Люди всі пройшли, а Емми так і я не побачив. Весь шум на палубі стих. Стало ясно що вже всі хто хотів покинути корабель - покинули його. Я кинувся в її каюту. Як божевільний гримав в двері,спочатку кричав, а потім просив щоб Емма мені відкрила. Коли до мене підійшов перестрашений моєю поведінкою стюард, я попросив щоб він відчинив каюту,я переконував його що там є людина,неодмінно там сховалась людина,стюард відчинив,увірвашись в каюту і все переривши там, стало мені ясним, що і тут її нема. У каюті було 4 вікна. Я підходив до кожного щоб переконатись що вони усі зачинені. Усі 4 вікна були зачинені,зачинялись вони тільки з середини. Цей факт точно вказував що Емма не викинулась у воду,про що я вже був почав переживати,якби це було не так,то вона б не змогла,після того як випригнула з вікна,закрити за собою вікно з середини приміщення.
Лишилось тільки вийти з каюти Емми і змиритись із своїм горем. Але хто з горем може змиритись у перші хвилини коли вони тільки прийшло. Мені хотілось кудись піти,кудись побігти,я не міг стояти на місці,але і не мав і не знав куди мені йти і куди бігти. А кожна людина має мати таке місце,куди вона може прийти коли їй погано. Я цього місця не мав.
Як кажуть,- надія вмирає остання - і в ці хвилини вона в мені й померла. А кожен має мати надію яка його гріє і дає йому сил. Такої надії в мене не було.
Пам'ятаю в ту тяжку для мене годину,я ходив по палубі і не міг зрозуміти,вся біда моя була в тому і весь мій ужас був у тому, що я не міг пояснити,я не міг пояснити і усвідомити,як же так...? Як же так сталось, що ще недавно,ще тепер,ще годину тому вона була тут,ще цього ранку я говорив з нею,ще недавно йшов до неї на побачення,ще недавно танцював з нею,пив каву зроблену нею,всі ці дні вона була тут,поруч,на цьому кораблі,а тепер її тут нема,нема і ніколи не буде. Я не міг цього всього усвідомити. Для мене це було якесь непорозуміння,якийсь збій в програмі,якась помилка,помилка яку треба неодмінно і негайно виправити. Але з кожною хвилиною я розумів,я усвідомлював що помилка ця уже непоправима,на вічно не поправима. Я вже неспішно ходив туди - сюди біля каюти Емми,місця де вона жила,їла,спала,писала мені записку,думала про мене,я ходив туди - сюди в якомусь забутті,деколи брав себе обома рукам за голову і називав себе останнім дурнем.
Чіпс каже що в наш час самі розумні люди це ті люди,які хоча б раз у місяць самі себе називають дурнями. І що в наш час - і це навіть дуже велика рідкість. Не знаю чи правий Чіпс,навіть коли припустити що правий,то це ніяк мене не втішало і легше від цього мені не ставало.
Надія заворушилась у мені. Я точно відчув що вона заворушилась бо ніби щось перевернулось і приємно здригнулось у мені і здається я навіть відчув якийсь її смак, її присмак. Пліткар Сем може щось знати ! У мене вже не було надії знайти Емму, але мені хотілось знати де вона ? Чи на кораблі,чи покинула його ? Якщо покинула то чому без Менінгтоні, без своїх батьків ? І що з нею взагалі сталось ? Чому така дивна переміна поведінки у ній ?
У каюті Сема, його уже не було,не було і у моїй каюті ні Генрі, ні Чіпс. Всі вони пішли гуляти містом. Перед цим завжди вони заходили у таверну. Я розумів,якщо вони підуть гуляти містом то я їх уже не знайду в великому місті, але якщо зараз кинусь за ними - то ще застану їх в таверній.
Йти туди де весело,де музика і сміх мені не хотілось. Здавалось що я уже ніколи і нікуди в житті не піду, а тільки сидітими біля вікна, до глибокої старості, чекатиму коли небо стане похожим на мій настрій, і питиму свій чорний чай з одного ж і того немитого горнятка. Зробивши деякі зусилля над собою щоб побритись,помитись,скинути морську форму,одіяги свою ковбойку,піджак я не брав,бо було тепло,майже гаряче,пам'ятаю коли йшов у таверну то здивувався, що вже розцвіли кульбаби а деякі вже відцвітали.
У таверній мене з нетерпінням і цікавістю чекали,бо Генрі і Чіпс розказали усім що я поніс записку передавати, а Сем розказав що бачив мене недалеко від каюти Емми. Прийшлось хлопцям розказати все як було,і на диво собі я не побачив у них якоїсь особливої зацікавленості чи співчуття,так як усі мої хлопці були ще молодими. А молодість це вік,який не знає жалості.
Я не міг довго сидіти з ними. Вони всі жартували,старались і мене розвеселити,але ці їхні спроби лишень нагадували мені моє горе. Останнею краплею було коли вони сказали мені що ще у мене буде сто таких Ем ! Що таких Ем,що такого цвіту по-всьому світу повно ! Якже вони посміли сказати що таких як вона ще буде сто і таких по всьому світу ! Це була груба брехня і я сприйняв це як знущання з Емми,як якесь глузування з Емми. Спорити я з ними не хотів,бо не люблю вступати в спори,хоч завжди маю що сказати,коли правий звісно,але і сидіти мені з ними не хотілось. Я вийшов на вулицю,прогулятись по парку,який був якраз біля таверни і в якому якраз проходила виставка юних художників. Художнє мистецтво,картини різні, мене не дуже цікавили але кудись треба було йти. Я йшов і по при мене проходили різні люди, а по обох боках були виставлені різні картини і з вказаними на них цінниками за ці картини. Картини були самі різні, і авторські і копії на відомі картини класиків. Художники були тоже самі різні : старші,зовсім юні,добре одягнені і майже жебраки,веселі,сумні і похмурі. Балакучі і задумливі. Були середж них і декілька дівчат і жінок. Багато художників знались між собою,бо познайомились на таких виставках, тому я замітив що там було декілька подружжя художників,декілька молодих хлопців і дівчат,вже чоловіків і жінок,які напевно і познайомились на таких заходах і створили сім'ю.
Спочатку я туманно кидав оком на всі ці картини, але потім зупинився біля картини,яка була копією фрагменту фрески Мікеланджело - Страшний суд. Картина і фраска,чесно скажу, мені не подабається,я ніколи не розумів нащо вони там малюють людей голими,хоч вони без деталей це малюють,але все таки...мистецтво має возвишати, а не приземляти. Але біля тої картини Страшного Суда я згадав її. Її - любов мою першу. І якщо і так далі підуть мої любовні справи як з Еммою,то любов моя перша ризикує залишиться і останньою.
Любов ця моя перша була не така як у вас. Що не така як у вас,навіть якщо я не знаю яка у вас,то це я все одно буду стверджувати,- що любов моя перша не подібна на ніяку із ваших,а можливо і у світі ще не було чогось подібного. І я не хвалюсь цим,наоборот, історія любові моєї першої,це тяжка історія для вух,щоб вислухати її,і тяжка для очей,щоб прочитати про неї. І майже не можлива щоб зрозуміти її. Але я не можу не згадати про неї. Не хочу розказувати історію своєї першої любові через ревність. Бо підозрюю,що частина із вас тут же і влюбиться у неї коли я опишу її - любов свою першу. А я не хочу ділити її ні з ким.
Як ви думаєте ? Можна влюбитись в уже мертву людину ? В небіжчицю ? При чому небіжчиця ця,ніколи не була знайома з вами, а ви з нею ! Ось так побачили небіжчицю і влюбились,як мінімум на пів життя свого. О... тільки не треба кривитись,казати що це не можливо,що це гіпербола,що це літературне перебільшення,що в житті це неможливо і що я не нормальний якийсь ! Це не гіпербола, а сама настояща правда, а знаєте звідки я знаю що це правда ? - я б сам ніколи не повірив що закохаюсь в ніколи не знайому мені, щей небіжчицю, але я тоді,тоді в той час,приревнував її до одного друга свого. А якщо ти когось приревнував - то це вірний признак що ти влюбився, може не по-справжньому,може по-дитячому,але все таки приревнував,все-таки влюбився ! Тай і ви влюбитесь у неї коли дізнаєтесь про неї. Невірите ? Кажете як це можливо що мертву полюбити ? Ну знаєте... до цього дня,до цього дощового жовтневого дня я теж так думав, як це можливо, а вияснилось - можливо ! Знаєте... ви напевне ще просто на небіжчиць таких непопадали,а вони різні бувають...з ізюминкою,як кажуть,ось про цю ізюминку буде і наступна глава.
