась. Він побачив і зупинився. Тоді мала сама підбігла до нього. Між ними метр- півтора, не більше. Він присів, так що його лице на рівні її лиця. Сусідка каже, так пристально, уважно і напружено дитину роздивляється. А дитина - в Настю пішла,- очі, чоло, губи. Тоді той чоловік встав. Зняв капелюх, вклонився дитині і пішов тою дорогою якою прийшов. За хвилин п'ять з поля всі приходять і мала кричить :
- Мамо ! Мамо !- там вуйко якийсь приходив, такий бородатий, зарослий і не вміє говорити, німий, тільки дивився на мене і мовчав, дивився мовчав і побіг геть.
Настя кинулась за ним. Але вже його ніколи ніхто так і не бачив. А Настю знайшли на другий день. Вона ходила по лісі і кричала, вже навіть не кричала бо голос посадила, голосу то вже не було. Тільки так хрипло шепотіла :
- Дмитрику, Дмитрику, Мітя, виходь до мене, не ховайся, я знала що ти живий, то вони винні, вони мене обманули що ти мертвий.
Від тоді Настя помішалась. А той чоловік новий, втік від неї. Тепер вона, тато, мама, і чотирирічна донька разом собі живуть. Вже шестирічна, бо два роки пройшло з того часу як помішалась. Буває йде Насті по селі. А бабки сидять на лавці, а вона сама до них каже :
- Йду по сідло. Мене мій Мітя послав по сідло до кума. І так ходить по селі цілими днями. Давно вже ніхто і не дивується. А буває як її мама кличе їсти, то прийде, сяде за стіл і сміється, каже :
- О, знов голубці, Мітя любить голубці, піду його розбуджу.
Сьогодні в них служба за якогось родича. Прийшли дехто з її родичів і її взяли і донька її - Орися. Орися тримає маму за руку. Не мама доньку, а вона маму. Ззаду мене стоять.
Почувся стукін ніг об підлогу. Спішно зайшли дяк і паламар. Всі зіскочили з лавок. Дяки відкрили якісь книжки. Паламар розпалив кадило. Відкрились царські ворота. Всі вклонились. Я встав і слідкував що буде далі.
І відразу почув приємний, тихий, мякий, заігруючий і трохи боязкий жіночий голос :
- Іван Сергійович - як ви почуваєтесь ?
Це говорила Любов Федорівна. Донька Ф. Михайловича і Оксани Ігорівни. Я зовсім забув про неї написати. Напевно, я якось дивно виглядав, надто задумливо, або розгублено, що вона вирішила спитати мене таке. Я вирішив що треба випрямитись, і стати важнішим, щоб за мене інші не перживали, але в середині у мене все якось сплуталось. Так завжди у мене коли багато емоцій, то я не можу зупинитись довго на якісь одній думці. Всі думки якось загорялись у мені, і тут же стухали і знов загорялись. Декілька раз я задивлявся на Настіньку, на Любов Федоріну, на діда і Анатолійовича на інших людей, на ікони. На одній була сцена, де Христос йде по воді, а в човні перестрашені апостоли. Тільки один з них Петро, а він не вмів плавати, сказав :
- Якщо це ти Господи, то звели мені йти по воді !
І Петро тоже почав йти по воді. І зробивши пару кроків засумнівався і почав тонути, і тут же Христос його підхопив. Ця сцена була на іконі. Здається я тільки почав йти. Я тільки що почав жити по-новому. Тільки б Катерина Іванівна написала. Будь що написала, але написала... Сонце заглядало через вікна і дим кадила як туман наповнював церкву. Чулось ладаном. Ладан не тільки у церкві, його використовують і в парфумерії, в еліксирах. Додають ще смолу смирни. Смирна,- рослина така що росте десь там в тропіках. Як наша ялинка виділяє смолу і вона приємно пахне хвоєю, так деякі дерева, які у нас не ростуть, виділяють більш ароматні смоли, їх і кладуть у кадило. Я вдихав цей ладан і смирну, і вони більше ніж пахнуть. Мені здається що аромат більше ніж пахне, він прямо впливає на діяльність мозку, на спосіб мислення. Це давня традиція класти ароматні смоли в кадило. Але суть традиції я не знав. Мене мучило, нащо заказувати іноземні дорогі смоли щоб їх просто спалити. Цеж просто гроші прихожан спалюють. Ця думка недавала мені спокою так що я дьорнув Анатолійовича за рукав. Він приклав свій палець до своїх губ. Я щераз повторив свій поступок і тоді він спитав мене - "Що?"
Він мене звинуватив у тупості і сказав що це все “переносні значення і образи “. Що люди приходять у церкву по принципу “дай за дай” Я Боже прийду у церкву, навіть свічку запалю і помолюсь. А ти тепер мені будеш винуватий. Дай мені то-то, і то -то. І це зовсім язичницький підхід. “Дай за дай” . Правильний підхід - я тобі всьо віддам, себе всього, а ти дай мені то що буде мені корисним, для спасіння душі моєї, для виправлення мого буде корисним. Вот і дим кадила символізує молитви святих, приємні Богу і намір спалити гроші на вітер, дати Богові щось просто так, дати і не жаліти, дати і не вимагати щось взамін.
Час йшов скоро. Я чув як співали Херувимську. Потім Вірую. Коли почали співати “Отче наш” я весь вже розгубився, бо знав що зараз буде Причастя. Я був майже переконаний що під час Причастя, я щось переверну, розіб'ю, не так відкрию рот, не так закрию, не там стану, штовхну якусь вагітну в живіт , ну як мінімум наступлю комусь на ногу. Але як на диво, все пройшло добре. Пам'ятаю як після Причастя я стояв. Багато хто вклякав на коліна, але дідо казав,- коли прийняв Бога,- стій. Я стояв, повільно смак вина всмоктувався і хліб мякнув аж поки я їх не глотнув. Потім я пішов і став на своє місце. Я дуже хотів стати інакшим. Я знав, розумів, що стати іншим - дуже тяжка і довга справа. Деколи треба місяці і роки. Я знав що це буде не просто і я знову наступатиму на ті самі граблі, будуть ті самі синяки, але дивно діло - я знав, що я вже інакший, я той самий, той самісінький, але інакший- ось то я відчував до кінця служби. Я це відчував але словами не міг виразити. Це тільки відчувалось, але ще не опридилялось мною словесно, усвідомлено. Коли вже вечір і я пишу цей щоденник, а пройшло уже два дні, бо я пишу вже по проходженні двох днів, то я вже визначив словами, то що я відчував на службі. А відчував я ось такий парадокс.
Потім ми прийшли на могилу Оксани Ігорівни. Я почав замічати що Любов, буду називати її Люба, вона приблизно моїх років і сама просила мене її так називати, мені спочатку почало здаватись що вона шукає нагоди зі мною на одинці словом перемовитись. Я це ще в церкві замітив, що вона поглядом не простим на мене задивляється, коли думає що я цього не замічаю. Так ніби оцінює мене чи зі мною можна мати якусь справу. На цвинтарі я вже був майже переконаний, що вона шукає нагоди наодинці поговорити. І вже в дома в Ф.Михайловича я переконався що це саме так і є. Що це на самолюбство моє, а якесь непереборне бажання є в ній говорити зі мною. І коли я йшов по коридору, двері в її кімнату були привідкриті й вона чула і бачила як я йду. Двері відкрились навстіж, і вона самим любязним тоном промовила, чи не можу я їй дещо помогти з чемоданом, так як за декілька годин вона від'їзжає і вже почала збиратись. Я мовчки зайшов в кімнату.
Дідо і Анатолійович пішли в ліс неподалеку, бо дідо обіцявся внуку "пару грибочків", зовсім забув за обіцянку, і згадав вже при відїзді доньки і вона сама йому ж його обіцянку й нагадала, чим майже і відправила в лісок.
Невже блуд ? Хіба вона така ? Такі високі батьки і така низька вона ? І як вона спритно підібрала момент ? А я з самого початку підозрбював це, що вона шукає лиш нагоди. Я відчував що осуджую її, презираю її, але і відчував, що не маю сили боротись з цим, я відчував що я вже підвладний їй, хоча майже що нанавидів її. Вона взяла мене за руку, і завела в кімнату. Швидше -швидше, у нас мало часу, щож ви такі повільні - говорила вона:
- Та присядьте же, що ж ви так будете стояти як в копаний...? Вона присунала стілець і обома руками нажала мені на плечі, а сама сіла навпроти на старе ліжко. Своїми обома руками взяла мої руки, подивилась мені в очі, зачервонілась, потім різко відпустила мої руки встала і підійшла до вікна. Подивилась у нього і розвернувшись сперлась на віконну раму й заговорила :
- Я шукала нагоди, мені треба з вами говорити. Про тата мого. Ну жо ж ви таким дивним поглядом на мене дивитесь ? Я вас образила ? Дати вам води ? Компоту ? Ну добре, слухайте, а я буду говорити.
Вона говорила з надривом, задихаючись, я мало що розумів з її слів. Я презирав і ненавидів себе. Як я міг так подумати про неї. Я нині прийняв Причастя, а вже за пару годин був готовий здатись під її натиском, якби вона тільки пальцем поворухнула, навіть без найменшого спротиву. Я ненавидів себе і розумів наскільки вона вища мене. Я роздивлявся її лице, плаття, волосся. Вся вона,хоч на вигляд років 35, була свіжа, проста, натуральна і красива. Але це не моя краса, це вже чужа краса...- подумав я собі і вирішив що треба почати вдумуватись в її слова, бо вона беззаперечно бачила мій тупий, розмитий, зациклений на собі і своїх бажаннях і відчуттях погляд.
- Я маю з вами говорити, та я не знаю як сказати, як сказати так що б ми порозумілись. Я низько роблю, це все низько буде в очах ваших, бо ви його друг, а я його дочка, тому ми з вами не на одному полі, розумієте ? Ми з вами ніби… я не хочу сказати вороги, але наші інтереси тут розбігаються. Бо він не може тут більше залишатись, йому потрібно до холодів, до зими поїхати звідси, і ви, і Анатолійович маєте… ви повинні намовити його, вговорити, змусити нарешті. Тут нема умов, розумієте ?- тай мені і чоловіку буде легше коли він буде з нами і внуки хочуть діда, а він тут сам, тільки знає що могилу і церкву, я не проти, я не проти цього, але ... але я вас прошу, тут вона кинулась від вікна до мене, знов сіла навпроти мене і взяла своїми обома руками мої руки, знов розчервонілась, відпустила мої руки і знов відбігла до вікна але вже не дивлячись на мене, а у вікно, прошепотіла :
- Ви маєте, якщо він ваш друг, ви маєте його змусити поїхати зідси найближчим часом, я не можу спокійно дивитись на той бардак, на той ужас в якому він живе !?
- Але як мені змусити його ? - перепитав я.
- А вам і не треба думати, тут не треба думати, тут треба вам, коли я поїду, йти і розказувати йому про нашу розмову і про то, що ви так теж думаєте, навіть якщо ви так не думаєте. І він послухає... Він дуже дорожить чужою думкою, особливо вашою, а найбільше Анатолійовича. Він тільки демонстративно показує що він сам собі господар і нічиєї руки, нічийого плеча, нічийого слова не потребує, навіть може насміхатись з Анатолійовича, але думкою його дорожить найбільше. Знайте Іван Сергійович, що люди які часто демонструють усім що назалежні в своїх поглядах і переконаннях, то ті самі люди й найбільше тривожаться думкою своїх ближніх, так саме і мій тато. З Анатолійовичом я вже поговорила і він пообіцяв виконати моє прохання, плакав але пообіцяв навіть поцілував мене в руку і назвав мене най, найблагороднішою дочкою світу і все таке в цьому роді як він любить. Пообіцяйте ж і ви мені ? Я розумію що вам тут не солодко, не легко і розумію що забираю у вас можливо останнього друга, останнього з ким можна про щось важливе поговорити, але коли щось забираєш в когось, неодмінно, чуєте ?!- неодмінно треба щось дати. Одною рукою забрати, а іншою дати і я вам дам... я й не подумала що я вам дам... я вам дам, оберіг, хрестик.
Вона знову підбігла до мене, зняла з себе хрестик на чорній нитці і наділа мені на шию.
- Ось все, тепер у нас договір, все по- чесному,- вона насилу мені засміялась і сказала :
- А тепер йдіть, вони тут у ліску ідіть до них, а мені треба поплакати. Мені треба побути тут самій, ви не розумієте, ну йдіть же...- вона останні слова сказала пошепки з ледь помітною не то стидливою, не то заігруючою посмішкою. Не хочу я її описувати. Її вигляд. Я весь час дивився на неї такими очами, таким блудливим поглядом, блуддивими підозрами в її адрес, що беззаперечно коли почну описувати її, то опишу її невірно, так як я дивився на неї не під ти кутом під яким потрібно було її роздивитись. Скажу лиш що вона самого простого вигляду, була вся у чорному, так як приїхала на панахиду до мами, подібна не була на свого тата, а значить по ній я міг судити про вигляд О. Ігорівни, її мами. Висока досить, худорлява, світла, жива, є мертві лиця, подивишся в лице і бачиш що воно мертве, надуте, горде, надмінне, таке і відчути чогось людського не зможе, а у неї живе лице, не то щоб надто красиве, але притягуюче.
4 Листопада. 12 днів як я не писав щоденник. Не хотів і не писав. Тиждень як поїхав Федір Михайлович. Все тут змінилось з його відїздом. Поопадали всі листя, залили дощі, засвистіли пориви вітру. Холодно зараз в хаті. Холодно на вулиці. Холодно у мені. Я деколи ночую у його хаті. Там є дрова і тепліше. Козу його я пустив на мясо. Сіно буде для моєї. Свою тримаю для молока.
Деколи коли зустрічаємся з Анатолійовичом, засиджуємся, дивимся на дощ, ми довго дивимся на дощ і мовчимо, так що і лишаємся ночувати там.
І сон. Снився мені два рази однаковий сон. Сниться що я пробуджуюсь над ранком, від собачого лаю. Собаки гавкають все частіше і голосніше. І я чомусь їх дуже боюсь. Собаки тут часто гавкають і часто без потреби, але цього ранку, я дуже чомусь боявся їхнього гавкоту. А на столі, на столику на якому я пишу свій щоденник, лежить мій револьвер, хоча зараз він зхований під підлогою. Лежить мій револьвер, а в ньому оця остання куля. Яку я лишив і не знаю чому я лишив її. І так мені страшно цього собачого гавкоту, що я вирішив взяти той револьвер і застрілитись. В день, коли я не сплю, я розумію, що в реальному життя людина ніколи не застрілиться від собачого гавкоту, але чомусь у сні, в той час, це було якесь, було або здавалось мені що було це нормальним рішенням. Я вже взяв пістолет, підніс до голови, але згадав що на мені хрестик, той що Люба подарувала. Я не міг це зробити коли на мені хрестик, тому я його знімаю, ставлю на стіл знов притуляю пістолет до голови, а пістолет, дуло пістолета холодне-холодне. І від цього я просинаюсь. В голову мені холодно стало і я накрився з головою і заснув. А на другий день знов мені сниться той самий сон і точно такі ж деталі. Тільки в голову я був не змерз на цей раз, а сон той же самий до дрібниць.
Я людина не суєвірна, але це заставило мене якось опуститись у собі, пасти духом і я тому і не писав щоденник. Але сьогодні 4 листопада, день коли все змінилось. День коли мені передала Паранька письмо від Катерини Іванівни. Вона забігла до мене, мене не було дома, а я якраз йшов до дому і проводив мене Анатолійович. Він розказував про свою нову книжку яку він почав писати, точніше не нову, а єдину, бо перший свій роман - " Щоденник мисливця " він не дописав і закинув. Його нова книжка мала називатись " Пригоди Анатолійовича в Єгипті " Ми тільки обговорювали сюжет і тут вся задихана Паранька підходить, мовчить і протягує мені руку, я беру лист і читаю "від Каті". Все в мені обомліло і страх напав. Точно пам'ятаю що страх напав, так ніби це не лист від Каті, а похоронка. Всі ми троє стояли і завмерли. Я боявся спочатку навіть доторкнутись до нього, але потім швидко вихватив з її руки, судорожно розірвав його і наказав Анатолійовичу читати, а сам видихнув, напружився як струна і вп'явся поглядом в небо в очікування перших слів. Я знав що вони можуть бути тяжкими тому напружився так ніби мене зараз будуть бити, а я маю терпіти і все винести.
