Про існування цієї книги я довідалася завдяки однойменній виставі в Івано-Франківському драмтеатрі.
Якщо коротко — дві колишні зірки радянського кіно доживають вік у будинку для самотніх літніх акторів. В житті ніколи не зустрічалися, хоча й позаочі суперничали за одного чоловіка. На початок книги навіть не здогадуються, що опинилися поруч.
Книга лишає і світлий, і вкрай гіркий посмак, бо вона водночас і про силу духа, і про крихкість тіла (у декого й розуму), які приносить старість. Центральна філософська теза, заявлена під час інсайта головної героїні, доглядальниці Стефи — «перетин паралельних ліній у багатовимірному просторі», і ця теза розкривається сповна. До речі, уривок з цим інсайтом напрочуд глибокий і сильний.
Згідно з цією центральною тезою, маємо переплетення часів — сюжети теперішнього та минулого розкриваються паралельно.
Маємо химерне переплетення доль. Чоловік і дві жінки-суперниці – сюжет ніби заяложений, але тут розкривається з дуже нетипового, щемкого й сильного боку. До речі, проглядається авторська іронія: обидві прихильниці ідеї (підкреслено-банально вираженої в тексті), що «кохання для жінки важливіше за все», але їх власні, найсильніші та найлюдяніші вчинки часто полягають якраз за межами романтичного кохання і навіть йдуть всупереч йому.
Маємо цікаве розкриття теми чоловічих та жіночих сили та слабкості: не як лінійку з секторами (типу «це в нас 3, а це 7 по шкалі сили»), а як огранений камінь, який можна повертати одним або іншим боком, де і сила, і слабкість можуть показувати себе з неочікуваних сторін. Поки писала ці рядки, раптом подумала, що зрештою все в історії впирається не стільки у силу, скільки знову-таки у людяність. Бо щира людяність переможе і страх, і слабкість; і порядна слабка людина може на межі сил зробити те, що не подужає начебто більш сильна.
Маємо відчуття провини, яке одну людину може привести до остаточної ницості й моральної деградації, а іншу — до шляхетних і хоробрих вчинків. Загалом тема двох видів спокути розкрита і болісно, і красиво, бо в якості «спокути» можна драматично карати себе та інших, а можна без театральщини робити щось справді корисне для постраждалої сторони.
З урахуванням, що дії відбуваються в будинку для літніх, назва книги двозначна, але подана як «необхідність прощатися з минулим». Хоча повністю двозначність це не прибирає, чесно кажучи — ну, на те й «багатовимірність».
Єдине що фінал в книзі міг би бути трохи однозначнішим, але на те й багатовимірність - 2.
Нарешті, доглядальниця Стефа. Для мене це ду-уже цікавий персонаж. Можливо, в книзі її дивовижний духовний розвиток і прихід до ідеї «служіння людству» показані надто швидко, щоб вже рушити основний сюжет, але хай так. Головне — для мене це безумовно реінкарнація Стефи з «Фелікс Австрії» — душа, яка не відмовилась від ідеї служіння, але значно подорослішала й перетворила токсичність на реальну користь (і ще на шляху прожила життя Стефи з «Ходи до бабці, обійму», де вже була користь, але обмежена кровною родиною, а не людством). Втім, про це я планую окремий допис.
Стиль медовий. Дещо з вподобаного.
З мушлі линуть гучні й тривалі оплески. Кажуть, що мушлі зберігають шурхотіння морських хвиль. Це неправда.
[Нудна робоча нарада, зав. довго триндить; Стефа] уявила, яка сталася б халепа, якби зараз невидимий янгол-спокусник прошелестів у його кошлате вухо: «Так - добре?.. Не зупиняйся...» Про що б він подумав? Про те, що він добре говорить, чи про те, що говорячи, без зупину креслить на папері якісь незрозумілі лінії? Чи про те, що, відсиджуючи тут до пізньої ночі, заробляє обмаль грошей, зате має можливість винести з нашої кухні шматок вареної ковбаси або судочок із вінегретом? І це — добре, аби не зупинятися?
От. А ще в книзі місцями сюрні, але круті ілюстрації.
До речі, дуже раджу також саму виставу, принаймні, у виконанні Івано-Франківського драмтеатру. Дуже класно та креативно оформлений розподіл сцени на «теперішнє» та «минуле» з живою грою + плазмою + таким собі театром тіней. Актори грають фантастично. Між іншим, Стефу грала та сама прекрасна Іванна Сірко, що грала Стефу в «Фелікс Австрії» (що, власне, і навело мене на відповідні роздуми).
Всім дякую за увагу!
