Буває кажуть "голова крутиться". Два рази в житті у мене таке було, і перший раз саме тоді. Так майже і є. Все що бачиш, все зображення, люди, дерева, ніби закрутились, чи вліво, чи вправо,- не можу сказати, але пам'ятаю так усе крутилось, крутилось і трохи пригало то вверх, то вниз. І в ногах так легко, ніби не стоїш на них , а в прижку якомусь так і застиг в повітрі.
Не пам'ятаю як так сталось, але згадую, що я вже стояв біля Дмитрівни, чи вона підійшла, чи скоріше я, цього вже сказати точно не можу. Вона щось беззв'язно шепотіла, то збуджено з жаром, то задумливо, задивляючись кудись далеко. Я тоже щось тихо говорив їй, ми говорили одначасно, один одного перебиваючи і не слухаючи, але ні я, ні вона напевно, вже і не згадаєм що саме тоді сказалось. Пам'ятаю в той час я бачив Оксаниного тата, коли все крутилось в голові, так разом з усім і він ніби пролетів десь на периферії мого зору, пролетів сидячим на землі і тримаючимся за голову. Потім я знову краєм ока побачив його, але вже збираючим листи, ті самі листи які принесла Ігорівна і яких вітер розкидав кругом. Він скоро пішов.
Ми ж, з Дмитрівною, так і стояли. Я навіть не пам'ятаю чи обняв я її , чи вона мене, чи ми просто стояли. Не знаю скільки часу ми так стояли. Багато я б віддав, щоб щераз пережити таке, навіть не пережити, а побачити себе з боку. Побачити себе, а головне її збоку. Я при любій нагоді, спостерігаю за молодими закоханими людьми, так щоб вони не замітили мене, тай закохані в такому віці мало замічають людей, хоча б такі були в двох метрах від них. Безрезультатно я старався потім побачити щось подібне, щось подібне що я пережив тоді побачити в інших людях, але не бачив. Я хотів хочаб щось прочитати, в якомусь романі, якусь подібну сцену, але не знайшов такої. Тай я мало ще читав, я мало що знаю і розумію. Я мало що можу пояснити. Але я знаю, що такі сцени як моя, такі випадки як мій, багато-багато раз уже бували під небом. І хто-зна, може коли зараз хтось мене слухає, десь під вечір, на якомусь гарячому іспанському пляжі навіки прощаються якась смагла, як ніч, молода сеньйора і сеньйор. І в той же час, десь у Ісландії, холодний океанський сирий, пронизливий вітер роздуває руде волосся якоїсь блідої з вогняно-рижими веснушками скандинавки, яка тільки що назавжди попрощалась з одним бідним рибаком. І в обох випадки ці люди ще не знають і не можуть розуміти значущість цих подій. Так і я тоді, я не міг зрозуміти величність, важливість цих подій, цих стосунків. Тай що я міг розуміти в 25, а вона в 21 ? Тай що я можу зараз розуміти, в своїх 60 з лишком, а вона в своїх... А вона вже десь зараз лежить, багато років уже як лежить у сирій темній могилі, і хто зна, чи хтось приходить до неї, чи хтось поставить свічку, помолить Бога, попросить Бога не згадувати її гріхів. Снилось мені, що не приходить до неї ніхто, в тій чужій країні, бур'яни і трави заросли і сховали стару її могилу від сонця. Буває якийсь тільки крук чи ворон, деколи залетить до неї, сяде на похиленому старому деревяному хресті. Щось каркне і полетить собі далі. Тільки чорних круків і ворона чує вона. Летять осінь і зима, весни пролітають одна за одною, а Дмитрівна все лежить і лежить. Чи спокійно тобі там ? Чи совість твоя чиста ? Чи не жалієш за несказані слова ? Чи жалієш за сказані ? Як ти там Наталя ? Як ти там сама однісінька ? Як ти там коли не бачиш світло сонця ? І хто тобі там тепер замість сонця ? Лежи собі поки. Засни сном дитини. Хай юність тобі сниться, коли сміялась, пригала і танцювалиа, як молода лань. А коли прийде час, то ти встанеш в новому тілі, коли ми всі станем на суд. І тебе збудить твій ангел. Скаже тобі " Вставай Наталя, вставай Голубка, ось вже Суддя сів на престол свій, щоб судити людей, щоб судити народи, і гнів його горить у ньому ". І приведе тебе твій ангел до Судді, до Судді всіх і всього, а кругом тебе зберуться винуватчики твої. І кожен буде тебе винуватити. За слово твоє погане, за гордий надмінний погляд, за обіду яку кому колись зробила, за осуд за спиною, за подану комусь надію, а потім розбиту, за борг не відданий, за обіцянку не виконану, за поступок дурний і легковажний, за то що ти не така як вони, і тоді Суддя скаже їм "Досить !", а тобі скаже "Говори !". То ти нічого не говори. Нічого не виправдовуйся. Бо не виправдаєшся ! Мовчи як і Він мовчав, коли його вели на суд, коли його розпинали. Не виправдовуйся перед Суддею, бо він не любить тих, що шукають собі виправдань, а скажи їм, обідчикам своїм,- Прощаю я вас і у вас вибачення прошу ! І якщо ти їм простиш, то і Він тобі простить. Тільки так і спасешся ! А якщо спасешся, то значить ще зустрінемся у кращому світі, ще зустрінемся у кращі часи. Ще станцюєм веселої. Заспіваєм один одному. Вже не прийде нам не серце то, що тут було. Як брат і сестра чисті будем. Молодими будем, всеселими і не лукавими. Простими один до одного будем. І все зрозумієм, зрозумієм для чого це все нам тут було. Вклонимся і подякуєм судді. Бо суд його праведний і суд його милостивий до нас не милостивих. Бо ми шукали справедливості від ближніх, справедливості не отримали і не злюбили їх. А Він шукав справедливості від нас, справедливості не побачив від нас, але не став нас менше любити. І не за нашими гріхами поступив з нами. Не за нашими провинами поступив з нами. І не справедливо поступив з нами, а милостиво. І подякуєм Судді що поступив з нами не справедливо, хоч ми завжди тільки і шукали справедливості у інших. Бо любов вища за справедливість. І горе тим обідчикам твоїм. Бо ти нікого не винуватила. Могла, але не винуватила. У всьому ти тільки себе винуватила. Блаженні, які себе винуватять, бо виправдані будуть. І прокляті ті, що інших винуватять. Ті що на суді Божому стануть винуватити ближніхь своїх. Ті що вже при житті тепер винуватять ближніх своїх. Шукають скалки в оці ближнього, а коли її не знаходять, то видумують, а справжньої колоди в своєму оці не хочуть побачити. Не встоять такі на суді. З ними Суддя поступить справедливо. Бо вони справедливості шукали, а не любові. А миру не шукали. Любові безкорисливої не шукали. Вони не бачать нічого красивого. Вони не можуть радіти простим речам. Зіркам небесним і гірській ріці, квітці в полі і незнайомій людині. Сердечної тихої радості і миру у них нема. Тільки страх і вигода. Страх і вигода лиш дві педалі, якими вони їдуть. Співчуття у них нема, навіть не милосердя, а простого співчуття страждаючому. Ніхто за ними не жениться, а вони весь час біжать, весь час не вспівають. Спокою у них нема. Тільки страх і вигода ними керують. В темноті причиїлись, в темноті наготували лук і стріли, щоб стріляти у простих серцем. В день вони обнімають і жартують, а вночі намащують стріли отрутою і пускають в інших, в тих що не такі як вони. Вони нутром відчувають що є не такі як вони, і факт що вони є, судить їх самих, тому вони скритно воюють з тими хто іншого духа, а ті що іншого духа, думають що всі такі як вони, що всі хочуть всім доброго, і не знають що це тільки в день, а вночі, коли приходить час біди, їхня сутність оголюється і вовки скидають овечі шкури. Дмитрівна не свята, але вона не каїнського духа. Вона бувала груба, зла, швидка на осуд і повільна на милість, але це все як лушпиння,- потроху спадало з неї. Метелик теж не спочатку красивий, спочатку він - гусениця, але з часом гусениця робиться метеликом. Так і Дмитрівна, її можна звинуватити багато в чому, а коли винуватиш когось то відчуваєш себе вищим того, кого винуватиш. Дмитрівна себе не ставила вищою інших, звідси і не вимагала і не винунуватила інших. Вона така собі овечка, яку то ззаду, то збоку, все життя кусали вовки, а вона лиш ізрідка показувала зуби,- і її винуватили в тому, що вона сміла показати свої зуби. Сміла оскалитись на них. Сама вона, вся сутність її, вся душа її хоче миру і добра всім людям. Не тільки собі. Якби з малку їй правильне виховання, у неї правильні думки і ідеї вкласти, відкрити їй красу християнського світогляду на життя і всі речі, вона б впитала їх жадно і була б прекрасною жінкою комусь і мамою, сама була б щасливою і ощасливила ближніх своїх. В якому пеклі вона росла, і з якого пекла майже чистою вийшла, то і говорить що вона "не від світу цього ". Вона ж пожертвувала потім своїм щастям ради щастя мого. Тільки люди не від цього світу здатні на таку жертву.
Дідо замовк і відвернувся, а я вийшов з кімнати. Не знаю чому я вийшов, мені чомусь захотілось вийти. На дворі уже була осінь, ще не пізня осінь, але вже нічого не нагадувало про літо. Тай бабине літо давно минуло. Була жовтнева осінь. Багато золотого і багряного листя вже прикрасили землю, але багато ще було на деревах і поволі собі опадали при кожному пориві вітру. Але дощів ще не було. Так і мені чулось, так і мені здавалось, ось мені зараз за тридцять. Вже багато чого опало в моєму житті, багато чого вже минуло, а те що ще лишилось в моєму життя, в душі моїй, це потроху собі опадає. Вже нічого не нагадувало мені про мою веселу молодість, але і старості ще нема. Та вже вечірні тіні найшли на моє життя. Людина старіє, і нормальна людина, не може не сумувати про це. Дідо мені казав якось раніше, що ми живем не в перед, всі тільки думають що ми живем в перед, а ми живем назад. Якби всі це розуміли, то ніхто б не сумував що старіє, кожен би радів що старіє, бо він так наближається до початку. Дідо хотів пояснити мені це, розказував про свою духовну академію, чи то семінарію. Розказував як якийсь професор пояснював йому цю ідею, цю так сказати істину. Розказував що якийсь Льюїс Керрол це зрозумів і говорив про це. Тільки його ніхто не розумів. Дідо повторював слова цього математика-письменника, де той говорив що одного разу все вистроїться в красиву-красиву схему, як мереживо, і нам зрозуміло стане для чого було потрібне це все, для чого були потрібні всі ці страждання. Але я не розумів ні діда, ні Льюїса Керрола. Бо я трохи нещасний. Я зрозумів, що коли людина нещасна, вона може, але не хоче нічого розуміти. Та все-таки, якимось дивом, страждання робить людину мудрішою, а деколи - кращою. А я зараз страждати хочу, страждання візьму і стражданням очищусь !
Щось таке приблизно я думав сьогодні коли стояв на ганку і дивився на жовтень. Я вже хотів зайти назад до хати, але завмер. Нізвідки, як привид, згадалась мені Юстина. Та Юстина, через яку я тут зараз і переховуюсь. Згадались її босі ноги, згадались гори, туман, як січе дощ. Як ми обоє сховались під великою ялинкою. Так ми і познайомились. Вона викручувала волосся. Вона стояла під ялинкою, а там купа хвої : рижої, жовтої і де-не-де світло-зеленої. І там сухо. Ось там і вона стояла і викручувала волосся. Задихана вся. Забігла тільки що, щоб сховалась від дощу. Я якраз прискакав на коні, відпустив його, але він стояв. Літній теплий дощ по ньому стікав, а він лиш хвостом махав і я бачив як пар, ніби туман, піднімався з нього. Я тоже сховався під ту ялинку. Я тоді ще Юстину не знав, тільки з вигляду. А вона як побачила мене біля себе,- вспихнула вся. Кинулась йти і вже зробила пару кроків, але дощ йшов густий і вона вернулась назад. Я не знав що говорити і мовчав, вона тоже мовчала і обернулась в інший бік. Ми так стояли нанімо обоє поки не закінчився дощ. Дощ закінчився, а ми далі стоїмо. Вже сонце вийшло, а ми далі стоїмо. Вона лиш тихо, легенько обернеться, подивитись чи я стою, а я вдаю що не бачу, що вона мене перевіряє, переконається що я стою і сама стоїть, але на мене не дивиться, в сторону дивиться, так ніби мене нема. Так ми і стояли, не знаю скільки, вже вечоріти почало. Вона перша рушила з місця. А я сів на коні і їду за нею. В метрах двох їду за нею. Вона спочатку вдавала що не бачить, а потім почала оглядатись на мене, то строго так дивиться, насторожено, то засміятись хоче але скриє, тільки губки ледь викривляться, і очка опустяться. А глянути на мене не хоче, засміятись до мене не хоче. Так я провів її до дому. Зіскочив з коня, відкриваю їй її калітку і питаю, коли ще вийдеш гуляти ? А вона каже - коли дощ почне падати на тому самому місці може і вийду. Засміялась і побігла. На другий день йшов дощ після обіду і я простояв, під тою ялинкою, до вечора, її не було. Але люди бачили, подружки її напевно бачили. Через пару днів знов дощ. Я знов під ялинку. Не вспів ще оглянутись, як бачу йде, біжить ! От там ми і розговорились. Пам'ятаю гори в тумані, дощ, її босі ноги і голос. Тихий, короткий, ласкаючий душу голос.
Але потім почалась мені згадуватись її смерть. Я уявляв її похорон, на якому не був і мені стало погано. Я не хотів більше нічого згадувати і зайшов до хати, до діда.
Спочатку ми мовчали, але мало-помало розмова повернулась в то русло на якому закінчилась.
Я знав у своєму житті лише двох жінок ( говорив дідо). Я сходився у своєму житті лише з двома дівчатами. Але які це були дівчата...?! Не знаю чи такі тепер бувають, чи такі тепер знайдуться ?
Дідо хотів ще говорити але я перебив його. Якийсь протест закипів у мені, зашумів у грудях і вирвався з моїх губ :
- Ясно що є, ясно що є Федір Михайлович. Багато таких є. Скільки таких домовирощених Юль і Насть, Оль і Мар'ян, Софій,Оксан і Христин сидить по домам вечорами, і чекають свого часу. Але добра половина з них, більша половина з них і не знають, навіть не підозрюють що вони герої своїх романів, прекрасні герої своїх романів, які вони пишуть кожен день, пишуть не чорнилом, а своїм життям, своїми поступками. Кожен з нас письменник, тільки ми пишем не чорнилами, а днями, прожитими днями. І буває, і часто ми поступаєм низько, часто падаєм, часто поступаєм як жадні, дрібні, дешеві, лицемірні, часто ми потрапляєм в такі сцени, але ми не такі, а які ми є ми і не знаєм, тому потрібні, тому конче потрібні цим Юлям, Софіям і Христинам прочитати про себе в інших ромнах, прочитати про себе самих...щоб вони зрозуміли які вони є. Бо все що ми читаєм, ми все це вже знаєм... Ось я прочитаю щось нове, а здається що я це вже знав, десь чув, десь пережив. Хороший письменник це той, який пише так, що коли людина читає, то ніби це все з нею вже колись було, тільки люди інакше називались, а все було якось дуже похоже, як написано. Ось цим Юлям, Софіям і Христинам конче важливо прочитати про себе самих в романах, щоб вони стали кращими. Можна стати кращими від прочитаної книжки. Можна стати кращим від прослуханої пісні, це і є роль мистецтва. Мистецтво повинно помагати вірі. Спочатку віра, а потім мистецтво. І друге повинно стояти на службі у першого.
Дідо перебив мене :
- Це вплив Анатолійовича на тебе, то всьо високопарні слова, і то всьо від твого юного віку. Проживеш життя і догадаєшся, що ніяка книжка нікого не зробить ні кращим, ні гіршим. Що заложено в людині, то і проросте. Якщо насіння добре, то виросте і плід добрий, а зі злого насіння добрий плід не виросте. Але ти ще мало років намотав щоб то признати, в тебе лиш пориви, в тебе лиш "Щоденник злочинця" який ти пишеше сам не знаючи чого. Це лиш порив юного серця, а всі юні серця хочуть додати собі важності і коли щось роблять, то уявляють що майже чи не спасають усе людство. Вот і ти такий же дурак і думаєш що твій "Щоденник" зробить когось кращим.
Дідо замовчав, а я не хотів спорити з ним.
- Ну що там далі було ? Ви одружились з Дмитрівною ? Де вона зараз, у вас є діти ? А як же Ігорівна ?
Дідо задумався і відложив ніж, яким чистив бульбу.
- Одружився я на Ігорівні. Дмитрівна наполягла. Пам'ятаю нашу передостанню розмову. В цей же день. Пізно у вечері. Сльози, прощання, сцени, істерики, обіцянки, признання - всьо в нас було в той вечір. Всьо як в нормальних людей. Тільки з Дмитрівною ми тоді вирішили. Всьо вирішили. Вирішили мою долю, вирішили її багатостраждальну долю і долю Ігорівни. Було ясно, що Дмитрівні краще вийти за цього... Вона розказувало про нього. Тільки була у нас одна умова. Я наполіг. Вона мала мене познайомити з ним, познайомити з ним під любим приводом, але на другий день. І я мав сказати остаточне слово.
Хлопець він не поганий. Слабкий духом трохи, але це не від слабкості, це від розніженості розуму й тіла. Білоручка. Я потім себе винив, що всю нашу розмову я говорив і поводив себе так, ніби він набагато нижчий за мене. Він це теж відчував, але вдавав що не відчуває. Сам він з багатої сім'ї. Про минуле Дмитрівни знає не багато, і Дмитрівна пообіцялась мені не розказувати йому все так як мені. Ще я замітив, що він любить дітей. Особливо дівчаток. Він одинак в сім'ї, але колись у нього була сестричка яка рано покинула наш грішний світ, може й на щастя своє, і він пам'ятає її тільки з двох фотографій.
Ми під вечір сиділи в одній місцині. Нам на здачу дали три цукерки, льодяники. Якраз кожному по одному і він всі віддав якійсь прохожій дівчинці. Я згадав як Дмитрівна розкидували цукерки дітям. Я зрозумів,- вони пара. Тай вона призналась, що він приємний її очам і "щось в ньому є " Вона багато що ще признавалась. Багато що обіцяла. Багато в чому клялась. Хоч я говорив що клястись не можна. Скоро ми розстались.
Я не був на весіллі. Це було б велике випробування для мене, а я людина слабка духом і волею. Потім вони поїхали закордон. Він був дипломатом. Там і поселились. Вона писала мені декілька раз. У них з цим дипломатом народився син. Цей дипломат теж писав мені. Дякував що я вберіг Дмитрівну від поганих вчинків. Дякував за мою безкорисливу участь у її житті і писав що якщо він може мені тепер якось віддячити, то це буде великою радістю для нього. Все таки Дмитрівна по при обіцянку мені, все йому розказала. Потім почалась Перша світова і я втратив з ними зв'язок. Війна розлучниця. Війна розлучає не тільки людей з людьми, а й людину з її людяністю. Завдання кожного, кого хоч якось торкнулась війна - зберегти людяність. Залишитись після війни людиною. І помилка всіх на війні - шукати винних не в собі. Бог попускає війни. Якщо воює два народа, то ні один з них не я добрим, обоє злі. Інакше Бог би не допустив цього. Якщо Бог наказує обох, то значить обоє цього варті. Тільки кожна сторона вважає себе білою, а іншу чорною. Я думаю що насправді чорні обоє, якщо Бог таку кару допустив для обох. Але кого він любить того і карає. Тому деколи і для деяких, війна креще миру, але ти ще мало кругів намотав щоб це вмістити.
Дідо знову замовчав, а я знову не хотів спорити.
- А якже Ігорівна простила ? - спитав я.
- Ігорівна не простила ! Не простила відразу… - відповів дідо.
- Від цього моменту коли я вибрав Дмитрівну, а Ігорівна пішла до дому, пройшло два дні коли я навідався до Ігорівни. Звичайно вона мене не впустила. На другий день теж саме. І на третій. Коли я приходив на роботу вона жалілась на мене і я змушений був перестати ходити.
Але вода камінь точить. А ображене серце дівоче твердіше каменя, тому його або підточить швидко, або ніколи не підточить.
По при її хворобу ми одружились. Через два роки після цього випадку. Вона встигла народити мені доньку. Завтра - 22 жовтня. Завтра зранку вона ,донька моя, приїде. Побуде до обіду і знову поїде. 22 жовтня - річниця смерті Ігорівни. Завтра панахида, в нашій церкві, потім підем на могилу. Буду я, вона,тобто донька, Анатолійович обіцявся прийти, і ти... якшо прийдеш ? На восьму служба, але ми йдем на пів восьму, бо ще треба вспіти... Ти прийдеш ?
- Що вспіти ? - перепитав я.
- Ти прийдеш ?- ніби навмисно уникнув мого запитатння дідо і задав інше.
- Прийду напевно ! - відповів я.
- Ну от і добре, на пів восьму, а краще 7.15-7.20.
Я кивнув головою. Невдовзі ми попрощались.
Я ще довго лежав у ліжку і думав то за Дмитрівну, то за Ігорівну, і як дивно все може скластись. А потім здалось мені, що це зовсім і не дивно...
Потім я згадував знов про Юстину. Тяжко мені було її згадувати. Я себе винив. Потім згадалась мені Катерина Іванівна. Невирішене питання мучило мене. От любить тебе людина, знаєш що любить, а ти підеш їй на зустріч, а вона і пропаде на два місяці. Два місяці від Каті ні словечка. Два місяці... Хіба тяжко написати хочаб - па-па, хоча б - прощай. Що за натура ?! Гірко мені було думати і за неї. Я думав про себе, про війну, про свої борги. Гірко мені було. Гірко-гірко. Але дивне діло - я жити хотів. Я жити любив. Здавалось якщо всі на світі від мене відвернуться, то я полюблю ту березу на моєму подвірї. Полюблю як вона восени жовтіє і скидає листя і полюблю як вдягається на весні бруньками. А коли зранку встану а її нема, вона всохне за ніч, або якісь злі люди її зріжуть, то я полюблю ромашку що виросла з під потрісканого асфальту. А коли цей асфальт і ту ромашку снігом закриє, то я сніг полюблю. Сніг і холод і мороз. Буду любити сніг і буду любити і чекати весну. Я не можу жити щоб щось не любити. І я хочу жити і любити хочу, навіть якби всі пішли на мене війною, навіть якби мене приговорили до смертної кари. Я б останні хвилини ще роздивлявся небо, сонце, так багато мож побачити в останні хвилини, так багато мож зрозуміти в останні хвилини, відчути... Такі вони солодкі можуть бути ці послідні хвилини. І я полюбив би їх, здається я любив би навіть того каторжника і він би любив мене і співчував мені по-людському, але роботу свою зробив.
Потім я думав чому на восьму до церкви, а дідо казав на пів восьму, а краще ще швидше. Чому він не розповів мені коли я питався про причину цього.
Я незчувся як заснув. Здається не надовго. Я почув як хтось гримає в вікно. Я встав і виглянув. Вже було досить світло і я побачив діда в якомусь старомодному, напевне з 16 ст. піджаку, з величезним коміром. Нащо щити такий здоровенний комір ? - думав я, уважно роздивляючись його, а дідо щось махав мені і показував на годинник на руці. Я розгледів що уже за 20 хв. восьма. Я розумів, що я ні бритий, ні митий, і я навіть не приготував чистий одяг тому вирішив відказату діду, відмовитись йти на панахиду.
Але Анатолійович на задньому плані... Анатолійович був такий важний і строгий, в штанах на двох підтяжках і в білій сорочці з довжелезною краваткою, в житті не бачив довшої краватки. Обої ці люди виглядали такими смішними і такими стривоженими, виглядали такими справжніми, я розумів що щось важливе у нинішній день, 22 жовтня для них, тому відказати я вже не міг. Я показав через вікно діду п'ять своїх пальців, щоб дали мені п'ять хвилин. Дідо покрутив пальцем біля виска. Тоді я показав три пальці, тобто попросив три хвилини. Дідо ствердно і вже спокійніше, одобрив моє прохання поглядом. Так ніби дві хвилини вирішували все. Я не знав за що братись, тому накинув на себе першу ліпшу сорочку, там бракувало декілька гудзиків, за то вона була чиста, або найчистіша з усіх інших, тільки на одному рукаві була величезна пляма, зато комір чистий. В сорочці головне комір,- подумав я, а рукав я підкотив до ліктя, таким чином про пляму ніхто не догадається, потім подумав що треба і другий рукав підкотити семитрично. Змочив лице холодною водою з відра, змочив добре і волосся, розтер волосся рушником, і глянув у зеркало щоб якось укласти його. Тільки тепер я замітив який у мене почорнівший рушник. Я замітив, що багато чого мож побачити саме коли нестерпно спішиш. Згадати про недороблену роботу, побачити пляму яку треба срочно витерти, побачити якусь річ яка не на своєму місці лежить - і все це коли спішиш, коли ж не спішиш, усього цього не помічаєш. Спав я в штанах тому проблема штанів була уже вирішена сама собою, а свої мешти я вирішив попастувати до роси на траві, яка у мене розрослась по подвірю. Якщо не за три хвилини, то за чотири точно, уже дідо, Анатолійович і я, швидким і впевненим кроком наближались в сторону церкви і церква, здається ставала все більше і більша, з кожним нашим кроком. Сонце виблискувало на її куполах і православному хресті і ще декілька людей поспішали так як і ми.
