«Коли ви приїдете до Катеринослава,
майже кожен мешканець, якого ви зустрінете, скаже вам:
"Наше місто історичне. Воно мало двадцять два уряди.
Його бомбардували сотні разів..,
але знищити не змогли»,
– англомовна совєтська газета, 1924 рік.[1]
Українська революція 1917–1921 років на Січеславщині йшла бурхливо. Головне місто краю – Катеринослав (або як говорили патріоти – Січеслав), постійно потрапляв з рук у руки, здебільшого до антиукраїнських сил: більшовики, білоармійці, махновці та григорівці. Але були серед цих захоплень два епізоди визволення українським військом Катеринослава (нині Дніпро). Під час таких подій своєю славою й чином закріпили борці – брати Воробйови (отамани Гаврило та Микола Горобці), полковник Роман Самокишин, підпоручик Російської імператорської армії, а згодом – офіцер армії УНР Юхим Божко, генерал-хорунжий Андрій Гулий та інші.
Їхня доля та роль у визволенні є сторінкою української Січеславщини – внесок в українство Дніпра та пам'ять про величних й гідних чину Соборности й могутности людей. Іх всіх об’єднали козацька душа та дух степового краю.
Передумови боротьби (вересень 1917 – 3 квітня 1918 року)
А передумови до затвердження цих людей, які закарбували себе як визволителями Дніпра починались незадовго до цих подій. Восени 1917 року на Катеринославщині (Січеславщині) починається зароджуватися нова організація – «Вільне козацтво». 25 вересня 1917 на зборах українських робітників Катеринослава було створено перший відділ «Вільного козацтва», до якого вступило понад 500 робітників [2], які були частиною партій українського пролетаріату. Це підтверджують дніпровські історики В.Г. Бондаренко та Ю.Г. Пахоменков: «перш за все, рух цей ініціювали та очолили соціалістичні партії – (осередки партій у місті – авт.) УСДРП та УПСР» [3]
Кошовим отаманом обрано Гаврила Горобця, який одразу зазначив мету створення «Вільного козацтва»: «Під виглядом кримінальних агентів або міліції здійснюються пограбування та вбивства. Український пролетаріат, дивлячись на це, вирішив, що охорона міста може бути взята у руки організованих робітників. З цією метою українським пролетаріатом створено "Вільне козацтво"… оскільки міліція не співпадає з своїм призначенням, то "Вільне козацтво" готове взяти у свої руки охорону міста» [4].
Паралельно з цим, загони «Вільного козацтва» були й на околицях Катеринослава: у Діївці, Нових Кодаках, Майнулівці[5], а також у Нижньодніпровську, Огріні (нині Ігрень), Кам’янці (разом з селом Ломівка). Більшовицький заколот на росії додав активізації українських військових сил у Катеринославі. Так, 10 листопада 1917 року у 12-й годині дня, на Соборному майдані відбувся урочистий парад українських частин, де було зачитано ІІІ Універсал УЦР – з наказу Генерального секретаря з військових справ України Симона Петлюри.
У день параду вже з дев'ятої години ранку почали йти на майдан військові частини: гайдамаки, «Вільне козацтво»: їх щиро й палко вітав на параді начальник гарнізону міста, майбутній генерал, який буде вести армію УНР під час Першого Зимового Походу – Михайло Омелянович-Павленко[6].
Наступні події буквально нагадують снігову лавину з гори. Орда більшовицької зграї почала неоголошену війну проти молодої Української Народної Республіки і вже у грудні 1917 – січні 1918 року бої йшли в самому Катеринославі, який пав під натиском харківських та московських комуністів. Проте вже після Берестейського миру та початку визволення України силами австро-німецьких військ разом з армією УНР, українські комуністи, хоч і намагалися задекларувати у Катеринославі з 17 по 19 березня 1918 року так звану «незалежність» совєтської УНР [7], але їх нічого не могло врятувати від неминучого визволення міста українською армією.
Перше визволення міста та гетьманська влада (3 квітня – 11 листопада 1918 року)
Наприкінці березня 1918 року Катеринославський кіш Вільного козацтва розпочав операцію зі звільнення Катеринослава, яку й здійснили 3–4 квітня 1918 року козаки кошу Вільного козацтва отамана Григорія Горобця (Воробйова) разом з частинами 7-ї німецької дивізії (командир генерал-лейтенант Густав фон Арнім): спочатку зайняли станції Діївка, Горяїнове, а у 20 годині захопили залізничний вокзал. Газета того часу писала: «переодягнуті гайдамаки з криком «Слава Україні!» відкрили стрілянину. У цей час у приміщення вокзалу вбігли інші гайдамаки. Червоногвардійці, яких застигнули зненацька, кинулися бігти через двері і вибиті ними шибки [8]».
Одразу після визволення, воїни «Вільного козацтва» розпорядились карати злодіїв і грабіжників, «які виступали як червоногвардійці збройною рукою проти народу Української Республіки і як анархісти проти урядових установ» [9].
Катеринослав почав оговтатися від большевицької окупації, мета якої точно описується закликом «червоного завойовника України» Владіміра Антонова-Овсієнко: «Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность которых такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады. Это звери… с ними нельзя обращаться, как с порядочными людьми… Мы должны выжать все возможное из Украины, чтобы усилить военный потенциал России» [10,11].
29 квітня 1918 року до влади в Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський. Дніпровський краєзнавець Микола Чабан зазначив, що тоді суспільне і культурне життя в гетьманському Катеринославі просто вирувало, й саме туди приїхало безліч біженців з сусідньої Росії, які бігли до України від більшовиків, від терору й голоду [12]. Але в той же час, як писав Омелянович-Павленко: «губернський староста на кожному кроці здушує прояви національного життя [...] На периферії національне життя змушене піти в підпілля; під оглядом соціальним, внаслідок утисків, в масах шириться більшовизм. Староста, сам малосвідомий національно і звичайно мало поінформований, на прояви українського життя часто-густо кладе тавро більшовизму» [13]. Формування 8‐го гетьманського корпусу, який згодом очолить так званий «Катеринославський похід» до Криму та ліквідація підрозділів «Вільного козацтва», замість яких гетьман формував козацькі коші, багатьма сучасниками врахували як кінець добровольцям. Діяч Центральної Ради від Катеринославщини Ісаак Мазепа писав так: «Режим гетьмана ставав чим далі все більш реакційним і протиукраїнським [...] Все українське було взяте в підозріння. Адміністрація в центрі і на місцях підбиралася із реакційних російських елементів» [14].
Але попри це Гетьман Павло Скоропадський намагався створити нову та професійну українську армію. Йому навіть довелося відновити козацький стан (Універсал 16 жовтня 1918 року), який в майбутньому став би основою української армії, але Скоропадському це не вдалося – над його владою ходили темні хмари майбутніх потрясінь.
Лихоліття Катеринослава-Січеслава (11 листопада – 30 грудня 1918 року)
11 листопада 1918 року завершилася Перша світова війна, а 14 листопада – антигетьманське повстання. Не минули такі події й Катеринослав, де у ніч з 19 на 20 листопада 1918 року розпочалось Катеринославське повстання старшин М. Савченко та Андрій Гулий-Гуленко, які спільно з Михайлом Горобцем та Петром Василюком створили Штаб Українського Республіканського Війська на Катеринославщині.
Гетьманська варта зазнала поразки, а влада перейшла до рук республіканців, які закликали «всіх вірних синів України, козаків, негайно відновити організації «Вільного козацтва» й виганяти поміщицьких прислужників… Кожне село, кожен повіт, повинні негайно висилати до Катеринослава козаків. Гетьманська влада майже знищена, залишається вона лише в Києві» [15]. До Катеринослава прибули козацькі стоні з Верхньодніпровська та відділ полковника Юхима Божка, які допомогли закріпили владу УНР у місті.
На той час більшовики вирішили діяти на випередження. 1 грудня 1918 року була проведена загальноміська конференція КП(б)У, на якій постановили організовувати червоноармійські банди супроти українських військ [16]. Грудень 1918 року у Катеринославі був насичений подіями: бої проти 8-го гетьманського корпусу (6–7 грудня) та його «Катеринославський похід» (11 грудня 1918 року – 2 січня 1919 року), роззброєння австрійської облоги (19 грудня) та єднання українських політичних партії супроти червоних банд, які на 21 грудня вирішили створити так звану РРД – «Раду робітничих депутатів», яка легалізувала б владу совєтів. Але цей задум знищили загони ШРВК на чолі з отаманом Захаром Малоліткою [17]. Того ж дня були розгромлені в Чечелівці банди червоних, під примусом яких застрайкували Брянський завод, залізничне депо, електростанція та у багатьох будівлях. 23 грудня козаки ШРВК розігнали штаб на фабриці Рудзького (завод Ворошилова), а 25 грудня взагалі вигнали більшовиків на лівий берег Дніпра. Але катеринославські більшовики об’єднали сили з лівими есерами та повстанцями Нестор Махна, віддавши останньому загальне військове командування. Вранці 27 грудня 1918 р. новоявлені союзники прорвалися залізничним мостом до вокзалу й прирекли Катеринослав на кількаденні бої у центральних, привокзальних та заводських частинах міста.
І тут на порятунок Катеринославу прибуває полк «Січових стрільців – Вільних козаків», який був сформований із галицьких вояків і катеринославських козаків «Вільного Козацтва» на чолі з полковником Романом Самокишем, з Верхньодніпровська надійшов загін отамана Сакви разом з Катеринославською сотнею «Вільного козацтва» на чолі з І. Миколаєнком та бійцями Ю.Божка.
У новорічну ніч з 31 грудня 1918 на 01 січня 1919 року авангард українських військ звільнили Катеринослав та його околиці від червоно-махновських банд [18], які кинулись врятуватись разом з Махном, який кинув їх на призволяще.
«Відступаючи по кризі на лівий берег Дніпра, вони потрапляли в ополонки від розривів снарядів і розстрілювалися, як качки стрільцями Самокиша» [19] – так він описував цю подію, яку невипадково Микола Чабан порівняв це з битвою під Аустерліцем 1805 року.
У ті дні катеринославський пролетаріат вирішив домовитися з владою Директорії УНР, бачучи неспроможність більшовиків та махновців. Активно українським військам допомагали й загони єврейської самооборони, а приводів було багато – від вбивств до пограбунків, особливо на Озерці, де майно єврейської громади було знищене, і це для неї стало вагомою причиною допомагати петлюрівцям [20].
Останній період української державности у Дніпрі (Катеринослав або Січеслав – 31 грудня 1918 – 26 січня 1919 року)
На початку 1919 року у Катеринославі та його околицях, хоча й не надовго, було відновлено владу Української Народної Республіки. Це дещо сприяло активізації суспільно-політичного і культурного життя губернії у січні 1919 року.
Водночас з цим, у Різдвяному номері Січеславського (Катеринославського) часопису «Республіканець» з’явилося оголошення: «Формується Запорожська Січ на історичних підвалинах, козаки приймаються тількі свідомі українці, котрі бажають і мріють о самостійності української республіки і віддадуть усе своє життя на захист рідного краю і обездоленого і закутого в кайдани народу. Козаки повинні бути твердого розумного поводження. Полковник Божко» [21]. Автором оголошення був полковник Юхим Божко, який мешкав у Катеринославі на вулиці Провіантський (нині Пастера) та мріяв відродити Запорізьку Січ.
«Січ-Мати – серце Вільної України», – таким було улюблене гасло цього національного романтика. Ідея національного відродження України на основі козацьких традицій стала його життєвим імперативом. Так зародився кістяк 2-га дивізії Армії УНР «Запорізька Січ». Але то же буде згодом. Й попри те, що обидва частини України були об’єднані, січень 1919 року став останнім місяцем панування українських військ у Катеринославі, до якого наближались червоні орди. 26 січня о 15 годині дня, більшовики на чолі з Павлом Дибенком захопили місто. Сотник Армії УНР Борис Монкевич згадував про цей день:
«Серце стикалося з жалю, що ці величезні будинки, ці могутні заводи, цей незабутній краєвид треба покидати, залишати ворогам. Це усе наше, це ж найбільш українська земля рясно впоєна кровю і засіяна кістками прадідів наших. Якесь передчуття підказувало, що більш ніколи в цій війні ми туди не вернемося, що ніколи не замає над дорогим містом наш жовто-блакитний прапор, що ніколи козацькі коні не напються тут Дніпрової води. Передчуття не обмануло нас. Ніколи вже наші реґулярні частини не осягнули Катеринослава. Кілька разів він переходив то в руки білих, то червоних, але нам не судилося його побачити. Ми відїзджали на захід, перед нами простягалася ще довга, страшна, виснажуюча боротьба. Сьогодня ми вже забули про усі ті страждання і муки, про голод і холод, про смерть і каліцтво, про розпуку і тугу, але тебе, Катеринославе, ми ніколи не забудемо» [22].
Деяких воїнів-соборників доля розкинула по різних місцям
За спогадами Петра Феденка, Гаврило Горобець (1892? – 1924) став жертвою більшовицького терору в Києві у 1924 році, а молодший: Микола Горобець (1895? – 1920), загинув під Могилевом на Поділлі навесні 1920 року в чині старшини Армії УНР.
Шлях полковника Романа Самокишина (1877–1971) був важким і тернистим. На рубежі 1940 і 1950-х існувала реальна небезпека бути арештованим і, в кращому випадку – висланим. Провідник січових стрільців змушений був змінювати місця мешкання. Помер 26 жовтня 1971 року у селі Микитинці Івано-Франківської області.
До офіцера Юхима Божко (1885–1919), який відродив «Запорозьку Січ» поблажливо ставилося командування УНР, тим більше, що його козаки вирізнялися хоробрістю. Проте у липні 1919 року Петлюра висунув Божка з посади командира «Запорозької Січі». Загинув у грудні 1919 року за невиявлених обставин.
Генерал-хорунжий УНР Андрій Гулий-Гуренко (1886-1929) восени 1919 року доручився до українського повстанського руху та ввійшов до складу Центрального повстанського комітету. Був інтернований у Румунію, звідки у червні 1922 року йшов до Одеси. Улітку 1922 року був заарештований та засуджений чекістами. 10 травня 1929 року за вироком від 30 квітня був розстріляний.
Комендант Катеринослава М. Савченко, ймовірно загинув, а інший учасник – Петро Василюк, у 1920-х роках втік до Чехословачини та став активним діячем еміграції. Доля отамана Захара Малолітки за прізвиськом «отаман Сатана» невідома. За свідченням Петра Феденка – його, Василя Скляру і Захара Малолітку в рідному селищі за хоробрість дали прізвисько «Три мушкетери» [23].
Визволення Катеринослава (Січеслава) було справою честі й хоробрости не лише земляків Січеславщини (брати Горобці (Воробйови), Захар Малолітка), а й виходців з усієї України (Роман Самокишин з Івано-Франківщини, Юхим Божко з Чернігівщини, Андрій Гулий-Гуренко з Херсонщини та бійці полку Січових Стрільців «Вільні Козаки» з галичан та наддніпрянців). Саме у ті дні, акурат до Акту Злуки кров’ю Українського війська, у Катеринославі закріпилася Соборність українських земель. Й символічно, ба більше, невипадково – Соборність закріпилась у бойових підрозділах сучасних Збройних Сил України. Це довела й 128-ма бригада тероборони, а зараз – окрема важка механізована бригада «Дике Поле», й 13-та бригада НГУ «Хартія». Як і 100 років тому, так й зараз, за Україну б’ються не лише мешканці Дніпропетровської (Січеславської), а й Львівської, Київської, Запорізької та інших областей.
Свята Українська Земля, як цитувалося вище, освячена кров’ю наших величних воїнів-соборників, клич яких несе у собі – це написано в словах криворізького поета, представника «Розстріляного відродження» Михайла Пронченка (1909–1942):
«Не треба нам нічого від життя,
ні почестей, ні грошей, ані слави,
лише Держави треба вороття –
Святої Української Держави!»
Список джерел
1. Портнов А., Портнова Т. Дніпро. Біографія великого міста в степу. Київ: Віхола, 2024. – стор.93
2. Народне життя. – 1917. – 25 вересня.
3. Український національно-визвольний рух на Катеринославщині та Херсонщині. Огляд подій 1917-1930рр. [Текст] : монографія / В. В. Дутчак. - Дніпропетровськ : Пороги, 2008
4. Державний архів Дніпропетровської області. Ф.469. Оп.1. Спр.1. Арк.436.
5. Народне життя. – 1917. – 1 жовтня.
6. Народне життя. – 1917. – 12 листопада.
7. Єфіменко, Геннадій (18 березня 2017). Цей день в історії : 19 березня 1918 : Незалежність радянської УНР. Цей день в історії. Процитовано 20 березня 2025.
8. Приднепровский край. – 1918. – 05 квітня.
9. Голос робітника. 7 квітня 1918. – №2.
10. Архієрейський Д.В., Ченців В.В. Махновці після «махновщини»: чутки і реалії (1921-1929) // Грані. —1998. —№11. —С.116-123.
11. Доценко В.О. Вихід. Дума про голод. —Лозуватка: Vlesoslav, 2003. —102с.
12. Рижков В. Гетьманат очима учасників. Газета "День". URL: https://day.kyiv.ua/article/cuspilstvo-istoriya-i-ya/hetmanat-ochyma-uchasnykiv (дата звернення: 30.04.2026).
13. Етнонаціональний світ Придніпров’я : колективна монографія Ч. 3 : Етнонаціональні процеси новітнього часу (1914–1939) / С. І. Світленко, Д. В. Архірейський, А. Г. Венгер, Н. В. Венгер, В. В. Іваненко, В. К. Клець, О. Ф. Нікілєв. Дніпро : Ліра, 2022. 300 с.
14. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. С. 60, 61, 63.
15. До вільного козацтва Катеринославщини” відозва Штабу Українського Республіканського Війська на Катеринославщині 20 листопада 1918 р. // Дніпропетровський історичний музей ім. Яворницького, експозиція, зал №5
16. Гражданская война на Екатеринославщине (февраль 1918-1920 гг.) Документы и материалы / Ред. М.А. Штейн. – Днепропетровск: Промінь, 1968. – 358с.
17. Васковський Р. Ю. Півроку з життя Катеринослава (осінь 1918 – весна 1919 р.), Грані. 2001. No 2. С. 22.
18. Телеграма полковника республіканських військ УНР Романа Самокиша про відбиття у махновців міста Катеринослава, 1 січня 1919 р. Ф. Р-3613, оп. 1, спр. 1, арк. 1, 1 зв.
19. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махна. Историческое повествование. — К.: РВЦ Проза, 1993
20. Те саме, що у 13 – стор.146
21. Республіканець. – 1919. – 07 січня
22. Монкевич Б. Оборона Катеринослава. — Літопис Червоної Калини. — 1935. — Ч. 9. — Вересень. — С. 5-8
23. Феденко П. Минуло півстоліття: Зимовий похід армії Української Народної Республіки 1919–1920 рр.: монографія. Нью-Йорк: Джерсі ситі: Свобода, 1972. 79 с.
