1.
З учора згублений у пошуку себе тиняюся, блукаю поміж дюди.
Вітаю кожного, вклоняюсь кожній тіні та далі йду у пошуку себе.
Дзвоню в дзвіночок коло скроні.
Всміхаюсь квіточці, метелику над нею…та небесам, над обрієм яких
Немов на струнах многострунної бандури зорю ранкову грають увесь час
Для мене хмари…
Та я дзвоню в дзвіночок коло скроні.
Вздовж річки йду.
Минаю сад, розстріляні дерева… — іду туди, у степ.
Там є стара верба…Така стара! аж чорна.
На ній хитаюсь я в петлі сліпий, безокий.
Навпроти — хата без даху та дверей.
Всі вікна вибиті…Та є там стіл, стілець та крісло.
У крісло сів — воно брудне, але м”яке…то ж, зручно в ньому.
Сиджу навпроти себе, якій усівся на стілець…
Долинула мені від мене думка — «Коли у це село ввійшла орда москальська,
Селяни їх вітали…Та, певне, що віталися не так.
Ото й села не стало…Біда та й годі!
Сюди вже, точно, не повернеться ніхто…Та і чого там —
Обкрадено цей край та спалено на ніц рашизмом, москалем».
…Стіл дерев”яний в тріщинах увесь омитий вітром та дощем.
Трава густа висока сховала ніжки старого стола.
Я дістаю з торбини сало, хліб, у пластикову кінву пролив гіркої з пляшки.
Хильнув та сумно посміхнувся я до себе…до того, на вербі,
Який хитається поміж гілля від подиху вітрів.
Всміхаюся у долю…Та мовчки поминув.
Прибрав усе в торбину…заснув у ніч в брудному цьому кріслі… —
Бо зранку вже збиратися у мандри, у довгу путь, на пошуки себе самого…
…Блукаю поміж люди, вклоняюсь кожній тіні —
Всміхаюся у світ, дзвоню в дзвіночок біля скроні.
Гукаю дзвоником себе, загубленого ще аж від учора.
Стежина вивела у степ до чорної верби —
На тій вербі хитаюсь я, якого поминаю нині, ось, тепер в розбитій хаті.
Та сумно посміхаюся думкам.
Примружений лукавим оком в ніч…я засинаю,
Аби прокинутись у пошуку себе, зачиненого в часі………………
2.
Миттєвість, мить надбань та знахідок, та втрат!
Та вчинків незворотних у правді, кривді та у злі…та каяття у неладі та зваді,
Коли війна гуркоче за порогом та вказує на юрмище лунке —
Свою доводить світу необхідність…та нищить все!
Поки ще за порогом світу, якому головне сліпе кохання,
Мрійність та гульня у мареннях та мороку брехні від самодурів
Байдужих в сьогоденні…
О, час у всесвіті життів - стрімкий, невтримний, творчий,
Благословенний в щедрості своїй…Ти — майбуття!
…Нажаль, не зцілюєш минулим, яке в полоні забуття,
Зачинене на вхід та вихід у майбутнє.
