Синопсис - Павел Лозінський (режисер фільму) ставить камеру і мікрофон у себе на балконі, та знімає частину вулиці наступні два з половиною роки.
Варто, мабуть, почати з того, що це не «документалка» у звичному вигляді. Режисер пропонує в певному сенсі новаторський підхід, адже він не ганяється за своїм персонажем та ідеальним «інтимним» кадром, який покаже весь біль чи радість дійових осіб. Лозінський просто завмирає в очікуванні свого «головного героя», і як сам каже в інтерв’ю: «Я став частиною меблів свого будинку».
Він чекає, коли світ сам прийде до нього, проте час від часу чіпляється до перехожих зі свого зручного балкону, ставлячи правильні запитання, які цікавлять його, та інколи «розв’язують» язик людям.
Як і в минулій роботі Павела «Ти й гадки не маєш, як сильно я люблю тебе», у фільмі до кінця зберігається таємниця. В «Балконному кіно» це криється у питанні «Хто ж головний герой?» Окрім очевидних людей, які з’являються більше одного разу та на яких падає основна підозра, типу колишнього в’язня Роберта, фільм може запропонувати дещо більше – суспільство. Так, польське суспільство, яке має свої проблеми та складається з різних людей, які проживають різні етапи свого життя. Це, напевно, те, що найбільше привалбює і що змусило прилипнути до екрана всі 100 хвилин хронометражу.
Тут немає традиційної трансформації персонажів чи «історій на один день», якими грішить сучасна документалістика. Хтось намагається втекти від привидів минулого після 20 років ув’язнення, хтось радіє від розлучення, а дехто кілька годин тому викрив чоловіка на зраді. Всі ці історії сповідаються в межах 8 квадратних метрів вулиці.
До речі, вулиця теж змінюється, фільмування відбувалося протягом 165 знімальних днів, і кіно логічно поділене відносно пір року. Найцікавішим для мене виявився день незалежності Польщі і люди, які з’являлися в об’єктиві камери того дня. Важливо не тільки те, як Лозінський зображує цю особливу дату та людей, які її святкують: з прапорами, гаслами та відповідями самих поляків на питання «що таке патріотизм?» Він робить дещо більше: протиставляє їх іншій частині суспільства – іммігрантам та геям, котрі теж мають проблеми та переживають складні етапи свого життя.
P.S. У 2016 році Лозінський зняв ще один шедевр під назвою «Ти й гадки не маєш, як сильно я кохаю тебе», зафільмувавши сеанси психотерапії дочки та мами. Ознайомитися з ним можна тут.
P.S.S. Посилання на мій телеграм-канал про кіно.
