4.
відкинутий раптом в минуле живеш як наче у маренні. зазираєш з-за ґрат вже в іншу, чужу тобі нині манливу у волі сучасність. і переплутується уявне із явним від усвідомлення де та в якому знаходися місті…
тут зима.тут триває війна москаля, котрий з обличчям дебіла та боягуза. тут місяць свічкою тремтить на морозі. і згасають зірки, тікають чимдалі з неба над містом…місто стало тюрмою.
тут окупанти всім мешканцям строго та під розписку врочисто вручають скалочку крейди та скокавку з нею - аби щоб стрибали в клітиночках мічених крейдою з вигуками любові до москаля, ординський співали щоб гімн та славили їхнього Бога, царька за кремлівськими стінами. для заохочення їм дарували картуз, куфайку та самовара. в додачу - свисток та диплом за старанність та послух.
а пізніше до хат упокорених заявлялись злодюжки з орди - засра…засланці гукали людей тих до банди - укрів вбивати за землю “республіки”. тих хто здумував їм опиратися - били-дубасили до зморення свого, а потім штовхали зруйноване вщент, знівечене тіло ногою до ями чи в льох… - їм без різниці, їм байдуже…тіло ж бо мертве вже, то ж - і людини немає.
…а свято життя поміж тим неупинно триває! звідусюди матрьошкі, пєтрушкі та хори ординні постійно лунають з концертних залів, з телеекрана, самодіяльність із підспівами в танцях гупало-грюкало просто неба. конкурс краси - кожен тиждень в смердючих брудних магазинах, суддями де - з очима масними вбивці та зайди, які обирали собі “ополчєночку”…а тим часом мешканці радісно та над силу стрибали, змагались у скокавку в кліточках крейдою мічених хрестиком. та дітлахи дресовані дядями й тьотями лепетали бадьоро “здрастуй, республіка!”…
тут шумні базари юрмляться, тиснуться чергами. і потоками тут зливаються різні та всякі чутки та плітки в дрібницях, подробицях, з фактами й без, анекдоти з гумором грубі та злі, але з реготом дуже потужним…і то із присягою щирою, з доказом в щирості, у кришталевості та чистоті непохитної правди!
над місто у небо москаль-окупант разом з бандюками місцевого розсипу (чи то для сміху, чи з дуру, а може й з нудьги, чи просто - на честь наступного дня, яке їм велике майбутнє) вони запускали надутими кульки кольором чорні, чумні, на яких розмашисто біло написано “ми не лохи!”. запускали їх в небо - тяжке провисало воно, стогнало, тріщало, ломилося аж під вагою од кількості кинутих в нього роздутих повітряних куль… - ось-ось та й впаде покоцане злетами чорної маси, прогнуте над містом розхитане небо…
таке от це місто, що стало тюрмою. над ним уночі лише місяць тремтячий та злякані зорі, які не розстріляні ще та готові до втечі за обрії Всесвіту…відходиш від ґрат інфікований, хворий покорою в небо підстрибуєш скокавку через в клітиночці міченій крейдою хрестиком, дмухаєш дмухом на кулі ті чорні, що хмарами виснуть… - побачити, щоб роздивитися небо! де воно, в біса?!!!…яке?…
а хтось з бандюків кайфує, дуріє - лапає ті кулі автоматною чергою та захлинається реготом, в піні з істерики…кулі ж - злітали й злітали чорні, брудні, як уся ця війна дебіла кремлівського…і кінцю тому бруду нема. розірвані, рвані - падали, танули кулі та мов пластівцями чорно спадали глейкою гряззю на землю під ноги та налипали на бутах - мусив, за хатній ступити поріг, щоб ввійти мусив довго чистити та виколупувати апокаліптичний зародок зради від взуття свого, з буту…
…не віриш у бачене - невже це з тобою, гадаєш…рятує гаряча міцна філіжаночка кави - підказує мовчки гірка, що то сьогодення, реалії, друже.
