Випробування для моєї Емми,або напевно Хенкі був правий. Вступ.

Вже більше години я ось так ходжу по кімнаті. Трохи постою і знову- взад-перед.Заспокоюсь,підійду до журнального столику і починаю читати.Тут же встаю і знову починаю ходити, без-ніякої цілі, по кімнаті.Все співпадає-імена,події,факти.Не буває таких випадкових збігів-тверджу я собі і ніби бажаючи переконатись що ці імена,події,факти не плід моєї уяви, знову перечитую статтю.Лиця,обставини,слова і фрази потроху приходять в мою голову,як у щойно прибувший потяг заходять пасажири щоб зайняти свої місця.І чим більше я все розумів-тим більше якийсь не зрозумілий страх і трепет находив на мене.Десь за дві години я вже більш-менш повністю згадав цю історію.Тоді страх і пройшов,але його почав змінювати біль у горлі а потіи сльози бризнули з очей моїх. Почулись кроки жінки.Вона наближалась до мене.Ні!-вона не повинна бачити моїх сліз.Я завжди казав що усі оці журнали то "бабські соплі" а тут вже і сам...Я швидко видер дві сторінки де була написана стаття,згорнув і запхав у кишеню.-Тобі шось помогти-спитала дружина,тиж нічо за дві години не прибрав? В кімнаті і далі купа моїх журналів,все як було...-Що ти робив дві години? - Спав відповів я! -Спав?-перепитала жінка.Я то думаю чого в тебе очі такі червоні і ти так ніби підпух...-Але ж ти нікол не спиш удень?-Я мовчки знизив плечима.-Треба буде сказати лікарю-теж знизила плечима моя жінка і вийшла.Я почав нарешті згортати ті журнали,які здавалось заполонили всю кімнату, і яких треба було позбутись. Моя жінка-Іванка-уже 25 років виписує один і той же журнал,там всілякі поради для дому,городу і "сопливі історії".І мені,сьогодні, попадається журнал,де на обложці напис--"Несподівана смерть Емми Менігтон".Щось знйоме-Емма Менігтон-промайнуло у моїй голові.На обкладинці писало що ця історія описана на сторінці-9.І розгорнувшу цю статтю ось так "заснув" на дві години. Смерть цю мож було уникнути,і я міг це зробити,один я і міг це зробити-та я цього тоді не зробив...Тому і сльози полелись з очей які уже пару десятків років не плакали.Зараз мені уже 75,а тоді я був молодим 24-річний матросом на одному з найбільших і найдорожчих паромів Англії-Перлина Атлантики.51 рік уже пройшов,половина століття...! Я мушу неодмінно,неодмінно покласти цю історію на папір,бо хто ж напише про Емму,якщо не я? Хто знає усю правду? В цей день я не міг писати,так я був під сильними враженнями і емоціями.Тай я ніколи і не писав розповіді...Я вирішив що треба зібратись з думками,все добре пригадати,повеселіти і за декілька днів сісти за письмовий стіл. За кілька днів я вмостився в кімнаті за письмовим столиком.Сказав Іванці що до обіду,або і весь день буду писати,заборонив її що небудь розпитувати і турбувати мене а тільки годувати-коли я попрошу і пообіцявся що як тільки напишу розповідь то дам прочитати і підкріплю свою історію стеттею яку вирвав з її журналу.Жінка хотіла тут же бігти за лікарем.Але я її заспокоїв-прийшлось сказати що я хочу стати поетом і це мій дебют.Жінці сподобалась така ідея і вона обіцяла виконти все що я просив.