Історія, що розгортається навколо Чернівецької міської ради, давно вийшла за межі окремого журналістського розслідування. Вона демонструє типову для частини українських міст модель управління, де поєднання бізнесу, влади і лояльного управлінського апарату створює середовище з мінімальною підзвітністю та максимальними ризиками для громади.
Міський голова Чернівців Роман Клічук (@Роман Клічук) прийшов у владу з бізнесу. Це не є ані злочином, ані проблемою саме по собі. Навпаки, у мирний час це могло б бути перевагою. Але в умовах війни, мільярдних бюджетів і ослабленого громадського контролю такий бекграунд вимагає подвійної відкритості. І саме цього Чернівці не побачили.
Родина міського голови володіє корпоративними правами у кількох компаніях із задекларованою вартістю понад 77 мільйонів гривень. Частина з них є найбільшими платниками податків у місті. Формально бізнес передано в управління, але сам Клічук залишається кінцевим бенефіціаром. Це означає — потенційний вплив, контроль і зацікавленість.
На цьому фоні у деклараціях фігурують значні готівкові заощадження у гривні, доларах і євро, люксові автомобілі, нерухомість площею понад 500 квадратних метрів, дорогі аксесуари. Окремі активи з’являються у деклараціях, а потім зникають. Пояснень — немає. Комунікації — також.
Але ще серйознішим є не особисте майно мера, а те, як працює його команда. Саме тут простежується системна проблема. Підлеглі міського голови — керівники департаментів і комунальних підприємств — фігурують у кримінальних провадженнях щодо розтрати бюджетних коштів, завищених цін у тендерах, конфлікту інтересів та незадекларованого майна.
Ключовий момент: більшість із них залишаються на посадах. Формально — до рішення суду. Фактично — без управлінських рішень, службових перевірок або бодай публічної оцінки.
Особливо показовою є історія з Департаментом інфраструктури та благоустрою. За кілька років обсяги закупівель зросли з 9 мільйонів гривень до майже 2 мільярдів. Це колосальні кошти для тилового міста. Саме в цей період правоохоронці фіксують переплати, підозри у зловживаннях і кримінальні провадження. Але замість внутрішнього аудиту — мовчання. Замість відповідальності — перекладання на «пресслужбу» або «роботодавця».
Комунальні підприємства, підконтрольні міській раді, стають окремим центром ризику. Директори — з підозрами. Закупівлі — за завищеними цінами. Майно — не завжди задеклароване. Але система продовжує працювати так, ніби нічого не відбувається.
На цьому тлі особливо контрастно виглядає комунікація міської влади з суспільством. Журналістам відмовляють у коментарях, посилаючись на відсутність бажання мера спілкуватися. Звучать заяви, що «закон не зобов’язує давати коментарі». Формально — так. Але фактично це означає відмову від принципу підзвітності, який і є основою місцевого самоврядування.
У результаті Чернівці отримують не просто кризу довіри. Вони отримують управлінську модель, де влада ізольована від громади, а контроль за мільярдними бюджетами відбувається вже після того, як втручаються правоохоронні органи. І це — найбільший ризик.
