Шон почав розказувати про ту,мізинця якої на варта жодна актриса світу :
- За її гроші ми і п'єм це шампанське -зауважив він парубку :
- За її ж гроші я й купив білет на цей поїзд.
Почувши і згадавши про шампанське, парубок безцеремонно підставив свій пустий стакан Шону. Шон чомусь розізлився на цей стакан так,що тут же вирвав його з руки парубка,відкрив форточку,кватирку вікна і викинув його з поїзду. Це все пройшло так швидко,не передбачено і близько біля самої дами,що та ледь стрималась щоб не скрикнути...але погляд все-таки і на сантиметр не відвела в бік Шона.
В пусту руку розгубленого парубка Шон вложив всю пляшку шампанського зі словами :
- Ну ! Пий до дна, до дна за здоров'я Роуз,за здоров'я благодійниці моєї !
Поки парубок пив до дна за здоров'я благодійниці Шона і частково тепер й своєї,Шон уже говорив :
- Перша моя королева померла рано. Ми не довго жили з нею у шлюбі, але вона вспіла народила мені ангелочка. Ангелочка нашого ми назвали Олівія. Олівія і не пам'ятала свою маму,- першу мою жінку. Я ростив Олівію сам,бо раніше я був не такий,яким ви мене бачите зараз. Я добре заробляв,я сам ростив Олівію,точніше сказати, ростила Олівію гувернантка,яку я найняв. Ну і що то за слово таке до мене прилипло - " Ростити дитину ",- ніби дитина це дерево. Виховувала дитину гувернантка,всю хатню роботу : прибирання,готування,догляд за Олівією,все було на гувернантці. Взагалі то,я міг віддати дитину батькам покійниці і жити безтурботно. Батьки покійної моєї жінки самі просили віддти Олівію їм,спочатку просили а потім і вимагали цього.
Але як тоді жити ? Як тоді жити я маю ? Жити без любові - тяжко,а любити не було кого ! Попадались мені тоді різні жінки,але щоб любити я не влюблявся,тільки гуляв... Чесно скажу гуляв,визнаю,каюсь ! Але любив тільки ангельчика свого. Я і гувернантку терпів тільки заради Олівії. Гувернантка ця,жінка стара, страшна насправді жінка. Ужас, а не жінка. Страшна жінка і стара шкапа, стара шкапа,- а Олівія її до п’яти років, мамою називала. Потім гувернантка пояснила, що вона їй не мама. Я боявся гувернантки. Тай як не боятись тої ненормальної ?!
Приходжу я до дому,п'яний,на ногах ледве стою,на дворі давно уже темна ніч. Стукаю в двері. Відкриває гувернантка,дивиться на мене,дивиться,але не пропускає в дім. Дає ляпаса і закриває перед моїм носом двері. Я не розумію що за хамство,стукаю щераз,вона знову відкриває і я її заявляю :
-Прошу замітити,мадам Вероніка ( я завжди безцеремонно називав її просто Вероніка) прошу замітити мадам Вероніка,що я не до вас до дому прийшов і не потерплю такого відношення до себе !
Вероніка тут же об'явила мені ультиматум,що або вона,або я ?
- Але як це розуміти,як це розуміти,ви або я ? -перепитую Вероніку.
Верніка мене поправляє і каже :
- Не ви або я, а вона або я !
- Але як це розуміти і як це можливо ? - знову перепитую Верніку.
Вероніка кивнула головою праворуч мене... Коли я не зрозумів що значить цей кивок у правий від мене бік,то вона прямо пальцем указала на правий мій бік. Я озирнувся направо. Справа від мене,справа і трохи позаду, стояла якась баришня. Баришня ця як і я ледве на ногах стояла. Я сказав Вероніці, що не знаю звідки цей прицеп узявся і як прикотився за мною.
- Ах так ! - скрикнула баришня і почала замахуватись щоб дати мені ляпас. Напевно поступок Вероніки надихнув її,дурні приклади як кажуть заразні і баришня замахнулась...- та була п'яна і було темно,вона промазала і сама чуть не повалилась на землю.
Так і жив ! Позорно жив ! Визнаю ! Каюсь ! Заробляв добре,але пропивав багато. Втім зарплату гувернантці платив і вчасно, і щедро. Дома все необхідне було,розкоші не було вдома,але все необхідно було.
Бувало,прийдеш з роботи,п'яний,то так хочеться Олівію на руки взяти... Та я тоді її і брав тільки на руки,коли випивший. Тверезим я до неї не говорив,навіть уникав її,стидно...розумієте ? Самого себе стидно. А коли п'яним - то все якось інакше,я забував свій стид,точніше не забував його,а здавалось мені п'яним тоді, що мій стид тільки один я знаю і розумію,а ніхто більше і не знає,що і Олівія не знає який у неї тато і тому не стидається свого тата. Та тільки візьму Олівію на руки тут же мадам Вероніка і забирає ангелочка мого з моїх рук. Забирає,щей щтовхає в плечі,виганяє мене з кімнати Олівії.
- Себе самого згубив то ще хочеш дитину погубити ! Сам на ногах ледве стоїть, а ще дитину бере на руки,розбити об землю дитину хоче !
Мадам Вероніка бачала одного разу як я майже до стелі підкидував Олівію,вона в ужасі подумала,що я не злапаю Олівію і вона впаде і розіб'ється об підлогу. З того часу вона строго заборонила мені в такому стані наближатись до дитини. Я не міг спорити з такою страшною людиною,- вона непердбачена. Вона могла запросто попросити розрахункові і звільнитись. А хто я без гувернантки ? Хто їсти зготує,прибере,хто буде Олівію обходити поки я на роботі,хто буде читати їй Алісу в країні чудес. Я не за себе терпів ту страшну жінку,я заради Олівії терпів.
Прийшов одного разу я до кімнати Олівії,а мадам Вероніка тим часом на нашому подвір'ї білизну розвішує. Я тільки глянув на Олівію,а вона на мене - ми тут же зрозуміли одне одного ! Олівія зривається з ліжка і біжить прямо мені в руки,я тут же хапаю і починаю її підкидувати,вона сміється,пишить,я лиш підкидую і кажу :
- Та тихо ти,не пищи так,мадам Колючка почує !
Олівія так і заливається сміхом,а коли насміється досита, то стає така відразу серйозна і вчить мене, що не можна так називати цю жінку. Що ця жінка насправді добра і щоб я більше так ніколи,ніколи її не називав !
Я обіцяю виправитись,обіцяю що більше її не називатиму мадам Колючка, а називатиму мадам П'явка. Олівія знову заливається сміхом так, що голову назад закидає,а кудрі її,кучері її золотистого кольору, такого красивого золотистого кольору з ледь-ледь помітним відтінком сірого,кольору ніби спілої пшениці. Кудрі її так і скачуть,пружинисто скачуть і обплутують її миле личко. Заради то цього, цього її сміху й я жив.
Вже як руки болять її підкидувати вгору,то я беру її за руки,за обоє її біленькі, тоненькі ручки і кручу,кручу кругом себе, так що ноги її землі не торкаються, а в повітрі ножки Олівії так і летять по кругу,кругом мене,кручу поки сам не чую що ось-ось упаду. Одного разу ми й упали так,але, слава Богу !,удачно впали і обійшлось,впали тоді ми і затихли... Знаєте,знаєте - коли впадеш то неодмінно так і лежиш і затихнеш,лежиш і не рухаєшся. Затихнеш і не рухаєшся саме для того,щоб почути, де саме зараз от-от почнеться біль,щоб зрозуміти об що ти вдарився,чи не зламав щось...? Та коли полежавши так секунди 2-3 нерухомо, чуєш що нічого то й не болить,що нічого страшного не сталось,то так і якесь полегшення,якась радість настає і уже забуваєш про страх болю. Так і ми обоє впали,бо мені закрутилась голова і я випустив її руки з своїх рук і так з ходу,крутячись ми повалились обоє на землю. Лежимо,я в одному куті кімнати,а вона,така маленька мишка моя,з розгону майже під стіл закотилась у другий кут кімнати. Так і завмерли,лежимо,вона тільки перестрашеними своїми очками на мене дивиться,а я на неї,так і вглядуюсь в її личко,знаю, що зарас у неї почнеться біль,з ужасом чекаю якісь судороги на її личку,а вона дивиться у моє лице, чи не кривлюсь я,із нас сам про себе вже ніхто не думає,але я бачу що ні найменшої скривленості у неї не появляється,тай мене нічого не болить,тут ми і розсміялись,вона кинулсь на мене лежачого,на мою шию,цілує,цілує,кричить і сміється - Тату ! Тату !
Тут чути двері захлопнулись,прийшла та ... п'явка. Олівія тут же нирнула в своє ліжко,ніби спить,лицем обернулась до стіни і накрилась з ніг до голови ковдрою,а я так і лежу,посеред кімнати,щасливий,зацілований, Вероніка зайде,гляне на мене :
- Помішався вже ! - і піде далі по своїх домашніх клопотах. Так я і жив,доки не зустрів Роуз.
Усе в наших стосунках з Роуз було якесь не таке,не таке з самого початку. Я з нею познайомився на цвинтарі,коли цвіли каштани. Ви знаєте як цвітуть каштани ? Як вони горять ? Моя перша жінка,Елізабет, якраз і померла коли цвіли каштани.
Коли вона була вагітна Олівією,ми гуляли по алеї,алея з двох боків була обсаджена липами і каштанами. Елізабет - перша моя жінка, каже :
- Дивись як красиво горять каштани.
- Не горять каштани - відказав я.
- Не горять, бо ти не дивишся,а ти подивись і побачиш що вони горять.
Каштани мене зовсім не цікавили,але я не дивився на них не тому ,що вони мене зовсім не цікавили, а що вони не могли горіти посеред міста,я це знав тому сухо відказав,що мені не обов'язково дивитись щоб переконатись що вони не горять.
Тоді вона мене взяла за руку,ніжно так,ледь торкаючись, а другою рукою показала на цвіт кашатнів. Ви бачили колись цвіт каштанів ? -Шон задав це питнання усім . Дама і на сантиметр не поворухнулась,чоловік її був занурений у себе і не ніяк не реагував, а парубок так подивився на Шона, ніби той спитав його про цвіт баобаба. Парубок зі всіх сил своїх хотів згадати який же цвіт у каштана,але на превилике здивування своє,зрозумів що у 25 років і гадки не має який у них цвіт хоча завжди жив поруч з каштанами.
- Цвіт каштанів як свічки - продовжував Шон. У них цвіт у формі свічок,з вигляду і не відрізниш від свічки,якщо здалеку дивитись і саме свічки вгору стоять,знизу вони ширші, а до верху утончуються,так ніби свічка на свічнику стоїть і весь каштан покритий такими білими свічками. Елізабет каже,що всі дерева цвітуть,а каштани горять, горять свічками. Я це запам'ятав,ці її слова запам'ятав до нині.
Коли ще Олівія була маленька,то у її мами почалась якась хвороба,якась жіноча хвороба. Це ще по родинному у неї йшло,хвороба так шквидко прогресувала, що вона вся ісхудала і поблідла. Одного разу,ранньої весни,вона вже знесилена вся, але ще могла ходити,каже мені :
- Дай мені Олівію на руки.
Я дав. Вона трохи потримала її і віддала мені,сили уже покидали Елізабет,може й самі останні сили вже покидали її і вона не могла довго тримати Олівію.
- Знайш - каже вона мені :
- Напевно цієї весни я залишу вас обох,піду від вас,розумієш ?
Я мовчав,якийсь паралізуючий німий страх напев на мене,а вона так спокійно це говорить,ніби розказує що вона сьогодні робила.
- Цієї весни,напевно цієї весни... Шоне,ти знаєш ? Ти знаєш ?- якщо помирати, то неодмінно весною !
Вертаюсь якось з роботи. До будинку мого ще з добрих кілометра півтора,мені на зустріч біжуть дві сусідські дівчинки,тримаються за руки і біжуть прямо на мене,ще не добігли, а вже кричать мені,задихаються від бігу,не можуть говорити,слова їх на половині обриваються, але все-таки як получається у них,так і кричать :
- Містере Шоне,біжіть,біжіть,ваша жінка лежить,лежить ваша жінка,закінчується ваша жінка. Я так і побіг. Вже добігаючи я побачив багато людей біля хати. Всі розступалися,бачачи мене,потім казали що погляд у мене був якийсь дикий,не нормальний погляд. Вона лежала на своєму ліжку,ще при свідомості, але вже без сил. Я у її ніг так і впав на коліна свої,потім присунувся блище до неї,біля грудей її. Вона говорити вже не могла,по погляду її, я зрозумів, що вона хоче щоб я підняв її,я трохи припідняв Елізабет,поставив під спину подушку. Вона щось хотіла сказати,вже почала відкривати свої тонкі присохлі губи, але вимовити не змогла,не було сили. Я сказав - Олівія,вона ствердно ледь-ледь кивнула своєю головою. Я відразу крикнув жінкам,які юрмилися біля дверей :
- Дайте дитину !
Мені тихо пояснили, що по Олівію вже послали,що вона в сусідів,що її туди відвели щоб Олівія не бачила помираючої своєї мами,Олівії недавно виповнилось всього три рочки... Жінка моя,дивилась на мене мовчки, дивилась, але не плакала,здавалося вона і плакати вже не могла. Елізабет виглядала спокійною,так ніби знала що вона не помирає,а тільки іде від нас на якийсь час,так як і казала, що піде від нас весною. Тоді вона знов намагалась щось сказати,але я не зрозумів,ніяк не міг зрозуміти що саме,вона погляд свій підносила вгору,потім опускала вниз,вгору і знову опускала. Тоді якась жінка з юрби крикнула :
- Священника просить !
Тут же почувся чийсь інший жіночий голос :
- По священника тоже послали !
Тут почувся тупіт,рух,хтось радісно сказав :
- Легкий на спомин наш Отець !
Жінки розступались,в кімнату заходив священник. Священник був молодий,із собою він приніс Святі Дари.
Я відійшов від ліжка,я і юрба жінок почали виходити з кімнати, щоб залишити Отця і Елізабет на одинці. Але було уже пізно. Привели і Олівію,але було уже пізно. Елізабет відійшла у інший світ. Не померла,не зникла, а відійшла,так як і говорила.
Коли Олівія підросла,то я їй все це розказав,як вам зараз розказую.
Одного разу Олівія прийшла зі школи, а в руці її був каштановий цвіт. Я був дома в цей день,не на роботі,хоч день був будний.
Збирайся тату,ідем,пора йти і показала мені на букет з каштанового цвіту. Це були декілька гілочок з листями і свічками каштану.
- Куда ти хочеш йти ?
- Не я,а ми підем. До мами. Вона там сама лежить,ми їй сюрприз зробим,її сподобається.
- Поїш спочатку,потім підем - сказав я не без певної строгості.
Потім тату може бути дощ, Олівія кивнула на небо. Хмари дійсно згущались. Я поспішно одівся і ми пішли. Ось тоді,на цвинтарі я зустрів Роуз.
