Зазначу одразу. На даний момент, я не є військовослужбовцем, або людиною, що так чи інакше причетна до Сил Оборони України. Я не експерт з військової справи. Просто людина, що має достатньо вільного часу на роздуми та написання статті, але, напевно, недостатньо хоробрості на дії та збройну боротьбу.
Тим не менш, я щиро нервую що до майбутнього країни. А також, щиро вірю, що слово та думка можуть змінювати хід подій. Тому хочу поділитись зі спільнотою своїми роздумами на актуальну для нас усіх тему.
ТЦК та ВЛК не роблять ситуацію краще
З цим мабуть усе одразу зрозуміло. Ці структури на початку вторгнення представляли собою не що інше, як релікт радянських часів. Організація, спосіб мислення, філософія та підходи - усе це не реформувалось та залишилось на тому ж рівні, що і в СРСР.
Але що це означає? Те, що система залучення військовозобов’язаних не розуміє елементарних речей, що вже стали буденністю для сучасної України. А саме не розуміє різниці між поняттями “людина” та “людський ресурс”. За тих часів мобілізація була б в рази більш масова та радикальна.
Я не хочу стверджувати, що сто відсотків старих працівників воєнкоматів розглядають рекрутів, як безвільну істоту, що має сплатити певний борг Вітчизні. Але я абсолютно впевнений, що система, просякнута радянськими нормативами та стандартами, впливає на тих, хто на цю систему працює.
Це, без сумнівів, нелегка робота для порядної людини. Адже вона розуміє, що відправляє іншу людину на війну. А люди, в свою чергу, можуть реагувати на це зовсім по-різному: з розумінням, жахом, відразою, ненавистю. Кожен день. Десятки чи сотні людей.
Можливо, рано чи пізно, настає момент, коли вичерпується емпатія та моральні сили. І тоді людина завжди може спертися на систему та її, викувані десятиліттями, підходи. Інакше кажучи, вона думає - “Я намагався робити все по совісті, але мені набридло таке відношення до мене. Я роблю роботу, що має бути зроблена. І більше не буду йти на зустріч тим, хто мене ненавидить.”
Це, ясна річ, не відображає усіх, але таке справді може мати місце.
Звісно, окрім цього, існує багато випадків, коли працівники ТЦК не є порядними людьми з самого початку. Це реалії життя, адже такі люди є всюди. Можу пригадати схожих персонажів з кожної роботи, де я працював, з кожного навчального закладу, де вчився. То чому ж має бути інакше тут?
Зазначу лише, що з цим очевидно працюють. Мій досвід спілкування з представниками цієї структури, при оновленні даних, підтверджує це. Адже не можу пригадати ні різкого слова в мій бік, ні чогось ще, що могло принизити мою гідність.
Ще один елемент рекрутингу - ВЛК. Як на мене, ситуація доволі схожа. Я не відчував особливої емпатії до себе, проте не відчував і негативу.
Але що поєднує ці дві компоненти в найбільш негативному їх сенсі? Думаю, що це організація процесів. А вони, як і раніше, являють собою натуральний та органічний жах.
Не думаю, що зі мною будуть сперечатися стосовно того, що сам похід у ТЦК та на ВЛК є не найбільш приємною подією для більшості громадян. І те, як це дійство відбувається, додає цьому новий спектр радикально негативних емоцій. Постійна плутанина, колосальні черги, застарілі системи обліку. Навіть дивно для країни, де працює Дія.
Часом здається, яким би патріотом ти б не був, після проходження цих кол пекла, можешь зненавидіти усе, що раніше відносив до сакральних речей. Тож, це могло би стати першою точкою росту.
Взагалі, я великий прихильник того, щоб залучати до реформування таких структур людей з бізнесу. Кращий приклад - Мадяр, людина, що розуміється на тому, як будувати колективи та процеси. І робити це ефективно.
Тож, можливо, було б на краще залучати до керівництва ТЦК цивільних людей, що мають доведений досвід в управлінні та організації процесів? Можливо не самих. Можливо робити це в зв’язці з військовим керівником, та на невиликий строк. У Стародавньому Римі консулів обирали завжди двоє та на один рік. Чому б не запозичити цей цікавий звичай?
Цивільний керівник міг би ефективно будувати процеси, а військовий корегувати їх там, де вони суперечать мілітарній логіці. Це не виключить страх людей перед участю в бойвих діях, не зробить війну простішою справою. Але це може допомогти знизити рівень стресу у військовозобов’язаних та дати їм зрозуміти, що держава не вважає їх суто сухою цифрою в статистиці набору.
Також, вважаю важливими певні дрібниці, наприклад, вигляд самого приміщення ТЦК або ВЛК. Маю на увазі, кулери з водою, можливість перекусити, випити кави, кондиціонери і таке інше. Це вже стало мемом у галузі IT. Але коли вони тільки з’явились, маю сказати, що це було справді дещо, якщо не революційне, то максимально приємне. І такі дрібниці, знову ж таки, працюють на створення загальної атмосфери.
Реклама, рекрутинг та навчання
Ніхто не скаже, що любить рекламу. Але вона працює, люди її дивляться. Вона впливає на них.
Ми вже бачили масу прикладів креативних та грамотних рекламних кампаній. Та ж Третя Штурмова демонструє справжній вищий пілотаж у цій галузі.
Але є одне але. На мій погляд, всі вони працюють здебільшого на людей, що вже схиляються до служби у війську. Але часто це не працює на тих, хто з тих чи інших причин, скажімо так, занадто сильно вагається.
Людей мотивують та демотивують різні речі. Але в даному випадку, як на мене, основними є дві з них - страх та недовіра. Страх бути вбитим чи покаліченим. Недовіра до учбових центрів та командирів.
На рахунок страху - вважаю, що треба будувати рекламні рекрутингові кампанії на емпатії. Підкреслити те, що страх є в усіх, що це нормально. Не думаю, що є сенс робити акцент на маскуліності та войовничості. Можливо, краще зробити навпаки. Показати аудиторі, що ми усі люди. Нам усім страшно. Але ми можемо зробити над собою зусилля. Можемо зробити те що правильно, а не те що комфортно. І насамкінець, дати зрозуміти, що система рекрутингу допоможе в цьому. Без осуду, без зламаної волі, без знищеної психіки.
Звісно, що це не має сенсу без реформ рекрутингу, мобілізації та в цілому армії. Але про це вже і так багато сказано.
Так само і з недовірою. Вона бути існувати стільки, скільки будуть існувати недолугі командири та ракетні удари по навчальних центрах, що з якоїсь причини існують в майже прифронтових областях.
Проте і це можна змінити. Як на мене, найкраще - віддати ці навчальні центри у зону відповідальності новостворених корпусів. Якщо вже масштабувати досвід, то робити це на сто відсотків.
Нехай справді грамотні командири відповідають за підготовку солдатів, що будуть основою військової потуги їх підрозділів.
Визнання помилок
Але насамперед має бути саме визнання того, що зараз справа рухається в хибному напрямку.
І президент, і головнокомандувач мають визнати це перед тим, як рекламувати нові підходи та реформи. Відвертість мабуть єдине, що справді може врятувати ситуацію.
Страх та скептицизм, що панують у суспільстві навряд вдасться перебити чимось іншим, окрім чесності.
Відвертість та бажання. Мабуть, це буде найкраще, що можна зробити.
