Видатний мовознавець та дослідник української літератури Юрій Шерех(Шевельов) називав трьох найбільш визначних поетів України двадцятих років, котрі вирізняються поміж інших колег по цеху своїм «універсалізмом», «вселюдкістю» чи «духовним аристократизмом». Ця трійця про яку веде мову літературознавець – це Євген Плужник, Майк Йогансен та Володимир Свідзінський. І якщо перші двоє не були «чистими поетами»(себто писали не тільки лірику, бо Плужник, наприклад, знаменитий своїм романом «Недуга», а Майка Йогансена можна вважати «батьком» українського репортажу(літературного – у першу чергу)), то Володимир Свідзінський присвятив своє життя виключно ліриці(якщо не брати до уваги його рецензії на інших письменників та поетів, бо тоді було доволі поширене явище). Також він був перекладачем творів Арістофана та Овдія. Василь Стус називав його «Мовчазним поетом»(через те, що він певною мірою уникнув долі багатьох своїх сучасників із доби Розстріляного Відродження, був членом Спілки письменників, а його квиток підписав сам Максим Ґорький) і ставив поряд із Ґьоте та Рільке. «В цій позиції – єдиний його порятунок і надія на вижиття. Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником…», - писав шістдесятник про представника Червоного Ренесансу.
Хоч у нас час постать даного поета не така популярна чи відома, як двійко попередніх, але його вклад в українську літературу важко недооцінити чи переоцінити.
Народився Володимир Свідзінський 8-го жовтня 1885-того року у селі Манів, що на Вінниччині у сім’ї священників. Оскільки його предки по маминій та батьковій лініях були священниками, бо було зразу же вирішено ким у житті стане малий Володя, і все навіть йшло до цього: хлопець навчався у Тиврівській бурсі, потім – у Кам’янець-Подільській семінарії, але захворів і так її й не закінчив. Взагалі – у поета був доволі м’який та спокійний характер і це доволі цікаво, оскільки у його віршах проявляється твердість, рішучість та непоступливість, тому як виходило у літератора поєднувати настрої реального життя із настроями його ліричних героїв із віршів. Хоча все ж його персонажі та він сам боряться між собою за право висвітлити свої позиції та свої думки у віршах:
«Шукає чуда в звуках, у світлі,
В старому гаю, на квітчастій болоні.
Мріє з'єднати небо і землю,
Як дві ласкаві долоні.
Іноді багне голубити світ,
Як голівку малого хлопчика,
Радіє на мох боліт,
На ряди придорожніх стовпчиків.
А часом не вірить і в добрість літа,
Тремтить від холодного слова,
І шукає змії укритої
В вінках зірниць вечорових.
І в кінці, як на осінь осельня,
Завивається в листя, що в'яне,
І мріє про інші оселі
І про радощі невгасанні»(«Душа поета», 1934-тий рік).
Після навчання у духовних закладах, Володимир Свідзінський записується вільним слухачем на економічний відділ Київських вищих комерційних курсів. Там, за припущеннями, «саме там сталось перше знайомство із Павлом Тичиною». Вже у 1912-му році у популярному на той час журналі серед творчої молоді «Українська хата» з’являється його перший вірш:
«Давно, давно тебе я жду…
Коли б побачить ти могла,
Як хороше тепер в саду,
Як гарно мальва зацвіла,
І квіти ждуть тебе, як я…
Се ж я для тебе їх садив,
Для тебе пестив і ростив;
Се ж ти, улюблена моя,
Подарувала їм життя,
В твоїй далекій далині
Була їм сонцем, як мені…
І я, сумуючи не раз
На самоті, в вечірній час,
Як образ твій мені сіяв,
Про тебе їм оповідав».
Критики відмічали, що перші потуги поета-початківця перебували у тому ж силовому полі, що вже згадуваний Тичина та Максим Рильський, оскільки їхні мотиви та прийоми між собою були дещо схожими.
Пейзажні, любовні та природні елементи – всі вони будуть незмінними супутниками Володимира Свідзінського протягом всієї його творчості, і він їх не змінить. Це, по суті, врятує його, але знищить в очах побратимів-літераторів – наприклад, поет та письменник Валер’ян Поліщук та Іван Дніпровський(який, до речі, був доволі близьким другом Володимира Юхимовича) критикували свого подільського колегу за відсутність текстів на громадянську тематику та її мотивів. А от французький славіст Еммануїл Райс позитивно відгукувався на лірику того, називаючи «Світом Свідзінського».
«Це країна, де ще не ступала людська нога, країна, що вражає своєю новістю та незвичністю. Занурившись у неї, не знайдеш доріг назад. Ця країна — найзаповітніша прабатьківщина нашої душі, така далека, така глибока, така прихована, що тільки велике чародійство могло злегка відкрити її для нас», – писав французький вчений від своїх особистих вражень.
І в дечому він правий – пейзажі природи дійсно перетворюють вірші поета на мандрівку місцями, куди нога людини ще не ступала і це навіть краще – бо тоді зав’яне та вся прекрасна гармонія, що там панувала до хомо сапіенс.
«Із-за жовтого клена
Жарка зоря в павутинні.
Гашу над столом моїм
Полум'я зблідлий листок,
А з ним
І розцвіти милої казки.
Цілу ніч порцеляновий човник плив
Проти збитої ряски.
Недовго осені згорблений день
Буде кульгати в полі пустому.
Тільки смутно, щораз то смутніш
Вертати надвечір додому.
Із-за сірих покрівель
Руки диму в липкім павутинні.
Порцеляновий човнику мій,
Чи поплинемо нині?»
Незважаючи на те, що світ навколо Свідзінського тишком-нишком урбанізовувався та змінював пейзажі на вікном, краєвиди його світу так і залишались у царстві природи, а не людини:
«Ти увійшла нечутно, як русалка,
Обличчя тлінне, спущені повіки,
Вогка земля в одежі. Ти сказала,
Глузливо усміхаючись: — А, морок,
Морока, труд гіркий — живу сховати! —
Я крикнув і збудився. Ніч стояла,
Ніч, повна шуму й древньої скорботи.
І плакав я вночі. Ти так далеко!
Страшна земля в одежі... Так глибоко!
Та сосонка, приставлена до тебе,
Та сосонка зів’яла чи живе? —
Однаково! Нічим вона не врадить.
Не чуєш ти, засипана, як ніч
Сама в собі перебирає шум:
То покладе його на діл холодний,
То здійме знов на темні верховини».
Через рік він закінчує навчання та повертається на рідне Поділля до батьків із метою дослідження місцевого… ткацького промислу. Для цього він зібрав докладну інформацію про господарства, що займались цим ремеслом у регіоні(а їх було близько 1607). Володимир Свідзінський навіть взяв участь у експедиції, що тривала із червня по вересень, відвідавши Могилівський, Ямпільський, Балтський, Проскурівський, Летичівський, Гайсинський, Ольгопільський та Літинський повіти). Згодом результати його досліджень надрукували у книзі «Кустарні промисли Подільської губернії». Крім цього він цікавився дослідженням старовинних греко-католицьких метрик та став автором статті «Народні українські пісні про останню світову війну».
Під час Першої світової його мобілізували на Галицький фронт(Теребовля, Чортків, Бучач, Галич, Станіслав), а згодом – він осів на території своє рідної Подільської губернії, працюючи при штабі. У 1918-му році його звільняють від служби.
Через рік переїжджає до Кам’янець-Подільського, де у вирі національно-визвольних змагань він працює у різних установах новоствореної УНР, а саме – «редактором української мови», а також продовж п’яти семестрів був вільним слухачем історико-філологічного факультету Кам’янець-Подільського державного університету. Після приходу радянської влади працює редактором у місцевому політвиконкомі. Там він також публікує свої твори у газетах та журналах «Наш шлях», «Нова думка» та інших. Там же і одружується із своєю першою дружиною – місцевою вчителькою Зінаїдою Сулковською, а через рік у них народиться донька Мирослава, яку поет буде любити до безтями та навіть буде їй присвячувати вірші:
«Вже ані словом, ні співом,
ні блиском очей не приваблю
Юного серця.
Та є в мене доня, мій паросток ніжний,
Буде любити мене і вечірнього.
Буду їй милий
Навіть тоді,
як затихну під брилами смертної
ночі».
Період проживання Володимира Свідзінського у Кам’янець-Подільському був найцікавішим у житті поета, оскільки сам літератор вважав місто своїм, а також саме тут він познайомився із іншими колгами по цеху – із тим же Валеріаном Поліщуком, а також із Людмилою Черняхівською-Старецькою, Описом Назаруком, Юрієм Липою. Цікаво, що попри титул «Мовчазний поет», яким по смерті того нагородить Стус, Володимир Свідзінський мав сміливість писати про голод 1921-1923 років, що він цього у його батька спухли ноги, або ж про російських поетів Срібного віку. А вже у 1922-му році виходить його перша збірка «Ліричні поезії». Перший вірш, що відкриває наступні твори поета, виконаний у його традиційних мотивах, літературних прийомах та образах:
«Вже хутко день. Сховався місяць.
Здригнувсь жахливий сон.
Краса небес, провісник сходу,
Палає Оріон.
Боєць потужний, над землею
Простяг він ясний міч:
Загин усім, хто ворог дневі,
Кому жадана ніч.
Нове життя в бою повстане,
Офір воно жада.
Лиш блисне промінь, кров гаряча
Поллється як вода.
Тоді ж то, визволена з пітьми,
Обмитая в крові,
Зростить земля і цвіт незнаний
І дасть плоди нові...
Але поволі гаснуть зорі;
Злотистий світ замрів
На обрію, і тихий вітер
Дерева розбудив.
Погас і Оріон могучий
В уборі бойовім.
Одна лише зоря сіяє
На небі голубім.
О ні, не буде кар і помсти
І не проллється кров:
В очах зірниці світової
Любов, одна любов».
Зразу же після публікації збірки на неї написали все ті ж Валеріан Поліщук та Іван Дніпровський(перший – у газеті «Червона правда»(яку потім ще підправив Іван Кулик), а другий – у славнозвісному «Червоному шляху»). Загалом думки літераторів щодо першого доробку творів різнились – якщо Василь Сонцвіт(Валеріан Поліщук) казав, що «провінція одгукнулась в особі Володимира Свідізнського його лірикою. Не знаємо, чи може бути що-небудь іншого у цього поета, крім лірики, але книжка доводить, що ні. Поет щирий, цікавий, творчість свою черпає із сирої глибини українського слова, що наближається до пісні, а то й дійсно є піснями…»(варто згадати, що про творчість Павла Тичини також відгукувались подібно, і це не простий збіг, оскільки обидва поети були межи собою знайомі, а коли будуть жити у Харкові, то «сонячний поет» буде радитись із тим та читати йому свої вірші перед тим, як віддати їх до друку). Але Валеріан Поліщук також вдається до критики, акцентуючи увагу на тому, що «ніде він не згадує реального людського життя, ніде у поета-лірика краса не зв’язана із лірикою сучасної душі. Невеличкий клаптик тільки із широкого світу, а велике, що шумить кругом, лишилось непоміченим для його ока. І з образою хочеться лайнути поета, чого він сліпий. Але хіба сліпих можна лаяти за це? Рідко коли сліпця можна й вилікувати. Хай ходить – шкоди не зробить».
Іван Дніпровський(взявши собі ім’я «І. Кобзаренко») був ще категоричнішим: «Пролетаріатові книжка ліричних поезії Свідзінського майже не потрібна. Тиха, мрійлива селянська лірика поета-індивідуаліста нічого не промовляє до серця працюючих мас…», хоча під кінець своєї рецензії зауважує наступне:«Але ж серед усього цього негативного(на нашу переконливу думку) букета подибуються вирази і малюнки, повні краси, і вони викупають цілком усе попереднє. Красива, молода, свіжа мова, тонкі відчування, розсипані перлами на всіх сторінках. Можна сказати, що ця книга є гарний подарунок усіх самотнім, розгубленим, одсталим і переляканим новим днем».
А от через декілька десятків років по-своєму оцінить творчість того вже Василь Стус, написавши, що «вірші — наскрізь асоціальні, сповнені якоїсь таємничої внутрішньої самодостатності без будь-яких зовнішніх намірів».
У 1925-му році через відсутність роботи Володимир Свідзінський залишає Кам’янець-Подільський та перебирається до Харкова, що на той час став місцем осередку творчої інтелігенції. А через рік поет, якому був близько 41 рік закохується у 18-річку Олену Кондратьєву та навіть заради неї розлучається із першою дружиною(розлучення саме пройшло спокійно, без скандалів і Зінаїда разом із Мирославою повернулись до Кам’янця, проте це сильно вдарило по жінці, тому вона навіть спробувала втопитись, але невдало, після чого захворіла на тиф і померла, а доньку забрав батько).Нове кохання прожило недовго – через якийсь час та просто пішла від поета, а знову одружуватись той не збирався – заборонила донька. «Мірочка не хоче», - таким була його відповідь тим, хто пропонував знову із кимось одружитись.
У Харкові Володимир Свідзінський влаштовується на роботу редактора до того ж «Червоного шляху». І тепер отримує крім обурень про відсутність громадянських мотивів і похвалу та нових друзів-однодумців. Наприклад, відомий письменник та журналіст Майк Йогансен одного разу прочитав декілька поезій Володимира Свідзінського та вигукнув:«Так ви пишете краще за мене!». Мало того – поліглоту так подобалась творчість поета, що він вивчив напам’ять усі його вірші та охоче їх цитував, що Олекса Веретеченко сказав, що « Свідзінського «відкрив» Майк Йогансен», а якщо вірити спогадам Юрія Смолича, що талант уродженця Поділля визнавав навіть примхливий футурист Михайль Семенко. Інший видатний поет – Микола Бажан, що також був близьким другом пейзажного лірика писав:« Це – поет неповторний, своєрідний, тонкий. Я маю насолоду від його поезії і думаю, що невдовзі прийде час і на достойне поцінення його творчості критикою і громадськістю».
У 1927-му році Свідзінський публікує власним коштом свою наступну збірку «Вересень», просякнуту осінніми настроями – меланхолійними, дещо зажуреними(немов відблиск загального настрою суспільства тих років).
«Десь з'єдналися тисячі сонців,
Що так сіяє гарячий ранок;
Небесні вінця тремтять злотисто,
Від дивних звуків ширшає серце.
О яке поле безкрає, безгранне!
І знову мила мені назустріч,
І знов ми юні, – і знову любим,
І несвідомі свого кохання.
Твоя одежа – як цвіт вишневий,
Рукави пахнуть степовим вітром.
О мила, мила! Нема розстання:
Світ дивний в обладі нашій.
Десь з'єдналися тисячі сонців,
Небесні вінця тремтять злотисто,
І знов ми разом, і знову любим:
Світ дивний в обладі нашій».
Також поет часто у збірці розмірковує над своєю долею:
«Як темно стало. Десь сонце скрилось.
Глуха стежинка у морок кличе;
Між сірих грабів берези білі –
Як похоронні свічі.
Збуджаю пущі, повні дрімоти,
Тривожу думи конвалій.
Дерева шепчуть: "Мандрівче, хто ти?
Невже ти підеш ще далі?"»,
Чи ще такий вірш:
«Під голубою водою
Живу я, живу...
Золотоокий рибак надо мною
Закидає сіть огневу.
Крізь принадливі очка – знаю
Не раз, не два я промкнусь,
В баговінню садів погуляю,
А колись таки попадусь.
Спопеліє, застигне смутно
Жовтава зоря в імлі,
Ніч надійде нечутно.
І не знайде мене на землі».
Другу збірку поета також піддали нищівній критиці – зокрема закидали поету «ідеалістичність і пасивність, суб’єктивізм і почуття самотності», а вишенькою на торті стало – «безперспективне буржуазне світорозуміння». Через це автор «закрився», написавши наступне:«Мою книгу «Вересень» критика полаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту і перестав друкувати. Писав лише для себе та для доньки. Не писати я не міг». Тому він писав у «шухляду». Його творчість зазнала змін у 30-ті роки(каталізатором для цього став розгром київських неоклясиків). Тепер у ній знайшлись місця для фольклорних та міфопоетичних елементів:
«Спи. Засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в воду,
Вороний – на пісок.
Чуєш, дівчина темнокоса
Грає в сопілку червоним рибкам,
Щоб червоні рибки заснули –
I вони засипають.
Чуєш, по звуку звук
Поглинає морок недобрий.
Дальній міст тремтить, як протятий павук,
Будяки підіймають шпаги на обрій
I тануть. В’яжуться гронами
Зорі, пускають віти увіч.
Спи, колихнула запонами
Ніч».
Але навіть попри те, що він «мовчав» публічно, Володимир Свідзінський готував дві свої рукописні збірки під назвою «Медобір» та ще одну, котра була без назви. Але навіть попри те, що він писав вірші у тематиці свого «світу», все ж окремі елементи громадянської лірики, якої від нього вимагали Поліщук та Дніпровський були присутні. У 1939-му році він пише вірш «Блукаю вдень то в луках, то в гаю» із наступними словами:
«Блукаю вдень то в луках, то в гаю,
Як дерево, вдихаю запах літа,
На падолі джерельну воду п'ю,
А на межі схиляю колос жита,
І так живу, як придолинний цвіт, —
Без розмислу, без дум і неспокою.
Та що по тім? Ніч владною рукою
Мій осяйний переміняє світ.
Тоді іду блукати в інші луки.
Там холодом північної роси
Торкаються мене невидні руки,
І з темряви, з Великої розлуки
Звучать давно безмовні голоси».
Василь Стус через багато років напише, що за такі слова Свідзінського могли цілком розстріляти.
Остання прижиттєва збірка поезій поета вийшла 1940-го рокуу Львові за сприянням Юрія Яновського. Проте, по-перше, туди увійшли не всі вірші поета, так там якось опинився вірш, присвячений Сталіну. Той же Василь Стус спростовує той факт, що панегірик «батьку народів» міг з’явитись з-під пера поета, оскільки там був нехарактерний для Свідзінського стиль та манера написання. Існує думка, що справжнім автором міг бути Яновський, котрий зробив це із міркувань того, щоб вберегти життя свого друга, оскільки «мовчання поета» та його поезія, що не була соцреалізмом наводила підозри і могла повторити долю тих літераторів, що вже покоїлись у землях Сандармоху.
Але сам поет довго не прожив. Улітку 1941-го року на Харків швидкими темпами наступала німецька армія. Свідзінському, як члену Спілки письменників, видали евакуаційний талон, але ним він не скористався, оскільки його донька Мирослава на той час навчалась у місцевому технікумі і щиро закохалась у тамтешнього вчителя математики, тому їхати відмовилась. НКВД це розцінило як симпатію до німців. Одного разу дівчина повернулась додому і побачила, що там царює повний розгардіяш, а як згодом з’ясує від сусідки – її батька забрав «чорний ворон»(таку назву давали автомобілям НКВД). Цікаво, що справу на Свідзінського завели ще за день до арешту і найймовірніше – за доносом когось із літераторів. Чекісти хотіли пішки етапувати в’язнів(а серед них – і Свідзінського) до Іркутська. Але десь між Куп’янськом і Старим Салтовом у нквдстів змінились плани – вони загнали в’язнів у сарай, закрили його, а тоді підпалили.
Володимир Свідзінський загинув згорівши живцем.
Потім про поета на цілих 50 років замовчували, коли ж за кордоном його творчість активно публікували, оскільки знали обставини його смерті. Найбільш моторонішим є те, що Володимир Свідзінський у якомусь роді «передбачив свою смерть», написавши ще у 1927-му році такі слова:
«В полум’ї був спервовіку
І в полум’я знову вернуся...
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє...»
Перебуваючи у середовищі, де повсюди панував соцреалізм, Володимир Свідзінський не піддався жодним спокусам чи провокаціям і писав так, як хотів і як вважав за потрібне і чим поставив на себе тавро такого собі «єретика», що становив загрозу для тодішньої радянської «ідилії». І мусив відбути за таке «інакодумство» покарання, а саме – піддатись очисному вогню червоної Інквізиції.
