Найближча для більшості окупованих територій жіноча колонія розташована в провінційному містечку Зеленокумськ Ставропольського краю. Теоретично, усіх засуджених у Криму, а також в окупованих частинах Херсонської та Запорізької областей жінок мали б залишати у спеціально створеній для цього установі на окупованій території. У гіршому випадку — відправляти всіх до Зеленокумська. Насправді ж роблять ще гірше: із майже сотні відомих випадків переслідування українок до Зеленокумська потрапили лише четверо. Однак умовна близькість до дому точно не компенсує весь той набір жахів, який щедро виливає на ув’язнених Зеленокумська жіноча колонія.
Кримську журналістку та правозахисницю Ірину Данилович етапували до Зеленокумська в серпні 2023 року. На той час вона вже знемагала від нестерпного болю через запущений отит, який у кримському СІЗО ніхто не лікував. Перше, що вона почула в медичній частині колонії: «Подумаєш, нерв атрофується і перестане боліти. Оглохнеш, будеш глухою, і все мине». Данилович із «рекомендацією» не погодилася й написала скаргу.
Згодом «турботлива» медична працівниця виправної колонії Лідія Морозова помстилася їй за це: не будучи профільним фахівцем, вона самовільно скасувала прийом препарату ксилометазолін, призначеного Данилович у зв’язку з важким перебігом захворювання вуха. Цей препарат двічі призначався фахівцями-отоларингологами під час огляду кримчанки, однак Морозова це не збентежило. Домогтися відновлення лікування кримчанці поки що так і не вдалося.
Також вона описала жорстоку процедуру отримання ліків, запроваджену в цій колонії для всіх хворих. За словами Данилович, адміністрація запровадила регламент, спираючись на який може безпідставно відмовляти або безстроково затягувати видачу ліків. Причому не тільки може, а й активно використовує страждання людей від болю в «виховних» цілях, примушуючи їх до постійних принижень і повної покірності під загрозою позбавлення навіть мінімальної медичної допомоги.
Суть схеми, за словами правозахисниці, полягає в тому, що спочатку ув’язнена повинна отримати дозвіл на відвідування медичної частини. Потім із цим дозволом стати в чергу на огляд для отримання призначення. Черга велика, а прийом веде один фельдшер. Хто не встиг, той знову йде просити в адміністрації дозволу відвідати медблок. «Щасливчикам» фельдшер виписує рецепт… але не віддає. Ці рецепти вона потім самостійно передає до медичної каптерки. Але не щодня, а коли захоче. Іноді раз на тиждень, іноді рідше. Чиїсь рецепти при цьому можуть «загубитися», і доводиться починати все спочатку — дозвіл на відвідування медблоку, черга, огляд, очікування рецепта в каптерці… І знову фельдшер може той рецепт «загубити» або забути донести.
Але навіть після того, як омріяний рецепт дістався до каптерки — це ще далеко не кінець історії. Препарату в медико-санітарній частині закладу може не бути. «У них немає необхідних препаратів, а частина ліків просто розведена водою», — стверджувала Ірина Данилович навесні 2025 року. Якщо ліків офіційно в колонії не має, то ув’язненому доводиться просити рідних, щоб вони надіслали медичну посилку саме з таким препаратом, сподіваючись, що близькі зроблять це без зволікання, пошта не підведе і термін дії рецепта за цей час не закінчиться. Якщо десь виникнуть затримки – доводиться починати все спочатку: дозвіл на відвідування медблоку, черга, огляд, очікування, поки рецепт дійде до аптеки…
Але й на цьому історія не закінчується. Найдикіше в усій цій схемі медичних знущань над хворими жінками — черга за отриманням препаратів, які вже є у тюремних медиків. На видачу ліків у колонії виділено півтори години двічі на тиждень. Цього часу вистачає на обслуговування лише 20–30 осіб із черги, що налічує кілька сотень хворих. За словами Данилович, у черзі постійно спалахують бійки за можливість опинитися в прохідній частині. Літні жінки та тяжкохворі ув’язнені часто змушені місяцями чекати нагоди, щоб отримати давно необхідний препарат.
Про проблеми з медичним забезпеченням у цій колонії правозахисники знали й раніше. У 2020 році в ВК-7 померла ув’язнена Наталія Щербакова. Проєкт «Гулаг-інфо» повідомляв, що вона скаржилася на біль у правому боці, температуру та блювоту, але фельдшер назвав це симуляцією та відправив її на роботу в промислову зону. Жінка померла дорогою до лікарні від перитоніту. Astra з посиланням на скаргу до Слідчого комітету пише, що Щербакову вирішили госпіталізувати лише на шостий день після перших скарг.
Завдяки зусиллям Ірини Данилович про жорстокі порядки, відсутність медичної допомоги та нелюдське поводження з жінками відомо набагато більше, ніж було до цього. На врученні премії «Історії беззаконня», лауреаткою якої стала кримчанка, правозахисники розповіли про нелюдські умови, в яких уже кілька років перебуває політв’язнена та інші українки. Так, у бараці на 120 осіб дуже погане опалення, і взимку на стінах намерзає лід. Влітку, навпаки, дах барака розжарюється, і перебувати там нестерпно важко через задуху.
Також є великі проблеми з якістю води. Одного разу в діряву трубу водопостачання провалилася кішка чи якась інша тварина і застрягла там. Вода з крана з трупним запахом текла кілька місяців, і нікого в адміністрації цей факт абсолютно не хвилював.
Про зневагу до санітарних умов розповідав і батько кримської журналістки, поки був живий. «На чотириста осіб фактично припадає п’ять кранів із холодною водою, які знаходяться на вулиці. Вже настали морози, жінкам потрібно вийти помитися. Вони виходять помити руки в зимових куртках. На чотириста осіб на півтори години відкриваються дві-три душові кабінки. Засобів особистої гігієни немає, а мило з’являється лише тоді, коли приїжджають інспектори», — підкреслював Броніслав Данилович.
Харчування в колонії мізерне, але головна проблема не тільки в цьому. При колонії є виробництво та порядок видачі їжі такий, що першими її отримують ті, хто працює на «промці». Їдальня невелика, тому туди заходять змінами, і всі, хто не працює, опиняються в останній групі. Коли їм роздають їжу, до закриття харчоблоку залишається в кращому разі десять хвилин, і ув’язнені змушені їсти в надзвичайно прискореному темпі, щоб взагалі не залишитися без їжі. У такій ситуації могли б виручити посилки від близьких, але на весь барак є лише один старий і маленький холодильник. За зберігання продуктів поза цим холодильником можна потрапити до штрафної камери або зазнати побиття.
Минулого року російські правозахисники заявили про побиття ув’язненої в Зеленокумську начальником колонії під час шикування ув’язнених на плацу. Побиття відбувалося на очах у всієї колонії й у такій формі, що потерпіла щонайменше півтора тижня перебувала в медсанчастині.
Видання Astra отримало підтвердження цієї інформації та дізналося подробиці інциденту. Під час шикування ув’язнена, яка до того ж була інвалідом другої групи, «не так» відповіла начальнику колонії Альберту Беджієву, той схопив її за одяг і кинув на землю, після чого почав бити.
«Як шматок м’яса відкидають, так він її й відкинув. І ми чуємо крик, вона, коли й…сь, вона, мабуть, сильно й…сь, вона закричала. Потім він взяв камінь і х..ув у неї каменем», — цитує видання спостереження однієї зі свідків побиття.
За її словами, згодом Беджієв ще довго бив ув’язнену, і в медсанчастині у побитої все обличчя було синьо-фіолетовим від побоїв. За словами матері потерпілої, правоохоронці не побачили підстав для порушення кримінальної справи, оскільки записи з камер спостереження несподівано зникли, а потенційних свідків із числа ув’язнених жінок залякали перспективою потрапити до штрафного ізолятора. Як зазначали у 2023 році журналісти «Кавказ.Реалії», напади на ув’язнених жінок з боку начальника колонії траплялися й раніше. Наприклад, видання повідомляло, що «за особистою ініціативою та за активної участі начальника» співробітники ВК-7 у серпні 2023 року побили чеченку Раїсу Шамаєву. Однак відкрите побиття на плацу перед усією зоною в Зеленокумську було зафіксовано вперше.
До цього Біджиєв бив жінок у своєму кабінеті. «Він підійшов до мене впритул, на відстань кількох сантиметрів, і роздратовано сказав: “Як ви стоїте?” (лише лайкою). Я машинально нахилилася, щоб подивитися вниз — і в цей момент він ударив мене коліном в обличчя. «Я впала на підлогу, а Біджиєв почав бити мене ногами. Бив, куди тільки міг влучити, але намагався в обличчя. Я закрила обличчя руками й згорнулася в клубок. Він продовжував бити, а я дуже голосно кричала: “За що? За що?”» — розповіла «Новій газеті» ув’язнена Євгенія Вишинська.
Втім, частіше в колонії застосовують набагато витонченіші знущання, які та сама Ірина Данилович класифікувала як «безслідні тортури». Найпоширеніша з них — багатогодинне стояння на плацу в одній позі. Тривале стояння в одному положенні саме по собі втомлює, проте у колонії такі «виховні» заходи часто проводять з урахуванням погодних умов. «Травень. Навколо — степи. Сонце припікає вже як влітку. Але розпорядження про перехід на літню форму одягу ще не було. І ми стоїмо в зимових бушлатах під цим сонцем кілька годин, а дневальні періодично забирають тих, хто знепритомнів», — з розповіді політув’язненої.
Тривалі стояння на плацу також часто люблять проводити під час сильних морозів із вітром або під зливовим дощем – щоб кожна хвилина завдавала максимального дискомфорту. Ні зігрітися, ні нормально просушити речі в бараці просто ніде, що додає знущанням довготривалого ефекту.
Втім, це не єдині методи безслідного катування жінок-політв’язнів. За словами Ірини Данилович, для цих цілей адміністрація також використовує яскраве світло та гучну музику. Лампи прожекторного типу світять настільки яскраво, що світло пробивається крізь пов’язку для сну та закриті повіки. Причому лампи розташовані так, що в бараці практично немає місць, які б не заливало цим сліпучим світлом. Спати за такого освітлення вкрай важко, і багато хто відчуває від постійного впливу різь у очах та головний біль. А вранці, коли прожектори вимикають, наглядачі вмикають на максимальну гучність музику, від якої теж нікуди не дітися і від якої головний біль тільки посилюється.
Коли Ірина Данилович оприлюднила методи безслідних тортур і до колонії завітала прокуратура, лампи на якийсь час замінили… а потім повісили назад. Й гучну музику стали вмикати ще голосніше, чудово усвідомлюючи, що через захворювання вуха, на яке страждає ця політув’язнена, навіть менш гучні звуки спричиняють гострий біль, який пронизує мозок. «Кожен гучний звук ніби ножем розрізає мозок», — описує свої відчуття кримчанка. На думку рідних кримчанки, адміністрація навмисно доводить її до самогубства, бо жити в умовах постійного болю просто нестерпно.
Втім, зараз адміністрація колонії в Зеленокумську віддає перевагу знущанням руками інших ув’язнених. Після хвилі скарг на охоронниць за тортури музикою фсінівці змінили тактику – тепер у загоні поруч із правозахисницею перебувають дві ув’язнені, Катерина Шопік і Вікторія Жарікова, які постійно провокують Данилович на конфлікти. У когось із них є власний радіоприймач, заборонений правилами розпорядку. Вони вмикають радіо на максимальній гучності в безпосередній близькості, постійно пропонують Данилович різні способи самогубства і цілком безстрашно при свідках погрожують, що її «замочать». Адміністрація конфлікту нібито не помічає, а якщо колись і помітить, то точно не докладатиме зусиль для його вирішення.
Не виключено, що в більшості інших жіночих колоній переслідування ув’язнених іншими ув’язненими виглядає так само. Інформації про це вкрай мало, тому що адміністрації докладають зусиль для ізоляції свого контингенту від стороннього спілкування. Так, наприклад, коли до колонії в Зеленокумську надходять заяви на короткострокове побачення не від родичів, то керівництво установи наполегливо рекомендує ув’язненій відмовитися від такого побачення та запевнити заявника, що в неї все гаразд, вона ні в чому не потребує.
Для багатьох жінок до всього перерахованого вище додається страх домагань з боку начальника колонії Альберта Біджієва. Колишня ув’язнена, 23-річна Ілана Гочіяєва повідомила Astra, що Біджієв викликав її «на особистий прийом» і почав фліртувати, після чого вимкнув світло, спробував її притиснути і почав цілувати. «Він казав мені, що я буду його другою дружиною, у нас, ви розумієте, це нормально. Я йому пояснювала, що мені мої рідні не дозволять, бо в мене мама Біджієва. Плюс, він мені якщо не на дідуся, то на батька точно підходить! Йому було 54 роки, а мені — 21», — сказала Гочіяєва.
Це навряд чи були щирі почуття, оскільки начальник колонії виявляв підвищену увагу не лише до Гочіяєвої. «Біджієв міг підійти, щоб помацати за дупу, за груди, відвести до себе в кабінет», — розповіла Astra Юлія Вовк. За словами ув’язненої, вона «дала Біджієву відсіч», через що її перевели на вісім місяців у приміщення камерного типу — камеру зі суворими умовами утримання.
Голова колонії Альберт Біджієв родом із Карачаєво-Черкесії. У високогірному аулі Учкулан стоїть родовий маєток, де проживає один із його братів Роберт, який має високий статус у місцевій релігійній громаді. Вулиця, на якій стоїть маєток, носить ім’я одного з представників їхнього роду — карачаєвського дитячого письменника Асхата Біджієва. Але, схоже, ніхто з родичів і сусідів в Учкулані ще й гадки не мають, що відтепер прізвище Біджієвих ще довго асоціюватимуть не з високохудожнім зразком карачаївської поезії, а з огидою та безкарністю російських в’язниць.
Українки, які опинилися в жіночій колонії Зеленокумська внаслідок збройної агресії проти України:
Сухоносова Анна
Данилович Ірина
Федорова Оксана
Буцикіна Юлія
