Проковтнула книгу за три вечори, ходжу вражена, знервована й зболена. Бо фінал — з такими фіналами особисто я ще не стикалася. Втім, по черзі. Обережно — намагалася обійтися без великих спойлерів, але зовсім не обійтися.
Почну з того, що почала не з книги: пару років тому подивилася однойменну виставу «за мотивами». Одна з ліній там виглядала зайвою (не пришей кобилі хвіст, як кажуть) через урізаність в порівнянні з книгою, але загалом театральна історія була психологічно зрозумілою, з цікавим конфліктом, з шикарним душу-навиворіт катарсисом і чітким однозначним фіналом. Отже, відтоді хотіла прочитати книгу. Прочитала.
Коротко по історії загалом — маємо Станіславів часів Австро-Угорської імперії. Є господиня Адель і її служниця Стефанія. Вони росли разом: матір першої і батьки-слуги другої загинули в пожежі, тож батько Аделі почав своєрідно опікуватися Стефою. Він не віддав її в сиротинець, але й не вдочерив — власне, вона виховувалась, як служниця Аделі. Це не було злостиве гноблення: Стефа здобула хорошу освіту, її цінували, вона з дитинства і до одруження Аделі спала в одному з нею ліжку. Зрештою, коренем зла стало якраз неадкватне переплетення статусів служниці і майже сестри.
В п’єсі — стосунки вже дорослих жінок взаєморуйнівні й взаємозалежні, на межі ядучого кохання, але всі конфлікти виражені як прямі й, так би мовити, «чесні» спалахи люті з обох сторін. Наскільки я пам’ятаю, фокус зла там навіть більше на Стефу — не навчена нічому іншому, ніж служити та жертвувати, вона часом душить своєю агресивною жертовністю всіх навколо, і в першу чергу Аделю. Фінал же п’єси відчувся, як гірки ліки — геть не щасливий, але необхідний для одужання.
В книзі головним злом виглядає вже Аделя. Хвилини дружби й розуміння — а потім верескливі істерики, ляпаси, знецінення будь-яких компліментів або проявів любові від інших. (Це була цікава зміна сприйняття, бо спочатку книжкова Аделя для мене мала поважну красу, гідну стриманість і м’які манери акторки — і міру читання цей образ поступово мутував в оте неврівноважене стерво). Ну таке. І тепер фінал.
В п’єсі — Стефа усвідомлює помилку й переосмислює життя. Тобто якщо її погляд складався з білих (правда) і чорних (брехня) ділянок, то після усвідомлення чорні стають білими, і життя стає ясним. Є фінальна промова Аделі, яка виглядає логічним підсумком усіх подій. Заколисана таким спойлером, я подібного чекала й книзі. І-і-і….
В книзі, як на мене, Стефа не робить все життя «білим»: стається реверс, і, дещо для себе пояснюючи, вона заразом викривляє ту правду, яку розуміла раніше. Тобто чорне стає білим, але й біле — чорним. Оцей дурман-туман підсилює і Аделя фінальним визнанням. Що смішно, воно слово в слово однакове в книзі та виставі — але в книзі воно геть не логічне, тут деякі з її слів виглядають відвертою, зухвалою, просто в лоб брехнею. Дещо — скоріше брехнею (я майже впевнена, що брехнею, бо фактаж не збігається). Але дещо виглядає майже правдою. А дещо — такі справді правдою. А ще за хвилину виявляється, що Аделя мала цілковиту рацію в тому, де помилялися і Стефа, і чоловік Аделі.
Тобто розумієте? Наприкінці, там, де за законами жанру ми маємо отримати правду — ми отримуємо цілковитий дим і туман. Повний, повний газлайтинг в бік читача, перед яким цією пресловутою гасовою лампою не просто помахали, а по голові вперіщили з розмаху.
Але, можливо, я помиляюся. Можливо, оповідач, тобто Стефа, раніше так медово розписувала свої ілюзії, що в них хочеться вірити більше, ніж в правду. Тобто разом з ненадійним оповідачем отримуємо ще ненадійного читача.
Тобто що наше життя? Суцільні марення та ілюзії, що залежать від спостерігача. Не впевнена, що книга планувалась для просування ідей буддизму, але…
І ще про книгу:
Емоційна, особисто для мене дуже кінкова закоханість Стефи в священника.
Шикарні описи тодішнього Станіславова. Деякі вулиці я знаю, деякі, перейменовані, думаю, що вгадала. Стефа часто їздить на ровері, і мені ці екскурсії з вітерцем були медом медовом. Міський, «європейський» зріз тодішньої України, купа націй, Стефіни друзі-євреї — краса, обожнюю таке.
Химерна яскравість будинку і лінії з магом-ілюзіоністом. Загалом ця лінія відверто символічна (настільки, що цей символізм проговорений самою Стефою), плюс вона додає історії нотки легесенького такого містичного реалізму.
Емоційні негаразди, за якими сумно, але цікаво спостерігати, і не тільки в описаних лініях. Бачення Божественної Любові в зламаній чужим милосердям психіці. Сумний, але привід до роздумів.
Та, і ще варнінг — в книзі фінал відкритий настільки, що протягом з ніг збиває. На Бога, піду ібупрофен вип’ю.
Ваш геть ненадійний читач.
