А злодій сходами югнув —
Ніхто не бачив, ніц не чув.
— …І скільки ж їх?… —
Не стане чисел!
— …А не суди!… —
І не суджу.
Сиджу за столиком,
Пишу
Епоху,
Міф
Та славу словом.
Та олівцем простим в руці
Слова,
Жбурляю камінці
У світ,
В забруднений світогляд… —
Можливо, там, у хащах тих
У схов, на дно злодюжка ліг,
Зарив, що вкрав
В глибокій ямі.
Та визирає з-поміж спин —
Чекає миті чи хвилин
Від пограбованих шаноби.
…Не дочекався та злиняв,
Сховав себе за нову долю
(Лиш кілька баксів відслинив… -
По чим тепер у світі воля?…).
А я оце собі пишу.
Сиджу,
Слова у речення складаю
Під мелодійний,
Дивний рок —
Сягає він аж до зірок! —
В дрімоті слухаю…
Кайфую.
