ПРОЛОГ
Жили-були персонажі казок усього світу в одній казковій державі, відомій також як Чарівний ліс, він же Тридев'яте царство, він же Тридесята держава, воно ж Лукомор'я, а за сумісництвом — Острів Буян або будь-яке інше, але обов'язково казкове місце. Там через збій у системі «Казка-Навігатор» всі сюжетні лінії переплуталися, як навушники в кишені.
Частина 1. КОНСОРЦІУМ «ЗОЛОТЕ ЯЄЧКО»
Епізод 1: Логістичний колапс і хвойний стартап
В одній чарівній-пречарівній країні був собі ліс. І називався він Лукомор'я. Причому з морем це аж ніяк не було пов'язано, тобто абсолютно. А цибуля (лук) тут взагалі ні до чого. Одразу напрошується асоціація з ликом. Але тоді б він називався Ликомор'ям. Та й лико тут ніхто не морить. Загалом, ніхто не знає, чому він називався Лукомор'ям. Ну назвали так і назвали. Може, раніше й знали, та, мабуть, забули.
І цей Ліс був великим і дрімучим. Але це було колись. Зараз він став зовсім іншим. Він більше не був тихим місцем для прогулянок. Тепер це була зона суворого регулювання з розміткою зі світних гниличок і знаками «Обережно, Колобок перебігає дорогу».
Червона Шапочка, одягнена у формове яскраво-червоне худі з написом «Пиріжки.Express» та важкою термосумкою за спиною, люто крутила кермо свого кастомного самоката. На кермі було закріплено магічний планшет, де блимала червона іконка: «Замовлення запізнюється! Бабуся в люті. Коефіцієнт гніву: 1.5x».
Раптом із кущів ліщини, порушуючи всі правила лісового руху, на «суцільну» з мухоморів вискочило щось дерев'яне і вкрай самовпевнене. Пролунав вереск гальм і тріск гілок.
— Стій, поліно недостругане! — закричала Шапочка, закладаючи крутий віраж. — Ти куди преш на червоне світло світлячків? У мене в сумці замовлення категорії «Gold»! Якщо чизкейки перетворяться на кашу, я твою голову на дрова пущу!
Буратіно, одягнений у короткі шорти зі старої оббивки дивана і паперовий ковпак із помпоном, незворушно поправив на носі сонцезахисні окуляри з темних пляшкових скелець. У руках він стискав потертий шкіряний гаманець, який дзеленчав так, ніби там билися в агонії останні надії тата Карла.
— Тихше, жінко! — гордо відповів дерев'яний хлопчик, дістаючи з кишені шматок наждачного паперу й енергійно поліруючи кінчик носа. — Ти хіба не бачиш? Я — інвестор. Я перебуваю в процесі пошуку локації для посіву капіталу. Шукаю Поле Чудес, щоб інтегрувати свої п'ять золотих у високоприбуткову еко-систему з гарантованим зростанням у 300% за одну ніч.
Шапочка скептично опустила підніжку самоката і схрестила руки на грудях.
— «Інвестор»? Слухай, «байт-коїн» ти недороблений, — вона тицьнула пальцем у бік його довгого носа. — Ти мені ледь упаковку з безглютеновими десертами не проткнув. Ти хоч розумієш, що таке «клієнтський сервіс»? Якщо я запізнюся, бабуся мене в чорний список занесе. А у неї там, між іншим, уже сидять два вовки за «несанкціоноване проникнення в житлоплощу» і один мисливець, який три роки не платить аліменти за семеро козенят!
Буратіно принюхався. Його ніс, що мав чутливість елітного сомельє на тирсу і клей ПВА, затріпотів.
— Чую... чую запах... — він підійшов ближче до термосумки. — Пахне березовою стружкою? У тебе там що, запчастини для Буратіно 2.0?
— Це мигдалеве борошно вищого ґатунку, дубино! — Шапочка рішуче застебнула блискавку на сумці. — Без ГМО, без цукру і без совісті виробника. Це тренд! А ти зі своїм носом іди в міністерство енергетики — там якраз дефіцит дров і довгих носів, які можна пхати в чужі справи.
— Зла ти, — ображено буркнув Буратіно, ховаючи наждачку. — Ось виросте у мене Грошове Дерево, я собі замовлю особистого кур'єра. На килимі-літаку. І без ПМС.
— Щоб дерево виросло, треба мізки мати, а не стружку в черепній коробці! — Шапочка вже скочила на самокат. — Поле Чудес закрили на податкову перевірку, там тепер Кощій Безсмертний інвентаризацію проводить. Тож біжи, поки тебе на зубочистки не розпиляли за незаконний обіг золотих!
Залишивши за собою шлейф пилу і запаху свіжої кориці, Червона Шапочка зникла за поворотом, а Буратіно залишився стояти посеред дороги, роздумуючи, чи не поскаржитися Татові Карлу, і чи є «інвентаризація» новим видом добрива.
Епізод 2: Рапунцель і вертикальний кросфіт
Сірий Вовк перебував у стані глибокого професійного вигорання. Полювання на семеро козенят закінчилося епічно. Майже як у відомому прислів'ї «Семеро одного не чекають». Тільки зі зміною одного слова: «Семеро одного гамселять». Після цього відшукати живе місце на своїй шкірі для вовка виявилося вельми скрутно.
«Козли!» — шипів вовк, намагаючись розтерти поперек, що добряче болів. А історію з поросятами він взагалі не міг згадувати без здригання. Погоня за трьома поросятами закінчилася тим, що він тричі врізався в цегляну стіну, поставлену за ДСТУ, і тепер його морда нагадувала пом'ятий капот старої «Таврії».
— Усе, йду у вегани... — прохрипів Вовк, привалившись до підніжжя вежі, яка в цій частині лісу вважалася елітним ЖК «Самотна Вершина». — Їстиму лопухи. Лопухи не будують кам'яних будинків.
Щойно він заплющив очі, мріючи про кефірну дієту, як зверху з оглушливим свистом звалилася масивна золотиста лавина. Удар був такої сили, що Вовка вдрукувало в траву, а перед очима затанцювали не тільки зайчики, а й платні підписки на Netflix.
— Ой-йо-йой! — заскиглив Сірий, намагаючись вибратися з-під купи пахучих ниток. — Це що, канатний завод обвалився? Чи на мене впала завіса Оперного театру?!
— Алло! Чоловіче, не волайте на мої кінчики! — капризно донеслося з висоти тридцятого поверху. — Це не завод, це кератинове випрямлення і ламінування «Silk & Gold». Рапунцель на зв'язку! Піднімайся, мій солодкий принце. Тільки попереджаю: якщо на тобі взуття не з останньої колекції, залиш його внизу. І руки помий антисептиком, у мене там постільна білизна з єгипетської бавовни і зона без токсичності!
Вовк, чий нюх уловив у запаху волосся не тільки арганову олію, а й аромат свіжого стейка (який, як йому здалося, міг чекати на нього вгорі), вирішив змінити гнів на милість. «Їжа!» — коротко подумав він і вчепився кігтями в золотистий «канат». — Зараз я тобі покажу «солодкого принца».
На середині шляху Вовк зрозумів, що переоцінив свою фізичну підготовку. М'язи зводило, лапи тремтіли, а волосся здавалося відлитим із високоякісного чавуну.
— Чуєш... дівчино! — пихкав Вовк, повиснувши на рівні п'ятнадцятого поверху. — Ти що... на ніч... свинець замість каші їси? Звідки така... нелюдська важкість?! У мене зараз хребет у труси осиплеться!
— Хам! — відгукнулася Рапунцель, поправляючи кільцеву лампу біля вікна. — Це не важкість, це мій багатий внутрішній світ, усвідомленість і три літри незмивного кондиціонера!
— Багатий внутрішній світ — це добре. Але ти його, схоже, прямо у волосся складуєш. У мене вже лапи як у вантажника на ярмарку.
— І взагалі, чому ти дихаєш як паровоз, у якого закінчилося вугілля? — здивувалася Рапунцель. — Ти точно принц на білому коні? Де благородне іржання? Де дзвін обладунків?
— Я — Вовк-перехоплювач! — прогарчав Сірий, здійснюючи фінальний ривок і буквально завалюючись через підвіконня в кімнату, що пахла лавандою і марнославством.
Він встав, обтрусився, розкидаючи по рожевому килиму клапті старої шерсті та лісовий реп'ях. Рапунцель, яка вже приготувала смартфон для зйомки «Розпакування судженого», завмерла в жаху.
— Фу-у-у! — верескнула вона, прикриваючи ніс флаконом парфумів. — Це що за екологічна катастрофа в моїй спальні?! Яке жахливе хутро! У мене ж алергія на все натуральне, крім діамантів! Де твій камзол? Де брендові обладунки від «Gucci» чи хоча б колаборація «Lego x Excalibur»?
— Чуєш, перукарко, — Вовк важко дихав, облизуючись на декоративну подушку. — У тебе пожерти є? Я поки ліз, три калорії спалив і віру в людство.
— Йди геть! — Рапунцель люто затицькувала його селфі-палицею. — Ти псуєш мені естетику сторіз! У мене в кадрі має бути благородний профіль і кінь, а не блохастий килимок із задишкою! Якщо мої підписники це побачать, охоплення впадуть до рівня плінтуса! Брись у ліс, чудовисько! Я зараз викличу службу вилову або Кощія-податківця, він швидко опише твій хвіст як надлишки майна!
Вовк подивився на її ідеальні локони, на рожевий айфон і на своє відображення в дзеркалі.
— Знаєш що, — сказав він, задкуючи до вікна. — Вже краще цегляні будинки і злі поросята, ніж цей ваш «успішний успіх». У вас тут навіть непритомним упасти не можна — у кадр не впишешся!
І він стрибнув униз, вирішивши, що падіння в кущі шипшини — це набагато «естетичніший» фінал для цього вечора.
Епізод 3: Червона Шапочка і здорова конкуренція
Після невдалого знайомства з індустрією люксової ізоляції Сірий Вовк вирішив, що час змінювати стратегію.
— Хижак із мене, звісно, так собі, — бурмотів він, шкандибаючи лісовою стежкою. — Але логістика… логістика — це майбутнє.
Ідея прийшла раптово, як цегла від поросят. Якщо не виходить наздогнати здобич — треба зробити так, щоб здобич сама приходила.
Через дві години на старому пні вже висіла вивіска: «Швидко Зуб — доставка їжі до дверей. Швидко. Безкоштовно. Іноді без наслідків.»
Вовк навіть кепку десь роздобув. Щоправда, з написом «Бджоляр-2021», але він вирішив, що це додає солідності. Перше замовлення надійшло майже одразу. З-за повороту вийшла дівчинка в червоній шапочці, з кошиком і підозріло впевненим поглядом.
— Добридень, — сказала вона. — Ви доставка?
Вовк випростався, натягнув посмішку, від якої у зайців зазвичай ставався інфаркт.
— Звісно! Сервіс преміум класу. Працюємо без вихідних і совісті. Що веземо?
— Пиріжки бабусі, — відповіла дівчинка. — Але у мене питання: ви надійний?
— Як швейцарський годинник, — не змигнувши оком, збрехав Вовк. — Тільки гучніший і з зубами.
Червона Шапочка прижмурилася. — А відгуки є?
Вовк зам'явся. — Ну… один баран був задоволений. До останнього моменту.
— Зрозуміло, — кивнула вона. — Значить, план такий: ти йдеш до бабусі, я — короткою дорогою. Перевіримо, хто швидше. Якщо обженеш — отримаєш чайові.
У Вовка в голові клацнуло. — Чайові — це добре… — пробурмотів він. — Особливо якщо вони з м'ясом. Він рвонув уперед, вперше за довгий час відчуваючи азарт, а не страх перед будівельними нормами.
По дорозі він репетирував: — «Добридень, я від внучки»… — «Де у вас кухня?»… — «Можна я одразу з'їм?»… — Ні, стоп. Останнє зайве.
Діставшись до будиночка, Вовк акуратно постукав.
— Хто там? — пролунав голос.
— Доставка! — бадьоро відповів він. — Пиріжки, посмішка і легка погроза!
Двері відчинилися. На порозі стояла бабуся. Але не та, що зазвичай. Перед Вовком височіла жінка в спортивному костюмі, з гантеллю в одній руці та поглядом, здатним зупинити кабана на повному ходу.
— Знову ви? — спокійно сказала вона.
— У сенсі «знову»? — розгубився Вовк.
— Курси «Самооборона для літніх» веду третій місяць, — пояснила бабуся. — Ви вже п'ятий за тиждень.
Вовк ковтнув слину. — Я взагалі-то… доставка…
— Чудово, — кивнула бабуся. — Тоді занось кошик і залишайся на тренування.
— На яке тренування? — насторожився Вовк.
— Функціональне, — усміхнулася вона. — Робота з вагою. Вона подивилася на нього оцінювально. — Вага якраз підходяща.
Через хвилину Вовк уже лежав на килимку, притиснутий коліном. — Дихай, — спокійно говорила бабуся. — Головне — не панікувати.
— Я… не… панікую… — видавив він. — Я… переглядаю… кар'єрні цілі…
У цей момент до хати влетіла Червона Шапочка. — О, ти вже тут! — сказала вона. — Швидко. Вона подивилася на Вовка. — Ну що, доставив?
— Мене… доставили… — прохрипів він.
Бабуся задоволено кивнула. — Гарний матеріал. Витривалий.
Вовк зібрав останні сили. — Усе! — видихнув він. — З мене досить! Ані доставки, ані полювання! Йду в консультанти!
— У які ще консультанти? — здивувалася дівчинка. Вовк підвівся, заточуючись, але з несподіваною серйозністю. — Буду навчати хижаків, як не зв'язуватися з людьми.
Перший урок: якщо бачиш бабусю — біжи.
Другий урок: якщо бабуся бачить тебе — біжи швидше.
Він попрямував до виходу, але зупинився. — І це… пиріжки залиште. Я за них морально постраждав.
Бабуся простягнула йому один. — За старання. Вовк узяв пиріжок, задумливо подивився на нього. — А з чим?
— З досвідом, — відповіла бабуся.
Вовк кивнув. — Гіркувато, але корисно.
І, прихрамуючи, пішов у ліс — будувати нове життя, в якому максимум небезпеки становили лише його власні ідеї.
Епізод 4: Три ведмеді та система «розумний дім»
Після пиріжка «з досвідом» Сірий Вовк відчув не лише важкість у шлунку, а й рідкісне для себе осяяння.
— Усе, — сказав він, дивлячись на своє відображення у калюжі. — Досить працювати «в полі». Пора в технології. Там максимум, що тебе вкусить — це підписка.
Через день він уже стояв біля охайного дерев'яного будиночка з табличкою: «Сім'я Ведмедів. Прохання не входити. Все вже зламано до вас».
— Ну-ну, — усміхнувся Вовк. — Зараз тато-айтівець усе полагодить. Він обережно штовхнув двері. Ті відчинилися самі.
— О-о-о… — протягнув Вовк. — Автоматизація. Люблю, коли дім сам запрошує.
Всередині було тихо. Аж надто тихо. На столі стояли три миски з кашею.
— Класика, — кивнув Вовк. — UX зрозумілий, інтерфейс інтуїтивний. Він підійшов до першої миски, понюхав. — Занадто гаряче… До другої — — Занадто холодно… До третьої — — О, ось це вже бета-версія, можна тестити.
Не встиг він зачерпнути ложкою, як пролунав голос: — Виявлено неавторизованого користувача.
Вовк завмер. — Що?..
— Запускаю протокол «Гість із підвохом».
— Чуєш, доме, ти не перегинаєш? — насторожився Вовк. — Я взагалі-то потенційний клієнт.
— Рівень загрози: середній. Інтелект: нестабільний. Запах: критичний.
— Та що ж ви всі до того запаху чіпляєтеся?! — обурився Вовк.
У цей момент стілець під ним різко склався. — Ай!
— Тест на стійкість провалено.
— Та я просто не очікував! — Вовк схопився на ноги. — Це нечесно!
Він кинувся до крісла. — Ось зараз я… Крісло раптово почало вібрувати.
— Режим «розслаблення перед допитом».
— Я не хочу розслаблятися! — закричав Вовк, підстрибуючи. — Я хочу жити спокійно!
Він рвонув до ліжок. — Так… перше — занадто жорстке… Друге — занадто м'яке… Він плюхнувся на третє. — О, ідеально! Ліжко миттєво провалилося.
— Пастку рівня «ведмежа ніжність» активовано.
Вовк завис у сітці, як невдалий стартап в інвестиціях. — Це вже перебір… — простогнав він. — Я просто хотів поїсти і полежати… Двері з гуркотом відчинилися. Увійшли ведмеді: Великий, Середній і Маленький. Усі з планшетами.
— Знову? — втомлено сказав Великий.
— У нас сьогодні вже третій, — додав Середній.
— Цей хоча б розмовляє, — зауважив Маленький.
Вовк спробував виглядати гідно, наскільки це можливо у підвішеному стані.
— Панове… колеги… давайте без агресії. Я тут… аудит проводив.
— Ага, — кивнув Великий ведмідь. — Бачимо. Особливо по каші.
— UX тестував, — швидко додав Вовк. — У вас, до речі, проблеми з безпекою.
— Серйозно? — пожвавився Середній. — Які?
— Ну… — Вовк зам'явся. — По-перше, двері відчиняються занадто легко. По-друге… дім злегка… психований.
— Це не баг, — сказав Маленький ведмідь. — Це фіча.
— Ми його самі навчали, — додав Середній. — На основі реальних загроз.
— На основі мене, чи що?! — обурився Вовк.
— Ти в датасеті записаний як «приклад №7: наполегливий, але дурнуватий», — спокійно сказав Великий.
Вовк замовк. — Ладно, — сказав він за паузу. — Припустимо. І що далі?
Ведмеді перезирнулися.
— Є пропозиція, — сказав Середній. — Нам потрібен тестувальник. Ти будеш приходити, ламати систему, а ми її вдосконалюємо.
— За їжу? — уточнив Вовк.
— За їжу.
Вовк замислився. — Тобто… мене офіційно впускатимуть, годуватимуть і не битимуть?
— У межах розумного, — кивнув Великий.
— А іноді можна буде поспати? — обережно запитав Вовк. Ліжко під ним злегка скрипнуло.
— За умови дотримання правил і відсутності звички гризти меблі.
Вовк видихнув. — Знаєте що… — сказав він. — Це найкраща пропозиція за останній час. Він подивився в стелю: — Мам, я в IT.
Маленький ведмідь щось занотував у планшеті.
— Першого співробітника прийнято. — Випробувальний термін — три укуси, — додав Середній.
— У сенсі «укуси»?! — стрепенувся Вовк.
— Образно, — сказав Великий.
— Майже, — додав Маленький.
Вовк заплющив очі. — Ладно… — пробурмотів він. — Головне, щоб без цегли…
— Виявлено згадку про цеглу. Активую стрес-тест.
— НЕ ТРЕБА! — закричав Вовк. Але було вже пізно. Система «розумний дім» дуже любила свою роботу.
