Як працюють технології КДБ і як їхні методи проявляються сьогодні? Чому це важливо розуміти Україні зараз?
У цьому журналістському розслідуванні ми досліджуємо, як суспільству формують зрозумілий образ загрози, закріплюють його через політичну, медійну, експертну та релігійну риторику — і як після цього жорсткі рішення, обмеження та репресії можуть подаватися як необхідний «захист».
У серпні 1999 року рейтинги Володимира Путіна як політика були значно нижчими, ніж у Лужкова, Примакова чи Зюганова — схвалення його діяльності народом становило лише 31%. Після того як Чечня стала головною темою політичної риторики, а у вересні 1999 року країну сколихнула серія раптових терактів (у Буйнакську, Москві на вулиці Гор'янова та Каширському шосе, а також у Волгодонську, що забрали життя 307 людей і поранили понад 1700), риторика влади стала жорсткою. Після ситуації з підозрілими мішками з «цукром» у Рязані рейтинг прем'єра Путіна стрімко пішов угору: у жовтні підтримка досягла 65%, а в листопаді — вже 80%. Країна почала жити у простій картині світу. Є загроза. І є сильний політик, який від неї захищає. Чи став би Путін популярним настільки швидко, якби цих подій не було? Ми цього не знаємо. Але знаємо інше. Це не вперше в історії, коли зручну загрозу використовують як інструмент досягнення певних політичних цілей.
Історія одного методу.
Наприкінці 1920-х, на початку 1930-х років СРСР переживає серйозні економічні проблеми. Дефіцит продовольства, знецінення і затримка зарплат, господарський хаос. Але пояснювати це провалами самої політики індустріалізації владі було невигідно. Дефіцит, затримки, зриви, хаос. Натомість з'являється значно простіша версія. У всьому винні шкідники. Так виникає справа промислової партії. Інженерів і спеціалістів звинувачують у навмисному саботажі, роботі на емігрантські кола та іноземні держави. Версія обвинувачення: «до найвищої міри покарання, до найвищої міри соціального захисту — розстрілу, з конфіскацією всього майна». І виходить дуже зручна конструкція. Економічні проблеми спричинила не система. Їх створили вороги. У нашому кейсі — Промпартія. А отже, покаравши цих ворогів, держава ніби не просто карає винних, а рятує країну від загрози. Шкідники. Зрадники. Небезпечні. Таких історій у СРСР було багато. За часів ОДПУ, НКВС і КДБ різні групи радянських громадян не раз ставали або цапами-відбувайлами, або інструментом для досягнення політичних цілей. Є проблема. Є ворог. Ворога знайдено. Держава захищає. Назви змінювалися. Люди змінювалися. Але складну проблему знову і знову можна було пояснити одним простим словом — ворог.
17 липня 1967 року в КДБ створюють окреме п'яте управління для боротьби з тим, що влада називала ідеологічними диверсіями. І тут поняття ворога стає ще ширшим. Він уже не обов'язково щось підриває, ламає чи псує. Небезпечними можуть вважатися інформація, погляди, зв'язки, релігійна діяльність або сама належність до певної групи. У 1989 році п'яте управління реорганізовують в управління із захисту радянського конституційного ладу — так зване «управління З». Фактично змінилася лише назва. У відомстві лишилися ті самі кадри і навіть той самий керівник. «Управління З» офіційно проіснувало недовго. Але його наступники відродили функції п'ятого управління КДБ наприкінці 1990-х років через другу службу ФСБ. Через роки вони очолили довгострокову підготовку до російсько-української війни. Спочатку на Донбасі у 2014 році, а згодом у 2022 році, організувавши повномасштабне вторгнення російських військ в Україну. Тоді Володимир Путін заявив:
«Мною прийнято рішення про проведення спеціальної військової операції. Її мета — захист людей, які протягом восьми років зазнають знущань і геноциду з боку київського режиму». Починаючи з 24 лютого, ворог жорстоко обстрілював...
П'ятого управління давно немає, але сама ідея збереглася до наших днів. Небезпечною можна оголосити не лише конкретну дію людини. Іноді достатньо її поглядів, віри або хобі. Віра. Погляди. Спосіб життя. Організації. Зв'язки. Небезпечні. Репресії. Ця тема здається далекою, але чи не задумувалися ви, що під репресії потрапили вже ви?
Два крила однієї птахи.
Розглянемо відому всім нам ситуацію. Якби ще у 2010 році Путін просто вийшов і сказав, що українці — вороги і з ними треба воювати, це навряд чи б спрацювало. Тоді між країнами ще були відносно нормальні відносини. У мільйонів людей — родичі, друзі. Така риторика виглядала б не як захист Росії, а просто як абсурд. Тож образ ворога спочатку треба було зробити звичним. Запрацювало «два крила однієї птахи». Перше — політичне крило — вирішувало стратегічні завдання. А друге — антикультове — працювало з релігіями, сектами та небезпечними групами:
Президент Росії Володимир Путін наголошував на необхідності посилити контроль за діяльністю тоталітарних сект на території Росії: «Що стосується тоталітарних напрямів діяльності, то це, звісно, те, що становить безумовну загрозу для нашої держави...»
Далі пропагандистська риторика перемикається на Україну: «У нас немає сумнівів, що Україна перетворилася на тоталітарну державу нацистського штабу. Таке повне заперечення людяності, зневага до віри і традиційних цінностей, попрання свободи набувають рис релігії навпаки, відкритого сатанізму».
У цьому ж ряду звучать і заяви про теракти: «„Крокус» — просто одна з багатьох цілей, які вони... Ну просто він був погано захищений, мав проблеми з пожежною безпекою. Українська розвідка це виявила, саме тому «Крокус» і вибрали... Тоталітарні секти — це свого роду авторитарна організація, влада і гроші для керівництва та найближчого оточення..."
Риторика продовжується тезами про те, що "сьогодні в Україні ми бачимо не тільки коловрат, цю символіку фашистську... Ми бачимо вже і жертвоприношення, поки що тваринних не знаємо... Коли людина змінює свій стан, все це використовується в Україні в масовому масштабі. Тому ми називаємо Україну першою державою, яка була зруйнована за допомогою тоталітарних сект".
Саме через цю риторику Україну роками малювали як країну сект і деструктивних культів, а українців — як нацистів, сатаністів і навіть канібалів. Це робили антикультові центри, релігійні експерти і організації на кшталт РАЦІРС. І коли одні й ті самі тези починають повторювати десятки таких голосів, вони поступово перестають звучати як чиясь дивна думка і починають сприйматися як щось само собою зрозуміле. Друге: секти, за визначенням, не дружать із владою. І чим більше у тебе сектантантів на твоїй території, тим більше людей у тебе збереться на Майдан. "Той же Буданов — це, звичайно, ворог, це терорист. Все правильно, він розумний ворог. Ми не будемо з вами ні про що домовитися. Ми вас знищимо. Росія не може відчувати себе в безпеці, розвиватися, існувати з постійною загрозою, яка надходить із території сучасної України". Україна під впливом сект. Україна — загроза.
Тисячі маленьких голосів: телебачення, статті, експерти, впливові особи. І раптом стає видно, що дуже багато з цих голосів сходяться в одному середовищі — в антикультових організаціях. Ось декілька конкретних майданчиків: Центр релігіознавства імені святого Іринея Леонського, Місіонерський відділ Новосибірської єпархії, інші єпархіальні та світські антикультові центри, РАЦІРС. Спочатку йдеться про небезпечні групи, а потім — ось так просто, тією ж риторикою — починають говорити вже про Україну. А ключовими майданчиками цієї кампанії стали структури РАЦІРС, зокрема Центр релігіознавчих досліджень імені Іринея Леонського та Місіонерський відділ Новосибірської єпархії. А серед головних рупорів — президент РАЦІРС Олександр Дворкін та віцепрезидент РАЦІРС Олександр Новопашин. Саме ці антикультові центри і люди стояли за тривалою антиукраїнською медіакампанією, використовуючи методи п'ятого управління КДБ (згодом так званого антикультового крила).
Подібні тези активно підхоплювали російські адепти антикультових організацій. Зокрема, у своїх матеріалах та на ресурсах вони просували такі ідеї: "Україна, якою ми її знали, здається, померла... Яскравий приклад участі найрізноманітніших сект у державному перевороті — це нинішня Україна. Неоязичницьке коріння українського нацизму. Вірус самостійності в них сидить міцно... Боги язичників — суть біси, тобто армія сатани".
Згодом одіозний представник антикультового руху Олександр Новопашин, який після початку повномасштабного вторгнення відкрито наніс символ Z на свій автомобіль, почав відверто дегуманізувати українців: "Україна, якою ми її знали, здається, померла... Яскравий приклад участі найрізноманітніших сект у державному перевороті — це нинішня Україна. Неоязичницьке коріння українського нацизму. Вірус самостійності в них сидить міцно... Боги язичників — суть біси, тобто армія сатани".
Ірина Кременовська. Знайоме ім'я? Новопашин, який поширює ідею дегуманізації українців на своїх ресурсах, просуває Кременовську. А вона, своєю чергою, сьогодні діє на території нашої країни і позиціонує себе як борчиня за національну безпеку України. Існують прямі послідовні факти зв'язків Кременовської і антикультових майданчиків РФ. РАЦІРС на своїй офіційній сторінці в окремій публікації відзначає Кременовську як активну, почесну діячку на території України. Головний антикультист України Бройда втік з українського простору у 2016 році через витік даних у публічний простір із пошти помічника Путіна Суркова. З цієї миті Бройда та його організації припинили діяльність в Україні. Але вже у 2017 році раптом з'явилися два нових джерела, які несподівано в точності повторювали всю риторику Бройде. Вони, як і Бройде, єдині на всю Україну, просували російську антикультову риторику із закликами до ненависті та безпідставними звинуваченнями громадян. А офіційною власницею цих інформаційних майданчиків є Ірина Кременовська. І фінальний штрих: Ірина Кременовська публічно посилається у своїх матеріалах на російського радикального пропагандиста Нєвєєва як на авторитетне джерело, до якого варто прислухатися українському суспільству: "Рекомендую прислухатися до думки спеціаліста, кандидата психологічних наук Олександра Нєвєєва".
Вся ця мережа пов'язана між собою однаковою риторикою, антикультовими наративами та однаковою системою пропаганди ненависті. Імена змінюються, змінюються організації, а метод — ні. Всі вони діють за однією методологією: клеймування групи осіб, стигматизація цих осіб, дискримінація їх для створення образу ворога і небезпеки. А далі люди вірять у цей образ загрози і самі починають ставати вороже налаштованими до стигматизованої групи. Подальші дії проти дискримінованої групи можуть бути легалізованими, а порушення людських прав сприймаються як потрібний процес задля захисту держави та суспільства. За словом зникає людина. І це не починається з насильства. Спочатку достатньо правильно назвати групу: екстремісти, сектанти — небезпечні. Далі суспільству вже значно простіше пояснити, чому цих людей можна обшукувати, забороняти або саджати за ґрати: "За що?! За що?! Будь ласка, що ми зробили? У чому наша вина?"
Бо за всіма цими словами насправді немає категорій. Є прості люди — з роботою, дітьми, батьками, своїми поглядами і своїм життям. І якщо прибрати ярлик, залишається набагато незручніше питання: що конкретно зробила ця людина і в чому конкретно винна саме вона? Для чого це все? Навіщо така складна схема: організації, методи та маніпуляції суспільною думкою? Коли створюється образ внутрішнього ворога, у суспільстві виникає внутрішній конфлікт, агресія та ворожнеча всередині країни стає нормою — особливо в той момент, коли так важливо бути об'єднаними. Це спричиняє безлад. І саме в цих умовах просувається наратив, який диктує, що демократія — це небезпека. Таким чином людям нав'язуються "зручні" рішення: домінування однієї релігії, тоталітаризм, "сильна рука", суворий порядок та авторитарна модель правління. Жорстокість стає нормою, а людей налаштовують один проти одного. І це в нашій країні, де згуртованість, підтримка і повага людей один до одного завжди були сильною стороною!
Та чи не в цей момент демократія дає тріщину? Чи хочемо ми, щоб наша Україна, справді демократична країна, перетворилася на придаток тоталітарної держави? Чи хочемо ми, щоб цей нав'язуваний спосіб життя став нормою для нас, наших родин і наших близьких?
