Я не хочу платити за кохання 300 гривень. Воно того не вартує.
Я готовий віддати все або нічого — але не 300 гривень.
Зареєструвався на сайті знайомств. Якась дівчина лайкнула мій профіль. Та я не бачу, яка саме. Фото розмите. Для того, щоби побачити нормальне зображення, потрібно оформити підписку на преміум-версію, яка коштує 300 гривень.
Якійсь дівчині я сподобався. Вона віддала мені своє серце. Проте я не можу його отримати. Необхідно заплатити посередникові.
Може, це й добре. Якби вона теж мені сподобалася, я би почав мріяти про неї. Постійно би згадував риси її обличчя, уявляв би все інше... У моїх фантазіях ми би почали нестримно кохатися і жити разом душа в душу. У реальності все би закінчилося розчаруванням — як завжди. А так — просто шматок блюру. От і буду про нього думати!
Ми йдемо з блюром у кафе. Прогулюємось осіннім парком. Я помічаю трохи збентежений пізньолистопадовий погляд на мутному обличчі супутника й невиразну усмішку... Ми цілуємося. Я спльовую...
Краще так.
Або якось зв'язатись одне з одним, в обхід вартових кохання, і таки зустрітися десь у місті. Побачити цю дівчину й сказати: «У житті ти ще краще, ніж на фото».
Чи так: «На фотці ти красивіша, ніж є насправді. Вічно оберуть найкращу світлину, а ти живи потім із блідою копією...».
У житті ніхто не шукає любов. Або шукає, та приховує це. Треба розпізнати. Це свого роду квест.
У застосунках для стосунків шукають(або роблять вигляд, що не шукають), але це має якийсь недолугий, комічний чи навіть жалюгідний вигляд...
Грець із нею, з любов'ю! Я би хотів знайти золоту середину між цими двома крайнощами, і купатися в блиску її сяйва...
