Сонячно. Майже тепло. Завершення місяця квітня. Сиджу у хаті… - у мене репетиція. Видумую композицію на саксофоні і одночасно записую, аби затим скористатися у створенні остаточного варіанту зімпровізованої мелодії. Завжди так вчиняю - а саме, коли нудьгую - щоб якось скрасити музичною “завісою” день. І бажано від початку дня - дурний настрій задибав від самого рання. Сиджу навпроти вікна, поглядом у протилежний хмарочос та граю щось навіть мені не зрозуміле. Не зрозуміле, але так гарно пасує настрою. Вдивляюся у хмарочос та фантазую всяке…
Раптом з”явився нізвідкіль літальний апарат - торохкотів наче мопед - і врізається у височенну склобетонну споруду та… - вибухає з неймовірною потужністю! Вибухає так, що вікна мої здригнулись (добре, що не повилітали!) і будинок хитнуло наче від легкого землетрусу. Перше, що мене охопило - сполох, паніка, подив, затим страх (воно ж могло влетіти і в мене!)…Там же люди…Чи вціліли?.. - майнула в ту ж мить думка…Але я не переривав гри…Лише дивився перед себе і розумів, що то є терористична акція чиясь… - чия?!..І в мені закипіло обурення - хто посмів порушити мирний спокій мого простору?!!!…Я нікому не погрожував, не заважав і не заважаю жити - я мирна, найгуманніша у світі людина і люблю лише музику, культуру, мистецтва…Навіщо комусь підривати будинок навпроти, оцей чудовий, підсвічуваний прожекторами хмарочос з вечора до ранку і на стіні якого з барвистої реклами усміхнена красуня дивиться прямісінько в мої очі своїм спокусливим поглядом…Навіщо саме в неї влетів цей бісів “мопед”?!…Скажіть мені хто це…і я його вб”ю!
…За цією думкою згадалось, що Україна палає вже дванадцятий рік, а мені чомусь на це начхати - бо де та Україна! У чорта за рогами?! Чи де вона там?…А тут ось, під носом…І спрямовано як не у мене, то у ні в чому не винних людей…Але ж там, у далекій, не знаній мені країні, де мешкають такі ж самі люди і їх знищують такі ж самі “апарати”… - чому мене це не дуже хвилює?…Чи то час так змінив людську сутність, що ми тримаємося тільки за своє, власне, рідне, а на інше… - то не наша справа?…Шкода…
Я відклав саксофон. Зникли усі мої видіння. Відійшов від вікна, за яким на стіні протилежного хмарочоса спокусливо всміхалася красуня з барвистої реклами. «…То ж, виходить, раз я фантазую на подібні теми, значить мені не байдуже, що відбувається в інших світах та державах?» - подумалось так, коли включив записану імпровізацію. Непогано вийшло, гарно навіть. І підправляти нічого не прийдеться. Відчувається біль, тривога не то від втраченого кохання, чи від незворотності біди і суму за втратою ціннішого над усе…Пригадався знайомий, який загинув в Україні…Грав на саксофоні і навіть не думав про нього, але ж, от… - відгукнувся відлунням спогад в цій моїй невмисній мелодії. А за вікном сонячно. Майже тепло. Завершення квітня. Виходжу з хати з записаною імпровізацією у чохлі поряд із саксофоном. Прямую до готельного ресторану, де працюю. З задоволенням зіграю свою нову мелодію там.
