У мене звички є дивакуваті,
Я вмію біль ховати від людей.
І навіть коли важко, що й не встати,
Не поспішаю скаржитись на це.
Люблю я каву й погляд на світанок,
Як новий день вже стукає в вікно.
І хай життя приносить біль і рани,
За нього буду вдячний всеодно.
Багато думаю я про людей і долю,
Чому бувають темними думки?
Чому серед близьких, або знайомих,
З'являються хто тебе не любив?
Коли комусь потрібна допомога,
Я не питав, а руку простягав.
Хоч іноді й самому прилітало,
Чужий я біль всім серцем відчував.
Коли буває тяжко - усміхаюсь,
Ховаю втому десь на самім дні.
Це не тому, що може не зламаюсь,
А щоб не бачили, що можу не пройти .
У кожного своя є таємниця,
Свої тривоги, спогади й жалі.
Та поки в грудях серце іще б'ється,
Можу прожити все на самоті.
Так я навчився цінувати миті,
Тепло людей, їх щирість у словах.
Бо найдорожче, що є цьому світі,
Любов, підтримка, щастя у очах.
Нехай життя не завжди буде легким,
І хай дорога буде не проста.
Я залишатимусь собою - справжнім,
Ця сила й сутність у мені зросла.
Так десь заходить сонце за водою,
Все ж завтра знов світанок настає.
Я не боюся залишатися собою.
Допоки серце в грудях ще живе.
Верещако Сергій.
