Почнемо з того, що в книзі поєднуються умовне міське фентезі та магічний реалізм, тобто є не лише чіткі, як «Вінгардіум левіОса», магічні дії — тут сама реальність хитка й мінлива. Жанр на любителя. Але якщо ви магічний реалізм читали — гадаю, вам книга буде легка й цілком зрозуміла. Якщо не читали — є шанс надкусити й зрозуміти, резонує вам таке чи ні.
Про що ця книга, якщо брати головний посил? Як на мене — про творчість. Звідси й вся мінливість світу: творчість створює реальність, і якщо творець специфічний, таким буде і його світ. Хоча це, як і подальші припущення — лише моя інтерпретація, і не факт, що вона збігається з авторською.
Короткий розклад: головна героїня, Саманта, вчиться на літ. факультеті в елітно-престижному мистецькому Воррені. Зі статків має хіба що
сльози в кишенях
але її прийняли на стипендію за талант. На початку історії живе у харизматичної подруги Ави, яка запросила її до себе в перший день знайомства. Але вони не пара – Ава, наприклад, палко мріє про узагальненого (на мій погляд, гидкуватого) мачо Дієго.
Головна частина навчання Саманти — відвідування такої собі «майстерні», де треба ділитися власною творчістю й об’єктивно оцінювати тексти інших. Крім Саманти, туди ходять ще тільки четверо дівчат, «зайчиків». Напрочуд згуртованих між собою і стримано-вороже сприймаючих тексти Саманти («надто гнівно, образливо; закоханість у власну відчуженість» тощо). Все це жахливо демотивує, але зрештою зайчики запрошують її на посиденьки, що неадекватно палко обурює Аву. В міру знайомства Саманта дізнається, що зайчики таємно чаклують — змушують вибухати натуральних зайчиків, а натомість створюють собі хлопців.
Десь так. І якщо повертатись до теми творчості — тут є кілька її різновидів.
Творчість «зайчиків»…
…тобто слащавих, вишуканих, елітно-багатеньких і попри всю магію дуже стереотипних в поганому сенсі дівчат. Творчість у них вичурно-квола, як той напудрено-нафарбований аристократ в метровій перуці. Глибина підміняється епатажем, розкриття незручних чи важких істин — показною брутальністю, яка жодних істин не розкриває.
Спершу твір Віньєтки: серія коротких оповідань без розділових знаків про жінку на ім’я З., яка вибльовує суп, думаючи нігілістичні думки, а потім займається анальним сексом у трейлері.
Взаємопідтримка «зайчиків» на майстерні — о так. Зараз от ШІ за це сварять, але об’єднання митців, готових висловлювати безумовний й бездумний захват будь-яким лайном одне одного, по-моєму, існували відтоді, як з’явилася творчість. На жаль, пару разів спостерігала на власні очі. На щастя, не всі мистецькі об’єднання такі.
Відповідно, у зайчиків така сама магія, як і творчість, і творчість, як магія: попри карикатурну жорстокість дій хлопчики, яких дівчата-зайчики магічно створюють зі справжніх зайчиків — недолугий, імпотентно-кастрований вихлоп. Хлопчики-зайчики носять рукавички, бо не можуть показувати деформовані руки, вони починають плакати, коли бачать ліжко, і розмовляють однаковими шаблонними фразами. Безнадійно бракованих доводиться вбивати сокирами, інших – вивозити на околиці міста й кидати напризволяще.
Колективний розум дівчат-зайчиків — це окрема пісня, що відгонить чимось лавкрафтовим, хоча вона зрештою і лишається без жодних пояснень. Як вже було сказано, в історії реальність-еквілібрист, і не треба намагатися зрозуміти все. Як, наприклад
- Я візьму твою куртку? - пропонує Кексик. Вона так обнадієно дивиться на мене. Так бажає зняти куртку, якої на мені немає. Мені майже схотілося віддати їй власну шкіру.
Напівусмішка Віньєтки ширшає на три чверті. Кексик сором'язливо пропонує мені кексик. Каже, що їй подобається моя сукня, хоча я не в сукні.
От ще, навскидку, фігурка Пінкі Пай. Пінкі Пай теж цікавий символ, але книга взагалі напхана символами, аж тріщить, тому, якщо любите це діло, ласувати можна довго.
Творчість матері, навіть Матері…
…тобто викладачки. Творчість застигла й безплідна, принаймні в тому, що ми бачимо за методами викладання. Підтримка епатажу, а не щирості. Мовчазна згода і зі сліпою взаємопідтримкою, і з цькуванням під маскою «конструктивної критики». Тотальне нерозуміння проблеми людини, яка опинилася одна проти всіх. Не дивно, що Саманта активно писала до вступу у Воррен і опинилася зі злісним неписцом після.
Незмигно дивлюся в розгорнутий записник, де немає нічого, крім кепсько промальованого ока. Кількох завитків. Слів «Не знаю», нашкрябаних на сторінках знову і знову. Оточених зів'ялими квітами.
При цьому спекуляції темою Матері розгорнуті вшир і вглиб.
Коли дивлюся на Фоско в переливчастому халаті, що робить її схожою на жрицю нью-ейджу, (руки здіймаються в розпливчато гінекологічних жестах, (...) з її рожевих вуст фонтанують загадкові відгуки, які вона перемежовує своїми славнозвісними, завжди «вагітними» паузами)
Але чому твоя викладачка так тяжіє до репродуктивної теми, Саманто?
Бо у Воррені тіло - писк моди. Немовби всі в академічному світі лише тепер дізналися, що перебувають у ненадійній посудині з кісток і плоті, яка швидко псується і, о боже, матеріальна. Яке багатство тем і сюжетів!
Що характерно — коли зайчики вперше в житті пишуть щиро, це стикається з несхваленням викладачки, бо тема стосунків з чоловіком занадто банальна. Але це єдине справжнє, що нарешті є в їх текстах (і «щира банальність vs епатаж заради епатажу» в принципі може стати темою розлогої статті або дискусії).
*Крок убік від викладачки*
Загалом в книзі добре показані обидві слизькі боки критики — як її повна відсутність, так і деконструктивність; лише один раз зайчикам, на мій погляд, вдається зловити баланс і критикувати одна одну хоч і оскаженіло-люто, але по суті.
— А можна я дещо скажу? — Кіра й справді підіймає руку.
— Звісно.
— Читаючи якусь із віньєток Вікторії, я завжди почуваюся такою дурною, бо майже зовсім їх не розумію. І тоді звинувачую себе. Я думаю, Кіро, мабуть, це щось надто блискуче для твого розуміння. Звісно, ти щось проґавила. Хоча в мене завжди був цей тихий голосок, який каже: «А що це в біса таке, поясніть, будь ласка? Це не має сенсу. Це несміливо, а ще зумисно ускладнене, тож ніхто, крім самої Вікторії, цього не збагне». Насправді мені довелося б пожити в зіпсутому, фрагментарному, лінивому, претензійному крихітному розумі Вікторії, щоб зрозуміти її твори. І хто, крім нас, крім мене, зважиться на таке? Працювати всю ніч Дешифратором Вікторії? Та й кому до цього взагалі буде діло? А потім мені хочеться закричати: «ПРОСТО СКАЖИ ЦЕ! СКАЖИ, ЩО СТАЛОСЯ! СКАЖИ, ЩО В БІСА ЦЕ ОЗНАЧАЄ І ЩО САМЕ ТИ З НИМ ЗРОБИЛА!»
Нарешті, творчість Саманти
Творчість щира, потужна, глибинна, хвора та саморуйнівна (бо ну, ніхто не сказав, що в глибинах тільки хороше щось має бути). Створити собі велике кохання у вигляді харизматичної і часом насправді підтримуючої, але газлайтерської подруги — запросто (хоча і її газлайтинг певним чином можна зрозуміти, адже вона сама породження мінливого внутрішнього світу Саманти). Відцюкати свою крутизну і віддати їй, що бачимо по міграції спогадів, — чом би й ні. Разом з нею створити і її будинок, який існує, коли йому хочеться, і ні, коли не — можемо, вміємо.
Але подруга — це для відносно внутрішнього користування, а от вже друге творення Саманти, Макс, таки стає хітом: впевнено виходить у світ і що психологічно, що зрештою фізично ламає зайчиків об коліно. Чоловік, який насправді вовк, який насправді олень, який насправді анімус/альтер-его Саманти — це, як ні смішно, втілення тих самих «зухвалості і темного шарму», за які зайчики свого часу хаяли тексти Саманти, і заради яких у втіленому чоловікові готові що вмерти, що повбивати одна одну або інших. (Що поробиш, він в першу чергу асоціюється з вовком, а ми, вовки, загалом сексуальні).
Він стоїть у дальному кутку зупинки, біля скляної стіни в тріщинах. Курить цигарку, має навушники. Навіть не підводить очей, коли п’ятеро дівчат без курток заходять під накриття, стають, пороззявлявши рота, і вражено дивляться. (...) Вовчий косий профіль. Темне скуйовджене волосся. Поношений чорний тренч. Вилиці гострі, мов ножі. У волоссі є щось туманно панкове, туманно вбивче. Навіть у темряві він схожий на того, хто здатний зітнути нам голови на місці. (...)
— Зайчик… — повільно каже він, дивлячись на мене. Глибокий голос. Наче це слово несподівано добре смакує на його язику. Трішки солі не завадить. Але непогано.
І що поробиш — якщо не давати людині природно виливатися в тексти, вірогідно, систему прорве в іншому місці.
Не дивно, що віддавши це світу, сама Саманта лишається спустошеною і виснаженою до хвороби. І, на мій смак, описати хворобу так тілесно-чуттєво, як деякі описують секс, це треба примудритися. І ще треба примудритися так описати свій внутрішній стан після цього.
Навіть яблука занадто блискучі, щоб я їм довіряла, мов надміру нарум'янені циркові тварини, яких змушують стрибати через кільце (...) Раптом почуваюся дивним, сумним цирковим овочем.
І якщо у Саманти є такі творіння, якщо все сильне пішло з неї назовні, чом би їй самій не бути пасивною страждалицею?
— Хоча ми навряд можемо називати її героїнею, так?(...) Вона ж пасивна, Саманто, хіба ні? (...) Усе просто трапляється з нею, правда, Саманто? (...) Коли вона збирається покінчити з цим збоченським трійничком, де вона навіть не трахається ні з ким?
Але можливо, якийсь час їй краще пасивно спостерігати за собою і за обома власними творіннями: щось на межі тонкої психологічної рефлексії та харакірі з подальшим милуванням виваленими назовні кишками. Можливо, це дійсно дозволяє дещо зрозуміти в собі.
Але якби не було, мені достобіса сподобався фінал. Бо, за моїми враженнями, Саманта врешті звільняє, кого треба, забирає назад те, що належить їй, звільняє себе і нарешті робить крок далі, яким би це далі не було. Головне — далі. І це добра розв’язка після того, як всю книгу вона
перебирала власні травми, кружляючи у тонкому чорному записнику в пошуках входу.
