У травні 2015 року близько сотні ув’язнених колонії відмовилися виконувати вимоги адміністрації, забарикадувалися на даху одного з корпусів і розгорнули величезний плакат із написом «Требуем прекратить беспредел». Таким чином вони протестували проти погіршення умов утримання. Бунт придушили протягом дня, а “беспредел” в колонії так і не припинилося.
Головним подразником у той період стали привілеї, якими адміністрація колонії наділила «актив» — ув’язнених, що діяли в інтересах адміністрації. Як визнавали в місцевій Громадській палаті, їм було відомо про випадки жорстокого поводження активістів із ув’язненими. Насправді це вони значно «пом’якшили» формулювання.
На той момент у Салаваті можливості «активу» дійсно були безмежними й безкарними. «Активісти» не тільки забезпечували стабільний вихід ув’язнених на роботу (а в колонії велике швейне та деревообробне виробництво), а й забирали посилки, вимагали данину, «щоб не було проблем», і карали неугодних. Особливо завзято тих, хто дотримувався воровських переконань і відмовлявся від роботи. Забезпечували все це як вміли — били до напівсмерті, садистськи знущалися, часто ґвалтували, зокрема пляшками чи палицями, вчиняли інші дії, після яких ув’язнений потрапляв на найнижчий щабель соціального статусу — перетворювався на “опущенного”.
А керівництво колонії мало добрі взаємини з наглядовими органами, і будь-які скарги на ці «витівки» не виходили за межі кабінету міського прокурора. Проте потім будь-який «активіст» міг спровокувати любителя скаржитись на конфлікт, і під цим приводом дебоширыв цілком обґрунтовано відправляли до штрафного ізолятора, де «донощика» у кращому разі довго й часто били, щоб він перестав «виносити сміття з хати». Якщо щось і змінилося з тих пір у ВК-2 Салавата, то точно не ставлення адміністрації до видворення неугодних до ШІЗО.
За останні десять років цілком чітко простежується політика керівництва зони щодо так званих «стигматизованих» груп — вихідців із кавказьких регіонів, віруючих мусульман, а також не менше ніж десяти українських цивільних осіб та військовополонених.
Практично відразу після етапу — через день-два більшість із них потрапляє до ШІЗО. Не за фактичні провини, а просто «за місцем народження» чи національністю. Співробітники установи довірливо повідомляють: «тут і згниєш». І справді, у «штрафнику» вони відбувають не одне покарання, а одне за одним, доки не сформується пакет документів на переведення до суворих умов утримання — СУС. А це менше зв’язку з рідними, менше посилок, менше їжі… Та й тривале перебування в «штрафнику» загрожує серйозними проблемами зі здоров’ям і психікою.
«Ізолятор у підвалі без вікон, у напівтемряві й холоді. Там грає гучна музика з ранку до ночі, цілодобово. Це дуже впливає на психіку людини. Тримають на хлібі, баланді, вівсяній каші та воді, ще дають теплу воду, але не чай. Ні опалення, ні розеток, щоб приготувати гарячий чай… Постілі там немає, лише якась ганчірка, на якій треба лежати. Постійне відеоспостереження, туалет — дірка в підлозі… Чотири рази на добу у штрафному ізоляторі проводять обшук. Виникає питання, що вони там обшукують, якщо туди помістили людину без нічого і вона повністю ізольована від усіх – але це просто для того, щоб чинити тиск, щоб вона не могла спокійно навіть сидіти й стояти, щоб постійно мучилася», – описала умови цього закладу одна з родичок політв’язня.
Про те, як вибудовується логіка поміщення до штрафного ізолятора, добре видно на прикладі історії українського фермера з Луганської області Дмитра Гнатенка, якого з січня 2025 року перевели до салаватської «двійки». Видання Idel.Реалії знайшло його звернення до суду, де він оскаржив рішення адміністрації про визнання його злісним порушником і переведення до СУС. Згідно з матеріалами суду, вже через день після етапування до колонії Гнатенко отримав усне догану за те, що, «перебуваючи у спальній секції карантинного відділення, не встав під час зустрічі з працівником виправної установи». Того ж дня начальник загону відправив його до ШІЗО на 10 діб за «порушення правил особистої гігієни», яке полягало в тому, що «довжина його бороди перевищувала 9 мм». У суді начальник загону пояснив, що «вимірювання довжини бороди не проводилося, оскільки Гнатенко не заперечував цей факт і визнав зазначене порушення».
Вже відбуваючи десять діб у ШІЗО, Гнатенко отримав ще п’ятнадцять діб за те, що він «не тримав руки за спиною». Через два тижні, за кілька днів до звільнення — знову п’ятнадцять діб за аналогічне «порушення». За два дні до переведення зі ШІЗО до загону Гнатенко «отримує» чергові п’ятнадцять діб за те, що він «не представився за встановленою формою». І потім історія повторилася: за кілька днів до закінчення терміну у «штрафнику» одразу два стягнення — усне зауваження за те, що «не тримав руки за спиною»; та сім діб ШІЗО за «порушення розпорядку дня», що виразилося в тому, що він «перебував поза спальним місцем у встановлений для сну час».
Загалом на той момент Гнатенко провів у ШІЗО 62 дні. У поданих до суду довідках із колонії також зазначалося, що чоловік «факт порушення визнає, у скоєному не кається, поводиться нахабно, на заходи переконання під час проведеної бесіди реагує слабо». Цього виявилося достатньо, щоб адміністрація колонії визнала Дмитра Гнатенка «злісним порушником встановленого порядку відбування покарання» і перевела його на «суворі умови».
Мати засудженого, Наталія Гнатенко, зверталася зі скаргою на дії адміністрації колонії. Але, як неважко здогадатися, Башкирська прокуратура з нагляду за дотриманням законів у виправних установах відповіла, що «проведеною перевіркою аргументи звернення свого об’єктивного підтвердження не знайшли, порушень кримінально-виконавчого законодавства не встановлено».
Ймовірно, Діляра Абдуллаєва, мати двох братів Абдуллаєвих, які опинилися в різних колоніях, одного Салавата, таких відписок за час своєї боротьби отримала не один десяток. Влітку 2025 року, коли суд щойно відхилив позов Дмитра Гнатенка проти колонії, визнавши його «злісним» через бороду та нестриманість рук, термін перебування Теймура Абдуллаєва в ШІЗО перевищив тисячу днів. З моменту етапування до ВК-2 Салавата він жодного разу не був у загоні — лише в ШІЗО або бараці СУС. І жоден інспектор не запідозрив у цій ситуації нічого дивного.
«За всіма медичними показаннями він уже взагалі інвалід. Єдине, що його тримало, це, напевно, лише молитва й Коран. Він мені навіть сказав, що вже почав розмовляти сам із собою, з Аллахом, з Кораном. Я йому кажу: «Не переймайся, це не порушення психіки, це природна реакція. Це було психологічне насильство, воно дуже згубно впливає на здоров’я людини», – розповідала про стан політв’язня його мати ще перед повномасштабним вторгненням.
Наприкінці 2022 року чоловіка направили до тюремної лікарні за підозрою на туберкульоз, але навіть там його помістили до карцеру. Його мати, Діляра Абдуллаєва повідомляла, що разом із ним у карцері перебували ще двоє людей, і всі вони хворіли через вогкість і холод. Постійне перебування в таких умовах перетворило спортсмена і тренера з тхеквондо на тяжкохворого інваліда. Теймур втратив слух на одне вухо через те, що його скарги на отит залишилися без уваги. Також у нього були підозри на інсульт, але жодної діагностики не проводиться. Адміністрація свідомо ігнорує стан здоров’я політв’язнів, не зважаючи ні на які страждання.
Те, що ставлення до Гнатенка чи Абдуллаєва — це не винятки, а система, підтверджує історія ще одного кримського татарина Мусліма Алієва, який станом на осінь 2025 року вже понад 1140 днів безперервно перебуває в бараці з суворими умовами утримання. Періодично це змінювалося поміщенням у камери ШІЗО, включаючи тривале утримання в одиночній камері. Тільки у 2023 році він провів у застінках штрафного ізолятора понад чотири місяці.
Причому «катувальні умови» — це не фігура мови. Таке визначення дав сам Алієв, пояснивши, що камера штрафного ізолятора має невелику площу, через що ув’язнені обмежені в рухах. Дозволяється лише стояти або сидіти на лавці з п’ятої ранку до дев’ятої вечора. До того ж у камері відсутнє сонячне та штучне світло.
Українців також «тиснуть». Про це Idel.Реалії розповіло джерело, обізнане з ситуацією в колонії. «Це справи, підконтрольні центру. Тому за всіма ними стежать — за умовами їх утримання, за їхньою поведінкою. Сувора лінія щодо них спускається зверху, і начальники колоній тут пов’язані цими неформальними інструкціями. А українцям, яких піддають покаранням, вони кажуть, як я чув, що це, мовляв, «для вашої ж безпеки, щоб вас не побили в загальному бараці», — сказав джерело.
За таку турботу про «безпеку» ціною психічного та фізичного здоров’я в темних і холодних камерах штрафного ізолятора пряму відповідальність несе начальник колонії Хасанов Марсель Мінуллович, а також його попередники — Косов Володимир Вікторович та Галієв Рішат Рашитович. До цього списку варто додати й призначених заступників — Галієва Ріната Талгатовича, Манвеляна Гранта Авагімовича та Чебурашкіна Романа Сергійовича.
Список українців, яких тиснули або продовжують гноїти у штрафному ізоляторі та бараці суворих умов ІК-2 Салавата:
Сирук Вадим Андрійович
Саледінов Айдер Діляверович
Кривошлик Віталій Володимирович
Ісмаїлов Рустем Якубович
Зейтуллаєв Руслан Борисович
Гнатенко Дмитро Вікторович
Алієв Муслім Нурієвич
Бекіров Інвер Небієвич
Абдуллаєв Теймур Рза огли
Абдуллаєв Іззет Мустафаєвич
