Проста історія про те, як той, хто відкрився цьому світові, поплатився за свою щирість життям
У тому світі, у тім краю,
Де це було вже й не згадаю,
Були свої проблеми й вади,
Свої прохання і принади.
І жили люди там чарівні,
Хоч, часом, може, трохи дивні.
Їх було там не так багато,
Проте жили вони завзято.
Один одному помагав,
В біді залишити не мав.
Одного разу у тім світі
Юнак з'явився, наче квіти.
Хоч він чужий для люду був,
Народ сприйняв, не підняв шум.
Файного хлопця полюбили,
І не чіпали, і не били.
І став він жити з людом добрим,
Допомагав, не був відлюдний.
Так жити вмів отой юнак,
Як не поміг, то помер б так.
Однак, одним вогняним ранком
Прийшов той люд до його ґанку.
Казали, що такий простак,
Як він, поліз до позіхак.
Забрав в них їжу і майно,
А що ж потім його ждало?
Хоч хлопець вільно поривався,
Він все ж не бився, не пручався.
Повели хлопака на суд,
На страту вів його той люд.
І от, судили його з ранку
І до наступного світанку.
Хлопак так сумно колихався,
Втекти зовсім не поривався.
Тож вирішив той справедливий люд,
Що не дарма звели його на суд.
Ну, так вони і порішили:
Юнак померлий,
А в його квартирі...
Суд поселив тих позіхак,
Що набрехали за п'ятак.
Отак гарного чоловіка,
Сильного духом молодика,
Що їм робив саме добро,
Весь люд безжалісно спустив на дно.
Всі справи його добрі ви забули,
Натомість пам'ятати будуть люде,
Що був колись такий юнак,
Чужий був він, та аж ніяк,
У нашім місті не згадався,
Запам'ятатись не бажався.
Тож хай за що його ми вбили,
Так треба було, не хотіли.
Хай буде сором тому місту,
Що й не згадаю як назвись-то,
Що вбили спільним почуттям
Своїм недбалим каяттям,
Гарного хлопця, що загинув
За їх безжалісні мотиви.
Хай вже нащадкам вашим сниться,
Як той, кому води з лиця напиться,
Дарма помер у вашім краю,
Якого й назви не згадаю.
9.10.22
